«Білі» Олімпіади: тернистий шлях до утвердження

Ми не знаємо точної дати проведення перших лiтнiх Олiмпiйських ігор. Вiдомо тiльки, що їхня iсторiя починалася у Стародавній Греції й охоплює близько трьох тисячолiть. А от щодо зимових Олiмпiад, то тут усе абсолютно ясно: перша з них вiдбулася 25 сiчня – 4 лютого 1924 року у французькому мiстечку Шамонi.

Правда, про необхiднiсть включення зимових видiв спорту до олiмпiйського реєстру заговорили ще на рубежi XIX i XX столiть, коли знаменитий француз, невтомний П’єр де Кубертен та його однодумцi взялися вiдродити Олiмпiади стародавнiх грекiв.

Але, ведучи підготовку до першої Олімпіади новітніх часів у 1896 році в Афінах, Міжнародний олімпійський комітет тодi ще не був готовий додати до програми Ігор зимовi види спорту.

ЛОНДОНСЬКИЙ ПРОРИВ

Зате напередоднi наступної Олiмпiади в Парижi (1900 рiк) навколо цього виникла дискусiя. Вона, правда, нi до чого не привела: зимових змагань у «теплолюбивiй» столицi Францiї тодi так i не побачили. Не було їх i через чотири роки в американському Сент-Луїсi, хоча кiлькiсть їхнiх прибiчникiв, зокрема й серед членiв МОК, поступово росла. I не випадково. Бо так само зростала у свiтi цікавість до зимового спорту, передусiм до фiгурного катання та хокею. Саме першому з них i судилося вiдкрити олiмпiйський лiтопис зимових видiв спорту. Прорив стався у Лондоні.

Програма Лондонської Олiмпiади виявилася непомiрно розтягнутою – аж на пiвроку. Фiгурному катанню в нiй були вiдведенi заавершальнi днi. Змагання стартували 28 жовтня з обов’язкової програми чоловiкiв i жiнок. Фаворитом серед чоловiкiв вважався швед Ульрiх Сальхов.

Починаючи з 1898 року, коли вiн уперше став чемпiоном Європи, Сальхов майже не мав собi рiвних. Як i очiкувалось, він став переможцем в обов’язковiй i в Лондоні. Серед жiнок упевнено перемогла, на радiсть мiсцевої публiки, британка Медж Сайерс.

Але пiсля Лондона зимовi види спорту не з’являлися на Олiмпiадах ще дванадцять рокiв. У 1916-му – з вiдомих причин: у розпалi була Перша свiтова вiйна. А от за чотири роки до цього через доволi дивнi обставини: проти їхнього додавання до програми Iгор виступила... Швецiя, країна з розвиненим зимовим спортом, столиця якої якраз i приймала Олiмпiаду 1912 року. Шведи заявили, що вважають зимовi види спорту глибоко нацiональними, не пов’язаними з мiжнародними олiмпiйськими традицiями, i що вони вiддають перевагу Пiвнiчним зимовим змаганням, у яких брали участь тiльки Скандинавськi країни. Швецiю пiдтримала Норвегiя, i МОКу довелося вiдступити.

Повернулися зимовi види спорту до олiмпiйської програми тiльки на літніх Iграх 1920 року в Антверпенi (Скандинавськi країни проти цього вже не протестували). До фiгурного катання додався хокей. Однак знову в центрi уваги було фiгурне катання. Серед чоловiкiв не було рiвних шведовi Гiллiсу Графстрьому. Тiльки четверте мiсце посів цього разу легендарний Ульрiх Сальхов. Золото серед жiнок розiграли шведки Магда Юлiн-Маурой (перше мiсце) i Свеа Норен. У парному катаннi перемогли досвiдченi фiни Людовiка i Вальтер Якобссони. На хокейному майданчику домiнували засновники хокею канадцi. Тiльки команда США, основу якої теж становили вихiдцi з Канади, поступилася фаворитовi з бiльш-менш гідним рахунком 0:2. Збiрна Чехословаччини, найсильнiша на той час в Європi, програла канадцям 0:15. Отже, Канада – золото, США – срiбло, Чехословаччина – бронза.

САМОСТІЙНІ ІГРИ ПОЧАЛИСЯ В ШАМОНІ

Олімпіада в Антверпенi була останньою, коли зимовi види спорту виглядали додатком до великої i багатоманiтної програми лiтнiх змагань. Через чотири роки в Шамонi почалася ера незалежних i самодостатнiх Бiлих Олiмпiад. Скандинавськi країни, передусiм Норвегiя, якi тривалий час виступали проти того, щоб зимовi види спорту набули олiмпiйського статусу, уже на першiй «Бiлiй» Олiмпiадi перейшли в ряди гарячих прихильникiв цих рiшень i крокiв. Чому сталася така рiзка перемiна? Пояснення просте: атлети саме цих країн зiбрали в Шамонi найбiльшу колекцiю медалей: 28 із 42 розiграних. А кого, скажiть, може залишити байдужим i не тiшити всепланетна олімпійська слава?

Особливо радiли норвежцi. Адже вони завоювали на перших зимових Iграх ледь не половину з усiх нагород – вісiмнадцять. Причому одинадцять з них – на лижних трасах i трамплiнi. Єдину нагороду – бронзову – зумiв вибороти фiнський лижник Тапанi Нiку. Зате фiнськi атлети мали перевагу на ковзанярських дистанцiях, здобувши вiсiм медалей з п’ятнадцяти розiграних. У командному залiку норвежці перемогли з великим вiдривом. Друге місце посіли фіни, третє – американці.

Репортери не з блокнотами й фотоапаратами, а iз секундомiрами в руках – таку незвичайну картину можна було побачити на третiй зимовiй Олiмпiадi, яка в 1932 році вiдбулася в американському Лейк-Плесiдi, невеличкому селищi на кордонi США та Канади. Важко сказати, чим керувалися органiзатори змагань, але факт, навiть якщо вiн курйозний, залишається фактом: саме журналiсти були секундометристами пiд час змагань ковзанярiв. Причому їм доводилося фiксувати лише час переможцiв. Щодо iнших учасникiв, то їхнi мiсця визначали вiзуально. Крiм того, ковзанярi стартували не парами, як до i пiсля цих Iгор, а групами. На думку господарiв-органiзаторiв, такі новацiї мали пiдвищити iнтерес глядачiв, преси й бiзнесу до Олiмпiади. Адже вiдбувалася вона під час великої депресiї. Багато хто через фiнансовi проблеми, також через далеку вiдстань до Лейк-Плесiда, вiдмовився вiд участi в Iграх. Сiмнадцять країн i тiльки 300 спортсменiв, 85 з яких представляли США, – цi маловтiшнi цифри говорять самi за себе. А до цього ще додалися безснiжна зима й дощi... Не дивно, що в цих умовах найкращими в цiлому рядi номерiв програми змагань виявилися господарi Олімпіади.

Ігри протестів – так назвали у пресі зимові Олімпійські ігри 1936 року в німецькому Гарміш-Партенкірхені. Багато країн та провiдних спортсменiв закликали до їхнього бойкоту. Однак, на думку членiв МОК, такий крок означав би зрив змагань. Вирiшено було їх провести, до того ж серед протестантiв не було єдностi, а, крiм того, на повну потужнiсть спрацювала геббельсiвська пропагандистська машина. Сам мiнiстр пропаганди «вiдзначився» ще й тим, що iнкогнiто, як «невiдомий спортсмен», перерахував 50 тисяч доларiв Американському олiмпiйському комiтету, який перед тим заявив, що не має коштiв для вiдрядження спортсменiв США на Олiмпiаду. Програма Iгор у баварському гiрському мiстечку Гармiш-Партенкiрхен містила кiлька нових видiв змагань. Одним із них – альпiйським двоборством у чоловiкiв – була вiдкрита Олiмпiада. I, мабуть, не випадково. Бо саме в цьому видi, який містив швидкiсний спуск i слалом, золоту і срiбну медалi завоювали нiмецькi гiрськолижники Франц Пфнюр i Густав Лантшнер. Останнiй, правда, за два роки до цього був чемпiоном Австрiї, що дало пiдстави австрiйськiй делегацiї опротестувати його участь в Олiмпiадi, однак протест був вiдхилений.

Третю Олiмпiаду виграла у фiгурному катаннi норвежка Соня Хенi. Але цього разу не без скандалу. Делегацiї деяких країн висловили протест у зв’язку з тим, що в перiод мiж Олiмпiадами фiгуристка знiмалася у кiнофiльмах, використовуючи свою спортивну майстернiсть i славу, а це в тi часи, згiдно з Олiмпiйською хартiєю, вважалося професiоналiзмом, використанням спорту з матерiальною вигодою. Скандал був погашений... контрпротестом норвезької делегацiї, яка заявила, що в разі дисквалiфiкацiї Сонi Хенi повним складом команди покине Iгри, що призвело б до їхнього зриву. Не обiйшлося без бурхливого протесту i в хокейному турнiрi: пiд час матчу збiрних Польщi та Австрiї польськi хокеїсти всiєю командою покинули майданчик, у такий спосiб протестуючи проти необ’єктивного суддiвства. I тiльки пiсля довгих переговорiв гру вдалося завершити.

Столиця Великобританiї, яка пережила в роки Другої свiтової вiйни руйнiвнi удари фашистської авiацiї, узялась органiзувати у 1948 р. першi повоєннi лiтнi Iгри. Однак на проведення зимової Олiмпiади того ж року, а її за тогочасною традицiєю мала запрошувати країна-органiзатор лiтньої, у Великої Британiї не було коштiв. Та й зимовий спорт на британських островах не належав до популярних i не мав вiдповiдних центрiв i споруд. Свої послуги знову запропонував швейцарський гiрськолижний курорт Санкт-Морiц. Там, по сутi, збереглася спортивна iнфраструктура, створена до «Бiлої» Олiмпiади 1928 року. До того ж нейтральна під час вiйни Швейцарiя влаштовувала майже всiх учасникiв Iгор. Узяти в них участь зголосилося 669 спортсменiв із 28 країн. Проте мало хто сумнiвався в тому, що левову частку нагород знову розiграють мiж собою атлети Скандинавiї. Так зрештою і сталося. Найбільшу кількість нагород здобули атлети Норвегії і Швеції. Напруженим i конфлiктним виявився турнiр хокейних дружин. Конфлiктну ситуацiю створили американцi: вiд США на Олiмпiаду прибули двi команди, i кожна вiдстоювала своє ексклюзивне право представляти країну. У результатi численних переговорiв конфлiкт був погашений. Турнiр виграли канадцi. Однак лише завдяки кращій рiзницi забитих i пропущених шайб.

Після загалом безконфліктних і благополучних зимових Олімпіад 1950–1960 років несподіванкою для спортивного світу стала ситуація напередодні Ігор в японському місті Саппоро.

Раптом з новою силою розгорiлися суперечки, чи варто взагалi проводити зимовi Олімпійські гри. Опоненти тих, хто виступав за проведення зимових Олiмпiад, аргументували, що в зимових змаганнях бере участь лише третина країн, якi входять до олiмпiйської сiм’ї.

І найдивовижнішим стало те, що до прибiчникiв перегляду статусу Бiлих Олiмпiад приєднався тогочасний президент Мiжнародного олiмпiйського комiтету Ейверi Брендедж. Але перемогла протилежна точка зору: зимовi Ігри за всяку цiну необхiдно зберегти. Одинадцятi зимовi Олімпійські ігри вiдкрилися в Саппоро 3 лютого 1972 року. І їхнім успіхом було вже те, що вони відбулися і в них взяло участь 1127 спортсменiв з 35 країн. Правда, за повною програмою, яка містила десять видiв зимового спорту, виступили атлети тiльки трьох країн: США, ФРН i Японiї.

Пiсля 1964-го, коли «Білу» Олімпіаду приймав Інсбрук, минуло дванадцять рокiв, i столиця австрiйської землi Тіроль знову стала олiмпiйською столицею. Чим так сподобався Iнсбрук членам Мiжнародного олiмпiйського комiтету? Тим, що чудово органiзував ІХ зимовi Олімпійські ігри? Певною мiрою, через це. Але головною була iнша причина. «Бiлу» Олiмпiаду 1976 р. мав, за рiшенням МОК, приймати американський Денвер. Однак жителi штату Колорадо, де розташоване це мiсто, на спецiально проведеному референдумi в останнiй момент «вiдмовили» зимовiй Олiмпiадi. Урятувати ситуацiю, пiдготувавшись до змагань за дуже короткий час, зголосилися Iнсбрук, Шамонi, Лейк-Плесiд i Тампере. Аргументи Iнсбрука виявилися найпереконливiшими. I тірольцi не пiдвели, знову виявившись на висотi.

Лейк-Плесiд у 1980 році удруге приймав «Бiлу» Олiмпiаду (уперше – у 1932-му, у часи економiчної депресiї). Цього разу депресiї не було, хоча і спокою не було також: Радянський Союз ввiв свої вiйська в Афганiстан, i в свiтi розгортався iнiцiйований США бойкот Московської лiтньої Олiмпiади того ж таки 1980 року. На зимових стартах ХІІІ зимових Iгор у Лейк-Плесiдi це теж не могло не позначитися. Принаймнi американський уряд президента Джиммi Картера не видiлив коштiв на завершення реконструкцiї олiмпiйських об’єктів ще із часiв ІІІ зимових Олімпійських ігор. Так полiтика знову втрутилася у спортивне життя. I все ж це не знизило напругу й рiвень змагань. Одне з підтверджень цього – унікальний золотий рекорд американського спортсмена Еріка Гайдена. Він був першим на всіх п’яти дистанціях чоловічої ковзанярської програми.

Не бракувало проблем і під час підготовки та проведення зимових Ігор в Альбервілі. Головною з них, як і на літніх у Барселоні, став виступ олiмпiйцiв колишнього СРСР. Вирiшено було, що вони становитимуть одну Об’єднану команду Спiвдружностi Незалежних Держав пiд олiмпiйським прапором. З’явилося у зв’язку із цим i чимало iнших питань, зокрема щодо фiнансування збiрної СНД, однак i їх вдалося розв’язати. Щодо органiзаторiв Iгор, то їм довелося мати справу ще й із проблемами, пов’язаними зі значним розширенням програми змагань та збiльшенням кiлькостi їхнiх учасникiв. Уперше були розiгранi медалi вiдразу в п’ятнадцяти видах змагань. Серед них – жiночий бiатлон (7,5 км, 15 км та естафета 3х7,5), стрибки на лижах зі 120- метрового трамплiна (замiсть 70-метрового), могул, шорт-трек. В Альбервiль прибуло 1804 спортсменів, бiльше, нiж на попередню Олімпіаду в Калгарi. Рекордною виявилась i кiлькiсть країн-учасниць: 69, що на 12 бiльше, нiж на попереднiй Олiмпiадi. Але організатори Ігор загалом успішно упоралися з усіма цими проблемами.

Зимові Олiмпiйські ігри в норвезькому Лiллехамерi вiдбулися пiсля попередніх в Альбервілі не через чотири, а через два роки: Мiжнародний олiмпiйський комiтет вирішив «розвести» лiтнi й зимовi Олімпійські гри, запровадивши мiж ними дворічний iнтервал. Це був доцiльний i слушний крок. Уже хоча б тому, що проведення обох Олiмпiад в один рiк об’єктивно зменшувало увагу до кожної з них, перенасичувало олiмпiйський календар. Це рішення свідчило також про те, що зимові Олімпійські ігри остаточно здобули всесвітнє визнання і впевнено утвердилися на самостійному шляху свого розвитку.

Чотири міста виставили свої кандидатури на проведення зимової Олімпіади 1994-го. У першому турі «зійшла з дистанції» Софія. У другому – Анкоридж (США). Фінал Ліллехамер (Норвегія) – Естерсунд (Швеція) з рахунком 45:39 виграли норвежці. Відкриття XVII зимових Олімпійських ігор відбулося 12 лютого. У змаганнях узяло участь 1737 спортсменів із 67 країн.

Перед відкриттям Олімпіади президент МОК Хуан Антоніо Самаранч закликав припинити воєнні дії в усіх куточках планети. Окремо цей заклик адресувався заблокованому Сараєву, де в 1984 році проводилися зимові Олімпійські ігри. Українським спецiалiстам i прихильникам зимового спорту Iгри 1994 року в Лiллехамерi запам’яталися особливо. Передусiм через те, що вперше в iсторiї «Бiлих» Олiмпiад Україна була представлена окремою олiмпiйською командою: 37 українських спортсменів змагалися в десяти видах спорту. А, по-друге, її дебют увiнчався завоюванням двох медалей, одна з яких була найвищої проби. Але про це – у наступному розділі нашого блогу.

УКРАЇНСЬКІ МЕДАЛІСТИ «БІЛИХ» ОЛІМПІАД

Спортсмени з України виступали на зимових Олімпійських іграх ще з 20-х років минулого століття. Правда, у складі олімпійських збірних Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини – країн, до яких у певні історичні періоди входили західноукраїнські землі, а також Канади і США, куди в різні роки емігрували сотні тисяч українців. Зокрема, у 1924 році в Шамоні у складі збірної Польщі змагався лижник зі Львова Степан Вітковський. Його земляк Францішек Кава виступав на 50-кілометровій лижній дистанції на Іграх 1928 року в Санкт-Моріці. Троє львів’ян – Роман Сабінський, Казимир Соколовський та Адам Ковальський – увійшли до хокейної збірної Польщі на Олімпіаді 1932 року в Лейк-Плесіді, де вона посіла четверте місце. На зимовій Олімпіаді 1936 року до складу збірної Румунії входили вихованець чернівецького спортивного товариства «Довбуш» Роман Турушанко і фігуристи Альфред Айзенбайссер-Ферару та Ірина Тимчик, які посіли 13 місце в парному катанні. Валентин Білас, що народився в Бостоні (штат Массачусетс) у родині емігрантів з України, виступав за збірну США в ковзанярському спорті, посівши на 10-кілометровій дистанції п’яте місце.

Усі згадані тут спортсмени не змогли вибороти найвищих олімпійських нагород, але стали першопрохідцями для наступних поколінь українських спортсменів, представників зимових видів спорту. 

З певного часу, точніше, з літньої Олімпіади 1952 року в Гельсінкі, імена українських атлетів почали з’являтися у складі збірної Радянського Союзу. До 1952 року СРСР не входив до олімпійської сім’ї, ігнорував Олімпіади. Але ізоляція від світу, також в олімпійському спорті, виглядала анахронізмом, тупою впертістю. Зрештою, це зрозуміли й найвищі радянські керівники. Радянський Союз подав заявку на вступ до Міжнародного олімпійського комітету в червні 1951 року, був прийнятий до нього і виставив команду на зимові Олімпійські ігри 1956 року в Кортіна-д’Ампеццо. У ній представників з України не було. Як не було їх і на трьох наступних «Білих» Олімпіадах у Скво-Веллі (1960), Інсбруку (1964) і Нагано (1972). Зате в Інсбруку зразка 1976 року золоту медаль в біатлонній естафеті 4х7,5 здобув представник України – студент Київського інституту фізкультури Іван Бяков. Іван жартував, що, уперше спустившись із теплої печі, потрапив у валянки з лижами. В усякому разі вже у шкільні роки він долав 10-кілометрову відстань до села, де була школа, на лижах. І це був майже щоденний тренінг. А під час служби в армії в ньому відкрили снайперські здібності й запропонували зайнятися біатлоном.

Іван Бяков вигравав багато стартів у різних біатлонних дисциплінах. Але золоті лаври, причому олімпійські, здобув саме в естафеті. Нині біатлон належить до зимового спорту, де Україна періодично завойовує медалі, зокрема олімпійської проби. І в цьому є частка заслуги й Івана Бякова. У 1992–1998 роках він був президентом Федерації біатлону України та членом Національного олімпійського комітету України. До останніх своїх днів (14 листопада 2009 року) входив до президії Федерації біатлону.

Наступної медалі українським прихильникам зимових видів спорту довелося чекати вісім років. В олімпійському Сараєво в лижній естафеті 4х10 км срібної нагороди удостоївся уродженець Чернігова, багаторазовий переможець чемпіонатів України, чемпіон світу 1982 року Олександр Батюк. За спогадом його тренера В’ячеслава Гусєва, Сашко прийшов до нього, коли навчався в п’ятому класі. «Я помітив, що в нього є характер, – розповів тренер «Чернігівським відомостям». – Умови тоді були звичайні: невеличка кімната на «Спартаку», дерев’яні лижі. Бігали Валом та вздовж Десни до Кордовки. Улітку – кроси в Ялівщині. Я був тренер молодий і ріс разом з учнями… Згодом Сашко почав виділятися серед інших. На Спартакіаді України в Харкові 18-річний юніор виграв у всіх юніорів і в усіх дорослих. Став наймолодшим майстром спорту з лиж в Україні.

А в 1980 році Олександр вразив усіх фахівців. Знаменита хірургиня Зоя Миронова зробила йому операцію на меніску, а він уже через місяць пройшов відбір і через півтора місяця став чемпіоном світу серед юніорів в естафеті. Водночас залишився таким самим простим і скромним хлопцем». До цих слів додамо, що Олександр Батюк перемагав і був серед призерів у низці престижних міжнародних гонок. Але найбільші досягнення, серед яких і срібна медаль Сараєва, пов’язані в нього з естафетами 4х10 км. В історії лижного спорту України ці досягнення досі не перевершені.

У Калгарі в 1988 році бронзову медаль виграв Віктор Петренко – корінний одесит. Почав тренуватися у групі фігуристів у п’ять років. На нього звернула увагу відома тренерка фігурного катання Галина Змієвська. Віктор – один із найзнаменитіших її вихованців. Він мав не тільки спортивний талант, а й був дуже працьовитим і вимогливим до себе. А ще – надзвичайно скромним. У 14 років Віктор виграв чемпіонат СРСР серед юніорів. Через два роки став членом дорослої збірної Союзу з фігурного катання. Він був одним з кількох фігуристів світу, яким вдавалося чисто виконати потрійний аксель. Його включають до радянської збірної, яка готується до Калгарі. Під першим номером у збірній – Олександр Фадєєв. Але виступ на Іграх-1988 він провалив. Переміг американець Брайян Бойтано. А Віктор Петренко піднявся на третє місце. І це був великий успіх нашого земляка. На рубежі 1980–1990 одесит стає лідером у світовому фігурному катанні серед чоловіків. Вінцем його спортивних досягнень стало перше місце на Олімпіаді 1992 року в Альбервілі.

А в 1994-му його естафету блискуче продовжила Оксана Баюл. Особливо гучною стала перемога вихованки одеської школи фігурного катання, яку створила Галина Змієвська, у Ліллехамері. Гучною і драматичною. Змагання фігуристок, а особливо їхній завершальний день, супроводжувалися підігрітим у медіа великим ажіотажем, у центрі якого була чемпіонка Європи українка Оксана Баюл і улюблениця та надія Америки Ненсі Керріган. Кульмінацією напруги стало болісне зіткнення Оксани з німецькою фігуристкою Танею Шевченко під час розминки. Німкеня розсікла своїм ковзаном Оксані гомілку, і тільки мистецтво наших лікарів та мужність самої спортсменки повернули її на лід. Баюл прекрасно виконала довільну програму й заслужено перемогла. І вона, і її суперниця стояли на олімпійському п’єдесталі і плакали. Тільки в нашої фігуристки це були сльози непередаваної словами радості, а в Ненсі – гіркого розчарування. Оксана Баюл народилася 16 листопада 1977 року в Дніпропетровську. Фігурним катанням займалася з п’ятирічного віку. Перший тренер – Станіслав Коритек. У 13 років стала круглою сиротою. У 1991 р. її забрала до себе відома одеська тренерка Галина Змієвська.

Валентина Цербе (Несіна) виграла в Ліллехамері бронзову медаль. Вона родом із села Полісся Коростенського району Житомирської області. Третє місце у спринтерській гонці на Олімпіаді Валентина Цербе завоювала 26 лютого, за кілька днів до золотої перемоги Оксани Баюл. Отже, це була перша олімпійська нагорода наших спортсменів під прапором незалежної України. Її готували для естафети, і в гонці на 7,5 км вона взяла участь випадково, після того, як в індивідуальній гонці Олена Петрова збилася зі шляху.

Валентину наші тренери попросили пройти трасу, щоб її вивчити. Перед тим наставник збірної відверто сказав, щоб не надіялася на хорошу змазку, – її немає, та й патронів бракує, тому вихід один – стріляти влучно. Вона і справді жодного разу не промахнулася. А витривалості їй не бракувало, адже перед Олімпіадою проходила щодня на тренуваннях по 50 км. Отже, тепер усе залежало від швидкості. Валентина зуміла витримати високий темп і фінішувала третьою.

Срібною призеркою Ігор 1998 року в Нагано стала Олена Петрова. До олімпійських стартів у цьому японському місті вона заявила про себе на чемпіонаті світу 1996 року, де отримала срібну нагороду в командному спринті і дві бронзові (естафеті та індивідуальній гонці на 15 км). Її початок змагань у Нагано на дистанції 15 км не вселяв оптимізму: промах уже на першому вогневому рубежі й зовсім недоречне штрафне коло. Однак після цього вона зуміла мобілізуватися і на наступних вогневих рубежах стріляла без промахів. Залишалося підтримати високу швидкість на лижні. З останніх сил, головно на вольових якостях, вона зуміла втримати високий темп до фінішу, зайнявши другий рядок у підсумковому табелі змагань. Краще за неї того дня бігла і стріляла тільки болгарка Катерина Дафовська. Це була друга, але не остання в спортивному житті Петрової Олімпіада. На першій, у Ліллехамері, Олена взяла участь в естафеті (наша команда посіла тоді п’яте місце). Солт-Лейк-Сіті 2002 року не приніс нашій біатлонній команді, також Петровій, лаврів.

На Туринській Олімпіаді 2006 року наша естафетна команда, за яку виступала і Петрова, посіла лише 11-те місце, а на коронній дистанції 15 км, допустивши три промахи, Олена фінішувала тільки 29-ю. Куди кращі в неї результати на чемпіонатах світу, особливо на початку 2000-х, де неодноразово займала призові місця.

Бронзовою медалісткою Ігор 2006 року в Турині стала Лілія Єфремова. Вона народилася в Чебоксарах. Займатися біатлоном почала в десятилітньому віці. Не закріпившись у збірній Росії, а згодом Білорусі, перейшла до біатлонної команди України. Бронзова медаль Олімпіади в Турині – її найвище досягнення. Ще перед фінішем Лілія йшла нарівні з лiдером змагань. Але фiзичних сил уже немає. Залишається воля i твердiсть характеру. На волi й характерi вона й завершує дистанцiю, падаючи за фiнiшною межею i кiлька хвилин не пiднiмаючись iз снiгу. Француженку Єфремова не обiйшла, поступившись їй 6,6 с (Флоранс показала час 22.31,4). Не полiпшила вона результат i шведки, до якого «не дотягла» 4,2 с. Зате зі всiх iнших учасниць у неї найкращий показник. I цiна її титанiчних зусиль, зусиль усiх, хто її готував до Олiмпiади, – бронзова медаль! На одне з перших запитань журналiстiв, що вiдчуває вона в цi першi хвилини пiсля «бронзового фiнiшу», Лiлiя Єфремова сказала: «Якщо щиро, не знаю. Ще нiчого не вiдчуваю. Вiдчуття прийдуть, напевно, пiзнiше. Було важко».

Кореспондент Укрiнформу Юрiй Щербак попросив Лiлiю розповiсти, як налаштовувалася вона на гонку, враховуючи невисокий результат на попереднiй дистанцiї. – «Тодi не вийшло. А сьогоднi настроювалася на те, щоб показати високий результат. I, як бачите, вийшло».

В олімпійському Турині збулися нашi сподівання на успіх і в танцях на льоду: бронзові медалi завоював український дует Олена Грушина – Руслан Гончаров.

Разом вони почали тренуватися у 1990-му і вже в наступному році увійшли до шістки найкращих пар на юніорському чемпіонаті світу. Тренувалася пара під керівництвом Наталії Линичук і Геннадія Карпоносова, Тетяни Тарасової, Миколи Морозова. Найвище досягнення танцювального дуету – бронзові медалі Туринської Олімпіади. Вихованцi одеської школи фiгурного катання, яка дала спортивному свiтовi олiмпiйських чемпiонiв Оксану Баюл i Вiктора Петренка, пiдтвердили i примножили її славу. Їхня медаль стала другою на Туринськiй Олiмпiадi для збiрної України (нагадаємо: у Солт-Лейк-Сiтi не було жодної). Вони втримали той психологiчний тягар вiдповiдальностi, який лiг перед Туринською Олiмпiадою та в її днi на їхнi тендiтнi плечi.

У Ванкувері 2010 року, посеред канадської зими, нашу олімпійську збірну чекала «медальна засуха». Повернення в медальний залік українців відбулось у 2014 році в Сочі, де знову виручив біатлон. За ходом боротьби у жіночому спринті мені довелося спостерігати з трибуни, неподалік від червоної фінішної лінії. Нашій Віті Семеренко випало стартувати в останній групі біатлоністок. Починала вона з відставання від графіків основних претенденток, більшість з яких на той час вже фінішували. Дещо поліпшилися її справи після першого вогневого рубежу, на якому Віта стріляла швидко і влучно. Не допустила вона промахів і в стрільбі стоячи. Але нас хвилювало, чи вистачить у неї сил на завершальному відрізку дистанції. Як виявилося, Віта не тільки втримала темп, а й зуміла його наростити. Дуже близькою була вона до того, щоб обійти росіянку Ольгу Вілухіну (тоді обійти не вдалося, але згодом Вілухіну дискваліфіковали за вживання забороненого препарата, і Віті Семеренко було присуджене друге місце). Віта Семеренко народилася в селищі Краснопілля Сумської області. Динамівка. Заслужений майстер спорту. Закінчила Сумський державний педагогічний університет.

А ще в нас були небезпідставні сподівання на медалі в жіночій естафеті біатлоністок. І навіть нам, акредитованим на Іграх українським журналістам, нескладно було спрогнозувати склад української четвірки: сестри Віта і Валентина Семеренки, Юлія Джима й Олена Підгрушна. Саме такий склад українського квартету посідав у ті роки призові місця на чемпіонатах і кубках світу. На Іграх у Сочі вони підтвердили свої провідні позиції в біатлонній естафеті. Не тільки використали на вогневих рубежах мінімальну кількість додаткових патронів, лише п’ять, а й показали високі швидкості на лижні. Їхні найближчі суперниці – росіянки і норвежки – відстали приблизно на пів хвилини. Причому цього разу все складалося для наших спортсменок успішно на всіх етапах естафети.

Українська команда зусиллями Віти Семеренко вийшла в лідери вже після першого з них. Вважалося, що найбільш серйозні наші суперниці – німкені і француженки, але падіння і невдала стрільба Франциски Пройсс не залишили німецькому квартетові жодних шансів. Нещасливою виявилася біатлонна траса і для французької команди: після падіння її головної надії Марі-Лор Брюне вона припинила боротьбу. Залишалися норвежки й росіянки. Юлії Джимі, яка прийняла естафету від Віти Семеренко, потрібно було зберегти відрив. Слід сказати, що до Сочинської Олімпіади Юлія підійшла у відмінній формі. Головне було підкріпити це точною стрільбою. В індивідуальних гонках їй це не завжди вдавалося. Але естафета – особливе змагання. Тут, за словами спортсменок, по-особливому настроюєшся і намагаєшся на трасі й вогневому рубежі максимально мобілізуватися, щоб не підвести подруг по команді. У цьому разі саме так пройшла свій етап Юлія Джима, не допустивши жодного промаху.

Кульмінаційним для наших біатлоністок виявився третій етап, який було доручено пройти Валі Семеренко. У стрільбі стоячи вона допустила три промахи. Залишалася надія на три запасних патрони. Права на помилку вона не мала. І Валя зуміла приборкати нерви, уникнувши штрафного кола. Олена Підгрушна почала заключний етап з випередженням норвежок і росіянок на 28 с. Вона не тільки відмінно бігла, а й стріляла. Перед самим фінішем з трибун російські вболівальники кричали: «Падай!». Але Олена не спіткнулася, не впала і, переможно завершивши естафету, потрапила в обійми своїх подруг, що чекали її на фініші.

Коротко представимо кожну учасницю цієї золотої естафети. Юлія Джима – киянка. Захоплення біатлоном передалося їй від батька Валентина Івановича, призера чемпіонату Європи, учасника Олімпійських ігор 1994 року та багатьох етапів Кубка світу. Юлія увійшла до біатлонної збірної України в 2011-му. І того ж року стала чемпіонкою Європи у складі естафетної команди. У наступні роки ще двічі перемагала на першості континенту в естафеті і один раз – у спринтерській індивідуальній гонці (2017). Триразова призерка в естафеті на трьох чемпіонатах світу. Та, звісно, найбільше її досягнення – участь у переможній естафеті Олімпіади в Сочі.

Олена Підгрушна народилася 9 січня 1987 року в Легниці (Нижньосілезьке воєводство, Польща). Дитячі роки пройшли у селищі Велика Березовиця під Тернополем. Закінчила Тернопільський національний педагогічний університет. Першим наставником її у спорті був Ярослав Гаяць та вчителі Тернопільської ЗОШ №8 Любов Літинська і Володимир Лесик. У п’ятому класі Олена вибирала між музикою (фортепіано) і біатлоном. Переміг біатлон. Після школи вона тренувалася під керівництвом Ігоря Починка та Євгена Колупаєва. Перше досягнення на міжнародній арені – бронза юніорського чемпіонату світу 2006 року в індивідуальній гонці на 10 км. Чемпіонка світу 2013 року у спринтерській гонці. П’ятиразова чемпіонка Європи. Багаторазова призерка першостей світу та Європи. Неодноразово перемагала на етапах Кубка світу. Учасниця Олімпійських ігор у Ванкувері (шосте місце в естафеті) і Сочі (золото в естафеті).

Валентина Семеренко народилася 18 січня 1986 року в селищі Краснопілля Сумської області. У шкільні роки займалася лижними гонками. Тренер Григорій Шамрай порадив дівчині перейти в біатлон. Уже в 2004 році Валя була у складі олімпійської збірної України. Одна з найбільш досвідчених українських біатлоністок. Учасниця чотирьох Олімпіад. Найвище досягнення – золота медаль в естафеті на Іграх у Сочі. Чемпіонка та п’ятиразова призерка першостей світу. Переможниця та призерка багатьох етапів Кубку світу. Шестиразова чемпіонка Європи. Закінчила Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка.

Медалі на двох наступних «Білих» Олімпіадах пов’язані в нас з лижною акробатикою та одним спортсменом. У Пхьончхані й Пекіні їх виграв миколаївець Олександр Абраменко. Причому в першому із цих міст він починав кваліфікацію з 9-го місця. Після повторного стрибка став четвертим. Із четвертого місця він стартував й у вирішальній спробі. Потрібно було ризикувати. І Олександр обрав для заключного стрибка найскладнішу програму. У нього не було перед Олімпіадою часу її відшліфувати. Уже після щасливої розв’язки в інтерв’ю українським журналістам спортсмен зізнався, що його перемога здається йому мов казка, просто як сон: «До останньої секунди змагань була дуже напружена боротьба. Хвилини очікування останнього стрибка були дуже нервовими. Зазначу, що мій фінальний стрибок був найкращим у сезоні. Піти на його виконання – це був великий ризик, але я впорався й, думаю, виправдав очікування не тільки свої, а й усієї України».

Через чотири роки в Пекіні він став срібним призером змагань. І знову завдяки тому, що ризикував. У фіналі за перший стрибок Абраменко отримав четверту оцінку, за другий – дев’яту. Вирішальний стрибок з особливою складністю (Back Double Full-Full-Double Full) він виконав чудово, допустивши лише незначну помилку під час приземлення. І це вивело його на друге місце. Олександр Абраменко народився в місті Первомайську Харківської області в сім’ї військового. Згодом сім’я переїхала до Миколаєва, де Олександр почав тренуватися в місцевій школі лижної акробатики. Вихованець тренерів Юрія Кобельника та Енвера Аблаєва. Випускник Миколаївського національного кораблебудівного університету імені Макарова. Учасник чотирьох зимових Олімпійських ігор. Переможець і призер етапів Кубка світу з фристайлу. Володар кришталевого глобусу з лижної акробатики сезону 2015–2016 років. Срібний призер чемпіонату світу 2019 року.

* * *

Цими днями в італійському Кортіна-д’Ампеццо відбудуться XXV зимові Олімпійські ігри. У такі ж, як тепер, дні, сімдесят років тому, це містечко вже приймало атлетів, найсильніших у зимових видах спорту. Серед них була й американка Тенлі Олбрайт, яка перемогла у фігурному катанні.

Для неї ця перемога стала справжнiм подвигом, бо у восьмирiчному вiцi вона перехворiла на полiомiєлiт, їй загрожувала повна нерухомiсть. Сила волi, пiдтримка рiдних, а також захоплення спортом допомогли Тенлі Олбрайт побороти тяжку недугу, стати у другiй половинi 1950-х найсильнiшою фiгуристкою свiту.

Нині на старти «Білої» Олімпіади в Кортіна-д’Ампеццо та Мілані знову вийдуть ті, хто приїхав туди із честолюбними намірами поборотися за найвищі місця у протоколах змагань, а головне – за омріяні кожним спортсменом заповітні олімпійські медалі. Сім десятиліть тому серед учасників змагань ще не було представників України. Нині ж їх ­­– потужна команда: 46 атлетів. Побажаймо спортовцям вдалих стартів та успішних фінішів на альпійських аренах змагань.

Михайло Сорока, журналіст з акредитацією на десяти Олімпійських іграх

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства