Атоми стійкості України: як працює низовий волонтерський рух

На тлі гучних медійних скандалів навколо великих благодійних фондів чи чергових слабо обґрунтованих звинувачень у бік відомих волонтерських проєктів – як-от «Госпітальєрів» – легко «втратити фокус» із тих, на кому тримається щоденний труд мільйонів людей для війни і миру. Йдеться про низовий волонтерський рух. Силу, яка нагадала про себе на Майдані, по-справжньому вибухнула у 2022-му і сьогодні проходить черговий етап трансформації.

Днями було оприлюднене дослідження «Всеохопна турбота: низовий волонтерський рух як частина оборони України». Це чи не перша спроба зазирнути в капіляри українського спротиву – туди, де немає офіційних печаток, ФОПів і договорів, але є колосальний ресурс.

Це всі ті невидимі щоденні акти допомоги і невідомі люди, які за ними стоять, – чиї руки щодня плетуть сітки, готують сухпайки або купують «мавіки» для сусідів по під’їзду, які пішли на фронт. Ті, хто вивозять тварин із сірих зон або утримують їх в імпровізованих притулках за власний кошт, ті, хто готує їжу та допомагає немічним сусідам.

Для багатьох українців волонтерство стало повсякденним життям – його частиною, яку вони ще років десять тому навіть не розглядали. Як зазначила під час презентації дослідниця волонтерських рухів Анастасія Омелянюк: «Можливо, ви самі чули цю фразу: ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Це дуже гарно ілюструє, чим є низове волонтерство сьогодні».

Згідно з опитуванням, за останній рік волонтерили 43,5% жінок та 37% чоловіків. Але найцікавіше – у формі цієї допомоги. Більшість респондентів (78%) волонтерять неформально, тобто не належать до жодних організацій. «Індивідуальним волонтером може бути кожен з нас. Наприклад, якщо я сьогодні вирішу після роботи піти поприбирати у парку, це вже буквально волонтерство», – пояснює експертка Дар’я Гросул.

Український феномен самоорганізації не з’явився нізвідки. Його коріння було видно у подіях Революції Гідності 2014 року, саме тоді на Майдані проявилася та сама вже відома «горизонталь»: здатність українців миттєво об’єднуватися без наказів і поштовхів згори. Проте найпотужніший горизонтальний волонтерський бум стався у лютому 2022-го.

Коли державні інституції у перші тижні повномасштабного вторгнення проходили етап адаптації та шоку, саме волонтерство взяло на себе тягар, який держава об’єктивно не могла винести самотужки. Те, що Україна встояла тоді, багато в чому є заслугою добровольців та волонтерів.

Сьогодні, на п’ятому році Великої війни, емоційний підйом 2022 року закономірно заміщується психологічним і фінансовим виснаженням, а підходи та форми допомоги стають іншими. Саме на цьому тлі з’явилося дослідження, яке вперше спробувало зафіксувати стан цієї «невидимої армії».

ПАСТКА ТЕРМІНОЛОГІЇ: ЧОМУ МИ НАЗИВАЄМО «ВОЛОНТЕРАМИ» ТИХ, ХТО НИМИ НЕ Є

В українському просторі слово «волонтер» стало універсальним поняттям і юридичним терміном. Ним маркують і сусідку, яка пече пиріжки для шпиталю, і величезні благодійні фонди з мільярдними бюджетами та штатом менеджерів. Але якщо ми хочемо зрозуміти, як працює низовий рух, нам доведеться розібратися у клубку термінів.

Сьогодні в Україні офіційно зареєстровано понад 107 000 громадських об’єднань та близько 33 000 благодійних організацій. Ми бачимо їхні логотипи на білбордах та у великих зборах: фонд Сергія Притули, фонд Сергія Стерненка, «Карітас» чи «Червоний Хрест». Це – потужні організації громадянського суспільства. Вони мають бюджети, офіси та професійний штат.

Проте тут виникає перший термінологічний нюанс. Як зазначає юристка-міжнародниця та експертка з розвитку інститутів громадянського суспільства Дар’я Гросул: «Дуже важливо розуміти, що такі фонди не є волонтерськими організаціями у вузькому значенні. Оскільки вони мають штат, працівники якого отримують фінансову винагороду. Це професійні організації, які залучають волонтерів. Люди, що приходять до них допомагати, – це окрема категорія, відокремлена від оплачуваних працівників».

Натомість умовно «чиста» волонтерська організація – це спільнота, де навіть бухгалтер чи керівник працюють повністю безоплатно. Якщо з’являється хоча б одна зарплата – це вже інша модель.

Ще одна категорія, яку часто плутають із волонтерами, – це фізичні особи-благодійники. Це люди, які збирають донати на власні картки, «банки» чи «конверти». Станом на 2025 рік таких офіційно зареєстрованих осіб в Україні близько 11 000. Хоча в побуті ми називаємо їх волонтерами, юридично вони мають окремий статус: благодійників. Однак у юридичному плані в Україні ці поняття не врегульовані, і тому, кажуть дослідники, виникає плутанина.

Втім, неформальне волонтерство зовсім не український винахід. Досвід країн Європи показує, що низовий, неформальний рух – це світовий стандарт. Наприклад, Норвегія та Нідерланди мають співставний з нами і навіть вищий показник неформального волонтерства – 79% та 74% відповідно. Швеція демонструє нижчий показник: 48%.

При цьому формалізована участь (через офіційні організації) у цих країнах значно нижча: у Норвегії це 51%, у Нідерландах – 36%, а у Швеції лише 20%. Отже, переважна більшість реальної допомоги у світі відбувається саме на індивідуальному, «сусідському» рівні.

СКІЛЬКИ У НАС ВОЛОНТЕРІВ? ТРЕБА СПОЧАТКУ РОЗІБРАТИСЯ, КОГО РАХУЄМО…

Точну кількість волонтерів в Україні назвати неможливо. Держава не веде їхнього офіційного обліку, і це не унікальна українська ситуація. У більшості країн світу волонтерство лишається добровільною і часто неформальною діяльністю, яку складно повністю порахувати.

Через це оцінки масштабів руху здебільшого спираються на соціологічні дослідження або на дані організацій, які залучають волонтерів на формалізованій основі – через договори чи програми співпраці. Саме тому офіційна статистика охоплює лише частину цієї діяльності.

Додаткову плутанину створює і сама державна система обліку. В Україні існує так званий Реєстр волонтерів, але фактично він фіксує не всіх людей, які займаються волонтерством, а лише тих фізичних осіб, що відкривають рахунки для збору благодійних коштів і користуються податковими пільгами. Тобто йдеться радше про облік благодійників, а не про повну картину волонтерського руху.

За оцінками банківських сервісів, лише протягом 2024 року через благодійні збори було акумульовано майже 40 мільярдів гривень, а щомісяця близько 115 тисяч людей відкривали рахунки для донатів. Це свідчить про значно ширший масштаб громадянської допомоги, ніж показують офіційні реєстри. Значна частина людей, які збирають кошти, допомагають армії, підтримують переселенців чи реалізують локальні ініціативи, лишаються поза будь-якими державними списками.

Саме тому волонтерський сектор часто називають «невидимою інфраструктурою» суспільства: він працює масштабно, але лише частково потрапляє у статистику.

Ще раз констатуємо: значна частина волонтерської діяльності відбувається поза організаціями, реєстрами і формальними структурами – у тих самих горизонтальних мережах довіри, які й формують основу українського волонтерського руху.

Натомість у Швеції є протилежний приклад системного стратегічного підходу до залучення громадян, де волонтерство є частиною концепції «всеохопної оборони» (Totalförsvaret). Головна ідея полягає в тому, що кожен може зробити внесок у стійкість держави через волонтерські фонди, які організовує і фінансує держава. До системи всеохопної оборони Швеції належать 18 офіційних волонтерських оборонних організацій (закріплених у законодавстві), деякі з них мають понад столітню історію та об’єднують близько 350 тисяч активних учасників.

Вони отримують державне фінансування. Ці 18 волонтерських організацій мають визначені напрямки роботи: військова освіта, логістика, ветеринарна допомога, радіозв’язок, мототранспорт, вантажний транспорт, морально-психологічна підтримка, допомога військово-повітряним силам, комунікація з населенням, стрілецька підготовка цивільних, рятувальні роботи, військові оркестри, залучення жінок до всеохопної оборони, морська підготовка, стрілецька підготовка з пістолетів, морські рятувальні операції, цивільні пілоти, Товариство Червоного Хреста.

Україна поки ж демонструє інший підхід: реєстр волонтерів і контроль як офіційний статус та низове волонтерство без реєстрацій та договорів.

ВОЛОНТЕРСТВО «МІЖ СПРАВАМИ»

Низове волонтерство не означає працю 24/7. Навпаки, його сила у масовості дрібних дій. Дослідження зафіксувало цікаву тенденцію щодо часу, який українці інвестують у перемогу. «Серед опитаних домінує нерегулярне або дуже короткотривале волонтерство, яке займає порядку від однієї до чотирьох годин на тиждень», – пояснює Дар’я Гросул.

На перший погляд, одна година на тиждень здається дрібницею. Але якщо помножити ці «мікроінвестиції» на мільйони залучених людей, ми отримаємо колосальний обсяг неоплачуваної праці, який тримає на собі багато чого, зокрема тилову логістику. Це те саме «волонтерство між справами»: замовити деталі для дронів у перерві на обід, завезти продукти знайомим переселенцям по дорозі додому або сплести метр сітки під час відпочинку у вихідний день.

ЧОМУ ДЕРЖАВА «НЕ БАЧИТЬ» БІЛЬШІСТЬ ВОЛОНТЕРІВ?

Попри те, що неформальний рух є основою нашої стійкості, державна політика поки що залишається «далекозорою». Влада бачить і комунікує передусім із формалізованими структурами. Тими, з якими простіше підписувати папери та звітувати.

«Держава у своїх політиках і стратегіях орієнтується саме на меншість, на розвиток формалізованого волонтерства, передусім через ГО та БФ, – зазначає експертка. – Така підтримка пояснюється сталістю діяльності цих організацій та можливістю довгострокового планування. Проте саме неформальні рухи сьогодні відіграють ключову роль у національній обороноздатності».

Це створює небезпечний розрив: більшість людей, які фактично є «капілярами» системи оборони, залишаються поза правовим полем та державним захистом. Вони не мають страхування, не можуть офіційно отримувати відшкодування витрат і часто змушені діяти на власний страх і ризик.

Формальне ж волонтерство має низку переваг, передбачених законом. Договір передбачає чітко прописані умови, формат і тривалість роботи. Офіційно зареєстровані організації можуть отримати відшкодування витрат: наприклад, легально оплатити волонтеру проїзд, харчування, проживання та навіть вакцинацію.

І ще важливий фактор – страхування. У контексті повномасштабної війни це стало критичним. Організації мають право страхувати життя і здоров’я тих, хто працює в небезпечних умовах (евакуація, розбір завалів). Натомість низовий волонтер діє як «вільний птах». «Такі ініціативи виникають стихійно, за покликом серця, – каже Дар’я Гросул. – Але ці волонтери мають значно менший рівень захисту. Вони самостійно відповідають за свою безпеку, майно та ресурси». Як підкреслює експертка з волонтерських рухів та гендерних питань Анастасія Омелянюк, головний критерій – це відсутність фінансової вигоди.

СИЛА «РОЗПОДІЛЕНОГО ВИРОБНИЦТВА»: ПРИКЛАДИ «ДРУКАРМІЇ» ТА «ШВЕЙНОЇ РОТИ»

Найкращий приклад того, як працює ця потужна горизонталь, – ініціативи «ДрукАрмія» та «Швейна рота». Їхня модель репрезентує децентралізацію в її абсолютному прояві.

«ДрукАрмія» розсилає цифрові моделі деталей для дронів чи медичних засобів (наприклад, захисних накладок на очі) власникам 3D-принтерів по всій країні. Люди друкують деталі у себе вдома й відправляють їх на фронт. Інші закуповують витратні матеріали, а ще інші розраховують наступні варіанти допомоги.

«Швейна рота» діє за схожим принципом: волонтери-конструктори розробляють викрійки адаптивного одягу для поранених (йдеться про одяг, який можна швидко зняти), нижню білизну, а сотні жінок у різних містах відшивають їх на своїх машинках із запропонованих іншими волонтерами тканин.

Дар’я Гросул пояснює, що саме така «мереживість» дозволяє волонтерам бути на крок попереду будь-якої системи: «Ця взаємодія допомагає діяти дуже швидко і проактивно – без тривалих погоджень чи бюрократичних процедур, як це зазвичай відбувається у великих організаціях. Базування в громадах і розуміння потреб на місцях дозволяють волонтерам миттєво закривати критичні прогалини».

Низовий волонтер рідко займається чимось одним. Через відсутність жорстких статутів ці групи надзвичайно гнучкі. Дослідження зафіксувало дивовижні приклади такої «диверсифікації».

У Фастові волонтерський осередок «ДрукАрмії» одночасно, допомагаючи фронту, опікується… маленькими місцевими музеями. В одній кімнаті там можуть сусідити старовинні рушники, родинні реліквії та гільзи від снарядів, подаровані «на пам’ять» вдячними за допомогу підрозділами. Це показує, що волонтерство в Україні – це не лише про «запити-відправку». Це також про збереження ідентичності та культурного коду спільноти. Волонтери зберігають пам’ять, організовують мистецькі вечори та освітні ініціативи, зміцнюючи ту саму «соціальну згуртованість», про яку так багато пишуть у звітах, але яку так важко створити штучно.

КОНФЛІКТ ПІДХОДІВ: 78% «НЕВИДИМОК» ПРОТИ 15% «ОФІЦІЙНИХ»

Тут ми підходимо до головного виклику. Згідно з опитуванням, лише 15% волонтерів працюють у межах зареєстрованих організацій. Решта – це неформальні низові ініціативи. Проте держава у своїх стратегіях бачить передусім ці 15%. Чому? Повторюємо: бо з ними простіше – у них є печатка, звітність і зрозумілий керівник. «Ключовим сьогодні, – зазначає Дар’я Гросул, – є переосмислення цих підходів. Державна політика має рухатися від підтримки виключно формалізованої моделі до усього спектру волонтерської діяльності».

Найбільша проблема, яку підсвітило дослідження: низові ініціативи де-факто виконують функції, які традиційно належать державі. Коли волонтери самі забезпечують логістику евакуації, закуповують високотехнологічне обладнання, займаються реабілітацією поранених чи підтримкою культурної спадщини – вони створюють паралельну «державну машину».

З одного боку, це врятувало Україну у 2022 році. З іншого – це створює ризики. Насамперед для самого низового руху. Найбільший із них – виснаження. Волонтери працюють на межі можливостей, виконуючи роботу без системного фінансування. Оскільки рух неформальний, державі важко інтегрувати його в офіційні протоколи оборони чи безпеки.

Є ще ефект «пластиру» для системи: волонтерська допомога часто маскує системні проблеми у державних інституціях, дозволяючи їм не змінюватися. Ми, як зазначають дослідники, стоїмо на порозі моменту, коли ця «паралельна система» має або стати частиною державної концепції «всеохопної оборони», або ж держава нарешті навчиться використовувати ресурси місцевих громад не через особисті зв’язки, а через прозорі механізми підтримки. Адже за цими горизонтальними мережами стоїть колосальний організаційний ресурс. Це мільйони людей, які здатні швидко об’єднуватися, реагувати на виклики і знаходити рішення там, де система ще лише шукає відповіді.

Цей рух не має єдиного центру і чіткої ієрархії, але має іншу силу – гнучкість і довіру. Він пластично змінюється від виклику до виклику: від плетіння сіток і закупівлі дронів до евакуації людей чи порятунку тварин. Десь у ньому (як-от у зооволонтерстві) сильніше звучать жіночі мережі турботи, десь – чоловічі ініціативи допомоги армії, але разом вони створюють ту саму горизонталь, на якій тримається український тил.

І, можливо, найважливіше те, що низове волонтерство є «своїм» для нас. Кожен із нас бодай раз ставав його частиною – донатив, допомагав знайомим військовим, передавав речі, підтримував сусідів чи долучався до місцевих ініціатив. Саме тому низове волонтерство – це не просто форма допомоги. Це спосіб самоорганізації суспільства і водночас доказ того, що український спротив має значно ширшу основу, ніж здається на перший погляд. І ця сила має стати видимою. Насамперед для нас самих.

Ярина Скуратівська, Київ 

Перше фото: Володимир Тарасов, Укрінформ.