У жовтні виповнюється 150 років від дня народження Сергія Єфремова (1876-1939) – громадсько-політичного діяча, публіциста, літературознавця.

Єфремов – непересічна постать доби української незалежності першої чверті ХХ століття з когорти тих, хто формував національну ідею. Він був заступником голови Центральної Ради Михайла Грушевського, зробив величезний внесок у розвиток української політики, журналістики, літературознавства. Пережив п’ять арештів: двічі за царської Росії, тричі – за радянської влади. У 1918, у дні «божевілля і жаху», написав відомий «Лист без конверта» до Юрія Коцюбинського – радянського військового діяча, сина класика української літератури Михайла Коцюбинського. Цей лист, що б’є навідліг, маленький публіцистичний шедевр.

Єфремов залишив значну наукову й публіцистичну спадщину, але його щоденник за 1923–1929 роки – особливий документ епохи, літопис життя людини, яка спостерігала, як вже радянська Україна втрачала рештки власної свободи. «Підлішого часу не було і не буде. Що ж – лишається пити отруйний келих до дна», – написав він 31 грудня 1928 року. До останнього арешту залишалося зовсім мало часу.

Всеукраїнська академія наук, віце-президентом якої був Єфремов, опинилася під повним контролем більшовиків і ДПУ. Відбувалися показові судові процеси, на лаві підсудних опинялися відомі й маловідомі люди, доноси стали звичним явищем, а радянська преса розпалювала ненависть. Маховик репресій набирав обертів, Москва дедалі сильніше обмежувала українську автономію.

Щоденник, у якому Єфремов гостро критикував владу, викривав брехню й лицемірство режиму, висміював його вождів і занотовував повсякденні реалії життя, невдовзі стане одним із доказів його «контрреволюційності». Людину, яку називали «совістю української нації» та «апостолом українознавства», більшовики оголосять «українським фашистом».

Непрості стосунки з колишніми соратниками

На початку 20-х більшовики розгорнули хвилю агітації, розхвалюючи перспективи життя в радянській Україні. На їхні байки спокусилося чимало люду, котрі перебували в еміграції. Життя на чужині було не легке, тож багато хто вирішив повернутися на батьківщину. Наприклад, повернувся Михайло Грушевський. Єфремов, молодший за нього на десять років, у юності із захопленням слухав його лекції з історії. Але згодом учені – колишні політики – зробилися запеклими ворогами, очоливши два непримиренні табори в Академії (ВУАН). Єфремов називає Грушевського не інакше як «старим лисом» і «старим крутієм».

31 грудня 1923 він записує у Щоденнику: «В совітських кругах дуже радіють з нового розкладу еміграції. І розклад справді, мабуть, величезний: пацюки тікають з розбитого корабля першими, а тепер вони цілими зграями кинулись… Цікаво, що по повороті робитиме той старий лис? Чи всидить тихо, чи знов почне плести свої звичайні інтриги? В усякім разі вже й тепер російські ворожі до Академії круги покладають великі надії на те, що він завалить Академію. Думаю, що вони помиляються, бо Грушевський розумніший, ніж про його думають, і швидко, мабуть, зорієнтується в ситуації, хоча інтриганства певне не облишить. Така вже у його вдача – азіятське оте політикування…». Єфремов зі своїм песимістичним чуттям таки мав рацію – Академія не встояла під натиском більшовиків, так само, як не встояв перед ними Грушевський, а згодом і сам Єфремов.

7 липня 1924 Єфремов пише, що отримав листа від Володимира Винниченка, колишнього соратника, в якому той натякає, що міг би приїхати в радянську Україну. «Видимо, нову авантюру замишляє шановний Володимир Кирилович… Але хай краще сидить там, де сидиться. Який би дурень міняв шило на швайку, та ще таку, як Винниченко: приїде, наробить бешкету, заварить кашу, а доведеться споживати – скаже: ну вас к чорту! Та й умкне в якусь шпарку. І все якісь фантазії на мислі… Це було б суще нещастя, коли б Винниченкові знов пощастило заварити якусь кашу».

Раніше цензура вказувала, чого не можна, то тепер – що заборонено

У 1923 році в рамках так званої коренізації, в Україні начебто почалась українізація. Виникла мода на все українське. Єфремова, знаного літературознавця, запросили на нараду щодо видання творів українських письменників про яких «раніше і слухати не хотіли». «Плани широкі: мало не всіх наших письменників збираються видавати. Але не вірю я цим планам, бо раз-у-раз у них кінчається «пшиком»…»

А ось як він описує українізацію. «Просто стогін і ґвалт стоїть по установах… Характерно, що найсерйозніше до українізації поставилися службовці-жиди і справді за цих півроку понавчалися, тоді як росіяни нарікали і нарікають, але пальцем кивнути не хочуть…»

21 лютого 1927 року Єфремов пише про те, що 20-го слухав «Євгенія Онєгіна» в опері українською мовою. Головну партію виконував росіянин Леонід Собінов – тогочасна оперна зірка, тенор. І хоч голос у нього став ще слабший, але тримався він вишукано, «як божество» – куди там, яким голосистим співакам. Єфремов відзначає, що Собінов виразно співав по-українськи і що опери Чайковського напрочуд гармонійно лунають українською. Навіть знамениті «Куда, куда вы удалились», або «Любви все возрасты покорны» – вийшли непогано. «Зате «русопетській» публіці – ніж гострий в самісіньке серце, що навіть сам «душка Собінов» співає «на этой, с позволенья сказать, собачьей мове».   

Порівнюючи дві цензури – царську і радянську, він зауважує, що якщо перша лише вказувала про що заборонено писати, то остання «багато дурніша», адже нав’язує, про що слід писати. І якщо раніше розуміли несумісність в одній особі цензора і редактора, то «тепер це розуміння втрачено…»

Релігія в радянській Україні

На сторінках Щоденника є чимало згадок про Українську церкву, про шалену, блюзнірську антирелігійну кампанію, про людські забобони і щиру віру, про релігійні свята і гоніння на священників.

25 грудня 1923. «Совітське Різдво. Якесь злодійське: всюди позапірано, але як постукати до крамниці, то крадькома, озираючись, пустять. Кажуть, що профспілки звеліли по новому стилю святкувати, і не штрафують, якщо когось спіймають…Робітники ж, мабуть, святкуватимуть і по новому, й по старому».

7 січня 1924. «Сьогодні Різдвяні свята по старому календарю. Звелено працювати, але і праці нема, і не святкують. Службовці пішли на службу, щоб, покрутившись трохи, повтікати, а робітники, здається, й зовсім на роботу не стали… Церкви повні народу, а крамниці позамикано, й на базарах ні лялечки, хоч учора був спеціяльний наказ, щоб базар таки одбувся. Року 1921 Великдень припав на 1 травня – і на першотравневі маніфестації не прийшло жодної душі. Довелося заднім числом публікувати, що їх одкладено через якусь марну причину…»

13 січня 1924. «Перше празникова суєта була тільки два тижні, а тепер мало не цілий місяць. І по-новому, і по-старому, – без кінця тягнеться…»

Знайома Сергія Єфремова з Глевахи розповідала, що в місцевій школі – чотири вчителі і 15 учнів. Коли ж батьків запитують, чому ті не посилають дітей до школи, ті відповідають: «Бо закону Божого не вчите» (10 березня 1924).

Про святкування, попри антирелігійну пропаганду, Різдва у Софії Київській: «Колядки в Софії. Народу повнісінько, так що не те яблуку – гороху ніде впасти». (7 січня 1928).

Про більшовиків: «Не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої»

Більшовиків Єфремов терпіти не міг, але мусив терпіти. Запис від 13 березня 1924: «Заходив В. Чеховський. Розповідав про церковні справи. Є прозріння, що дехто з церковної Ради… служать у большевиків… Система провокації вже й туди залізла і робить розклад, як у школі, – скрізь». Далі Сергій Єфремов розмірковує, що можливо він помиляється стосовно більшовиків? Можливо, чогось не розуміє – «не можуть старі міхи вмістити вина нового»? «Може з мого боку несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу»?... Але коли перед мене стають  оті – брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи – то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире – можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію – огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява».

12 квітня 1924: «Хоч яке слово спадає на думку – все ж воно буде бліде, безбарвне, невиразне, занадто слабе, щоб охарактеризувати безмежну підлоту і режиму, і тих, хто йому кориться. Можна бути рабом, коли обставини дужчі за тебе, коли груба сила схопила тебе за карк і втиснула в ярмо. Але бути лакеєм – це вже треба мати душу лакейську. Правда, що кожен народ вартий свого уряду. Та й уряд вартий цих лакеїв…»

1 січня 1926: «…взялися будувати рай на землі, а збудували клоаку, серед якої й самим дихати стає не можна».

Мертва хватка Москви

Якось завітав до нього приятель, який повернувся зі столиці – Харкова, де мав зустріч із самим Чубарем – тодішнім очільником радянської України. І той, розпитуючи про справи в Академії, запитав про Єфремова. Мовляв, а чим він займається? На відповідь приятеля, що Єфремов працює, Чубар відповів: «Еге, працює… Щось не видко! Він усе кисне, кисне, нічого не робить. Час вже забути Петлюру, Директорію і примиритись з нами. Адже переміни не буде…» У 1925 році Єфремов у Щоденнику розповідатиме, як до Києва дійшли чутки про виступ Чубаря в Москві, у «Держплані», де він почав доводити, «що Україна потребує власного бюджету, що дає вона федерації те і те, а що за це має? Що коли торгувати, так торгувати: поставимо між Україною і Великоросією митниці й розраховуватимемось по правді і т.і. Москва обурюється: як, знов рахунки? Звикла, що колонія без нарікання і скарг дає, що велять, а тут…»

Далі Єфремов зауважує на цікаву деталь: «Характерно, що люде далекі від українства, постоявши трохи коло державного стерна, сепаратичного набираються духу». От тепер – навіть слухняний Чубар… Влас Чубар невдовзі стане виконавцем Голодомору в Україні, але це не врятує його від сталінських репресій і розстрілу.

7 березня 1929: «Слухав оповідання про подорож українських письменників до Москви та Петербургу. Невідомо хто, невідомо навіщо зібрав понад 50 чоловік "хахлов", повіз показувати. Скандал за скандалом. І приймали як "хахлов" і здебільшого говорили на тему: «Зачем нам делиться? Все должно идти в общий котел».

Перші судові процеси  

У квітні 1924 р. Єфремов описує перші судові процеси. Тоді в Києві відбувався інсценований ДПУ показовий процес «Центру дій» (справа «Київського обласного центру дії», про який писала вся європейська преса, а за звинувачених професорів заступався прем’єр-міністр Франції Пуанкаре). Єфремов дивується безглуздості обвинувачень, зауважуючи: «ідіотський процес». Так, лік засуджених спочатку йшов на десятки, згодом – на сотні, а потім вже й на десятки тисяч. За якихось 5 років Єфремов сам потрапить – цього разу вже остаточно – під «червоне колесо». А поки занотовує у Щоденнику: «…червона власть до дрібниць копіює вчинки чорної, тільки в такому масштабі, до якого не сягала ця, і з таким лицемірством, яке ніколи й не снилося апологетам старого режиму. "А що вродить? – Побачите, які будуть жнива"…»

Передчуття Голодомору

20 травня 1928 року він пише про запізнілу весну, про сумні настрої селян: «Тільки й говорять про здирство: самообклад, конфіскація хліба… Найбільше гнітить заграбування хліба. Позабирали все, лишили тільки 30 хунтів на місяць на чоловіка. А що того хунта?... І психологічно це гнітить… Минулого разу, коли міста голодали, хоч село жило по-людськи, – тепер і селу така або ще гірша доля усміхається».

Про Катеринослав (тоді вже Дніпропетровськ) 1928: черги за хлібом, м’ясом та іншою мануфактурою. «…По хліб до міста приходять вже й селяне і стають смиренно в довгі черги. І це в центрі хліборобського і хлібородного краю!» Дорогою Дніпром до Херсону – на пароплаві – теж розмови про хліб, і ще раз про хліб. «Он ув Олешках дають по пів хунта на чоловіка, по картках»… – «І що воно таке – де той хліб святий подівся?» – «Є такі, що поїли. Не дай Боже, знов вернеться голодний рік».

Або лаконічний запис від 26 червня 1928 року: «Везе селянин мого знайомого на вокзал. Біля сільського кооператива – величезний хвіст: поставили в чергу по хліб. «Дохазяйнувались!» – каже хурман, показуючи на чергу пужланом».

«По селах крик: або хліба, або Миколая!... (царя, тобто – ред.). А уряд і глухий, і сліпий: грабує – і нічого не бачить і не чує, що навкруги робиться. Та ще сіє навкруги інтриги, арештовує, розправляється, висилає…» (1 липня 1928).

Про музеї і пам’ятники

Під час подорожі Дніпром навесні – влітку 1928, описує візит до славетного музейника Дмитра Яворницького і його музею в Катеринославі. Яворницького називали Дідом. Він розповів цікаву історію про пам’ятник Катерині ІІ, що спочатку стояв біля собору. А потім, коли почалася революція – його скинули й завезли під казарму. «Там оборонці народу побіденно спорожняли на фігуру цариці свої шлунки… І возревнував Дід, що гине пам’ятник мистецтва, «бо що ж мені Катерина? Вона ж запорожців душила, а я ж тільки запорожцями і живу». От і пішов він до якогось червоного командира: «Віддайте мені фігуру». – «Э нет, братишка, шалишь, мы ее на Брянский завод отправим, там из нее пушку выльют». – «Какая там пушка! Ничего из нее не выйдет». – «Почему же не выйдет? Ведь это же медь?» – «Какая медь! Это бронза!» – «А это хуже меди?» – «Конечно, хуже. Не годится!» – «Ну, коли так – бери, да только потихоньку, чтобы мои ребята не видели, а то не отдадут, стерву». Перетаскав Дід фігуру вночі під музей, «та що ж би ви думали: аж сюди бігали «ребята»: так і лежала обісрана та обісцяна». Звелів тоді Дід викопати глибоку яму, звалити туди фігуру, засипав землею і так вона років зо три пролежала похована, поки забулося. А тоді витяг, почистив і поставив у садочку біля музею поміж кам’яними бабами і пишається: «от тільки два пальці упиряки одбили, та трохи вид камінням покарбували, ніби віспа пройшла, – а то все ціле». І стоїть собі пишна цариця поміж такими самими мовчазними бабами, що багато бачили…» (2 червня 1928)

Прикметно, що в Одесі пам’ятник Катерині спіткала схожа доля.  Повалена імператриця лежала біля музею і на неї весь час плювали екскурсанти. Поряд стояла стародавня урна, в яку ті ж таки відвідувачі музею справляли малу нужду. Єфремов пише: «Згадалось мені оповідання Яворницького, як він ховав свою Катерину; згадались ті купи людського гною, що бачив я після солдатського постою по коридорах в Колегії Павла Галагана в Києві, згадались «наші» в Галичині 1914-1915 рр… і ще багато дечого згадалося з шляхів і способів нашої комуністичної революції…»

Про Шевченка

Шевченко був для Сергія Єфремова одним із улюблених поетів. Крім того, він упорядкував чимало його творів, опікувався поетичною спадщиною. Він часто відвідував могилу Кобзаря. У записі від 17 лютого 1924 йдеться про те, що у травні було скинуто хреста з Шевченкової могили. Скинуто, розбито із постаментом і скинуто в яр – «там уламки валяються й досі і на них лишився напис: «Шевченко». Символічно для большевиків! Жалко хреста – такий він простий був – і так своєю простотою гармоніював з наокружною природою… Многостраждальна Шевченкова могила! Як вона одбиває на собі історію України!»

2 березня 1924 описує, як одна українська школа готувалася до Шевченкових роковин – усі святкові заходи узгоджувалися з ДПУ. Там «почистили» навіть Кобзар: повикидали згадки про Бога, а в «Катерині» рядки про «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», викреслили «за шовінізм».

20 липня 1929 – запис про спонтанну поїздку на могилу Шевченка. «Чудова подорож пароплавом, але про могилу бодай не казати! «Недоуми занапастили Божий рай». Новий готель – це срам один… З дикту (фанери – ред.). А приссалось до його сила людей, яким про Шевченка байдуже. Бруд, неохайність, недбальство, формалізм… Міліція і першим ділом пашпорта вимагають. Перевертаються десь, певне, кістки Кобзареві в могилі, на таку наругу дивлючись!» Це останній запис у Щоденнику Сергія Єфремова. А до того – тяжкі передчуття власної катастрофи: «…так надокучило це рабське життя, що вже ніякої ціни йому не надаєш…» (18 червня 1929). Наступного дня: «Все одно – рокований. Загинеш на рік раніше чи пізніше – хіба не все одно?...»

Сергій Єфремов ховав від сторонніх очей свій щоденник, чудово розуміючи, що на нього чекає, якщо записи потраплять до рук чекістів. Однак щоденник знайшли. Видав той, кому академік найбільше довіряв, свято вірячи, що не видасть – студент Микола Павлушков. Але, як виявилося, помилявся. У ДПУ були дієві методи тиску на арештованих.  

Щоденники Сергія Єфремова 1923-1929 років – без купюр і скорочень – побачили світ у 1997 році. До того вони, ретельно передруковані, 70 років пролежали в архівах КДБ. У них – історія того, як в’яла, так і не встигнувши розквітнути, українська незалежність. Тож якщо ви прагнете дізнатися про те, як жили-виживали українці у 20-х роках минулого століття – читайте Щоденники Сергія Єфремова.

Довідка

Сергій Єфремов (1876-1939) – український публіцист, літературознавець, критик, громадсько-політичний діяч, академік (з 1919) і віце-президент ВУАН (з 1922). Входив до київської Громади, обстоюючи переважно неонародницькі ідеї; був активним діячем Центральної Ради. Брав участь у розробці концепції української державності, національної освіти і культури. Чимало зробив для розширення історико-літературних досліджень, у справі публікації джерелознавчих матеріалів з історії української літератури. Є автором книги «Історія українського письменства», упорядкував і видав антологію української поезії «Вік» (т.1-3). У 1930 році Сергія Єфремова було засуджено у справі так званої Спілки визволення України (СВУ). Загинув у березні 1939-го у сталінських таборах.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: violity.com