У Тампере візу на ЧС-2018 не оформили, але крок до цього зробили

876
Ukrinform
Настрій нам не зіпсували навіть не найкращі результати решти матчів у нашій групі (ісландці виграли у хорватів, а турки – у косоварів).

Перемогам у спорті не потрібно радіти занадто довго. Але якщо вже вони трапилися, то чому ж не відзначити, як слід. 

Як пройшов цей день «футбольного безвізу», 11 червня, для української збірної та її вболівальників.

«ВІРНІ ЗБІРНІЙ»

Поява організації «Вірні збірній», що займається фановським рухом і допомагає їм на виїзді, – явище дуже позитивне. Люди не залишаються наодинці. Є відчуття ліктя, є цікава програма.

Але ось, наприклад, матч українських і фінських фанатів. Він проходив на маленькому затишному, добре облаштованому стадіончику в центрі Тампере. (Судячи по розмітці, тут також грають в американський футбол). Гра була добре організована. Сертифікована суддівська бригада, роздягальні, душові. Це було аматорством, але не виглядало самодіяльністю.

Фото:

У першому таймі грали на рівних. Фіни виявилися більш організованими, відчувалося, що вони часто разом тренуються. У наших же було краще з фантазією. Рахунок першої половини гри – 1:1.

Фото:

А у другому таймі фанські фіни (або фінські фани) піднатиснули. І наші хлопці вже не встигли закривати всі проломи в обороні і програли. Але це, очевидно, було закономірно. Все ж позначилася довга дорога – адже більшість тих, хто брали участь у грі, їхали з України автобусом.

Був у такому результаті ще один момент – як у народних віруваннях, щоб обдурити лихо, треба все робити навпаки. Ось фани програли. Так національна збірна тепер просто не може не виграти. Старий закон – якщо потрібна хороша прикмета, то вона завжди з'явиться.

А крім усіляких результатів ще важливо те, що на заміну в нашій команді виходили учасники проекту «Переможці».

ФІНСЬКА СПАДКОЄМИЦЯ ШЕВЧЕНКА

Була на цьому матчі і ще одна цікава новина: на товариський матч фанів прийшла представниця родини Шевченка. Не Андрія Миколайовича, а Тараса Григоровича. У великого поета, як відомо, дітей не було. А ось у його сестер були. Катерина Григорівна Красицька-Шевченко змогла виростити чотирьох. Аніта де Кото (дівоче прізвище – Шевченко), яка живе в Тампере, – її спадкоємиця по прямій лінії.

Вона народилася у Петербурзі (ну тобто, на той час місто називалося Ленінград, але Аніта називає місце свого народження виключно по-шевченківськи – Петербург). Мама Аніти – фінка. Тому коли дівчинці виповнилося два роки, родина переїхала до Фінляндії. Аніта вчилася на співачку в Лондоні. Її спеціалізація – португальська фаду-музика. І в цьому сенсі вона унікальний для Фінляндії виконавець. Лише нещодавно у неї з'явилася «конкурентка».

У дитинстві Аніта розмовляла українською, але потім через відсутність практики призабула мову. Зараз дуже хотіла б її відновити. Тим більше, що у неї залишилися родичі в Україні: Кам'янці-Подільському, Києві та Одесі.

При цьому вона гостро відчуває себе українкою. Коли почала розвертатися війна на сході країни, Аніта брала участь у благодійних концертах на допомогу Україні.

Після спілкування з цією жінкою подумалося: як символічно виходить. Зустрілися, познайомилися і поспілкувалися з Анітою де Кото (Шевченко) в день, коли розпочався європейський безвіз України. І ось правнучата племінниця Тараса Григоровича має (по чоловікові) французьке прізвище, виконує португальську музику після п'яти років навчання у британській столиці і живе у фінському місті, оскільки й сама наполовину фінка.

Просто гасло «Україна – це Європа», яке ожило.

PASSION НАШИХ ФАНІВ

Після гри фанатів усі пішли в пивний бар Passion. Або, як його дотепно назвали організатори - Фан-посольство українських уболівальників в Тампере. Але ви помилитеся, якщо вирішите, що це було якесь несерйозне посольство.

Справжнісіньке. Тому що сюди приїхав посол України у Фінляндії Андрій Олефіров. Разом з популярною телеведучою Соломією Вітвіцькою вони представили спільний проект журналу Viva і ТСН «Переможці». Нагадаю, хто забув – це справжня модельна зйомка воїнів АТО, які втратили кінцівки.

До Тампере приїхали четверо Переможців. Віктор Кардаш, який брав участь у першій частині проекту (ми з ним познайомилися ще наприкінці минулого року, коли він брав участь у відкритті виставки «Переможці» у Латвійському військовому музеї).

І троє новачків, учасників другої частини проекту. Це Вадим Мазніченко (Черкаси) з Черкаського 14-го батальйону, гранатометник. Олександр Бабченко (Суми) з окремої розвідроти 92-ї бригади розповів, що у госпіталі він лежав у сусідніх палатах з учасником першої частини проекту Сашею Чалапчієм. І Дмитро Блохін (Київ) з 30-ї Окремої мотобригади, військова спеціальність - навідник-оператор, заступник командира БМП, а також санінструктор роти.

Спілкування з цими людьми залишило дивне враження – вони були внутрішньо вільні, відкриті, радісні. А коли зал Passion, забитий українцями до відмови, разом виконував гімн України, це було вражаюче.

Так, до речі, до кінця вечора бармени закладу слова «дякую» і «будь ласка» говорили вже дуже впевнено. Ще одне цікаве знайомство в Passion – завмузикою – український ді-джей Юрій Гуржі. Сам він родом з Харкова, але вже досить давно працює в столиці не тільки Німеччині, але й сучасної електронної музики – Берліні.

ЧОМУ УКРАЇНСЬКА ЗБІРНА КРАЩЕ ЗА ПОРТУГАЛЬСЬКУ

Що стосується переможної гри України в Тампере – посмакувати її кращі епізоди можна в текстовому онлайні з елементами фоторепортажу та оперативному аналізі матчу.

Мені ж хотілося б відзначити декілька деталей, вже вибачте, не скандальних, а зовсім навіть навпаки – позитивних.

На матчі у Ризі, коли Португалія обіграла господарів 3:0, після закінчення матчу я, який сидів поруч із сектором португальських уболівальників, приготувався фотографувати прихід команди з привітанням своїм фанам. Але не дочекався.

По закінченні матчу в Тампере українські футболісти дружно побігли до свого сектору, довго перегукувалися з ним. Причому після цього половина команди повернулася без футболок. Це не дрібниці, це невелика, але важлива позитивна деталь.

І щось подібне за настроєм сталося на прес-конференції Андрія Шевченка. Він не займався тролінгом журналістів, що люблять робити багато, не відповідав односкладово («що б сказати, щоб нічого не сказати»). Коуч чесно вслухався в питання і намагався чесно відповісти. При цьому, боронь боже, він і не запобігав перед журналістами. Коли хтось натякнув на «побутові проблеми Селезньова, на думку Шевченка необґрунтовано, він відповів досить жорстко та рішуче.

А по закінченні прес-конференції Андрій Миколайович потиснув руки журналістам, з вдячністю за роботу. Зроблено це було просто і щиро, по-партнерськи: кожен робить свою роботу і кожен намагається зробити її добре.

Словом, як кажуть (і кричать) фанати: «Віримо в команду». І тому хочеться вірити, тому що вона (при всіх своїх недоліках) зараз цього заслуговує.

Олег Кудрін, Тампере.

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-