Від штундистів ХІХ століття – до капеланів і волонтерів ХХІ

В останній день жовтня протестанти світу святкували День Реформації. 31 жовтня 1517 року Мартін Лютер оприлюднив свої 95 Тез – «диспут про силу і дієвість індульгенцій», які стали каталізатором протестантської Реформації. Але питання індульгенцій було не найголовнішим у Тезах. Радше, відправною точкою, від якої розпочався процес відокремлення могутнього теологічного руху європейського протестантизму від Римо-Католицької церкви. На сьогодні протестантизм – це величезна кількість течій, церков і рухів, які в своєму живому синтезі складають мозаїчну картину динамічного релігійного процесу. А ще – це релігія, «яка постійно реформується», генетично запрограмована на перманентний внутрішній рух, відсутність внутрішнього канону. В Україні ця традиція постійного оновлення теж має глибоке коріння – хоча іноді й суперечливе. І разом з тим, вона й близько не дає проблем, якими переймаються інші християни – православні.

УКРАЇНА – НЕ ЛИШЕ ПРАВОСЛАВНА  

Чи коректно ототожнювати той чи інший народ з конкретною релігією? Наприклад, що німці – це лютерани, поляки – католики, а українці – православні? Мабуть, до цього варто підходити обережніше, про що зауважував ще Михайло Драгоманов. Особливо стосовно християнства, для якого «немає вже ні іудея, ні елліна…» (до колоссян 3:11). Михайло Драгоманов у ХІХ столітті також вважав, що Україна на той час не реалізувалася як держава саме через православну церкву, яка суттєво затримала процес звільнення народної мови від церковнослов’янської й сприяла утвердженню монархізму, хоча Україна раніше була козацькою республікою. Візантійське православ’я повело українців вбік від західноєвропейської традиції, на якій було побудовано передову західну цивілізацію. Щоправда, вчений зауважував, що українці більш схильні до зовнішніх проявів релігійності, ніж до її внутрішнього осмислення та люблять «процесії і загалом драматичний бік культу», чого у справжньому протестантизмі – з його аскетизмом немає.

У праці «Кругова втеча українців від віри батьків» учений пише: «В той час, як більш енергійна меншість серед українського простолюду навпомацки прагне на дорогу релігійної реформації, на яку було почала виходити Україна у XVI столітті і з якої вона була збита унією і політичними чварами XVII століття, маса українська ... зітхає за старовинними церковними порядками, за церквою менш панською і чиновницькою, більш дешевою, громадською церквою з виборним духовенством». «Більш дешеву», «більш громадську» і менш офіціозну церкву Драгоманов вбачав у такій пізньопротестантській течії, як баптизм-штундизм. Тут важливо ще раз підкреслити, що про національну українську православну церкву Михайло Драгоманов не говорить, бо її тоді не було. У нього йдеться саме про російське православ’я, яке підкорило собі Україну, будучи напряму пов’язане з імперським державним апаратом. Це безумовно впливає на оцінки дослідника.

ШТУНДИ, АБО ПЕРШІ СВІДОМІ ПРОТЕСТАНТИ В УКРАЇНІ

Протестантизм на теренах України був відомий давно. Він з’явився ще в ХVІ столітті, тобто майже 500 років тому. На Волині були лютерани – послідовники Мартіна Лютера. Голландські місіонери були пресвітеріанами та реформатами й вони теж проповідували. Українці сприймали протестантизм здебільшого як чужу конфесію й пов’язували передусім із пронімецькою політикою Катерини ІІ, яка заселяла південні терени України німецькими колоністами. Але в середині ХІХ ст. в Україні виникає унікальне й самобутнє явище – український штундизм (Stunde з німецької – година, – ред.), названий так завдяки близькості до аналогічного руху в середовищі німецьких колоністів. Після скасування в 1861 році кріпацтва селяни мали право обирати до кого найматися. Чимало з них йшли до німецьких колоністів, від яких переймали й віру. Тож український штундизм виокремився з російського православ’я під впливом релігійно-раціоналістичних і соціально-утопічних ідей і згодом еволюціонував у протестантизм, а саме у баптизм. Прикметно, що на відміну від «освіченого протестантизму» ХVІ-ХVІІ ст. український штундизм походив із соціальних низів – його проповідниками були переважно селяни з півдня України, які тлумачили нове вчення як повернення до витоків – Біблії, втрачених ідеалів християнства, навернення до духовного життя.

ПОСЛІДОВНИКИ МАРТІНА ЛЮТЕРА СЕРЕД УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН ТЕЖ БУЛИ

Одним із піонерів євангельсько-баптистського руху в Україні був Іван Григорович Рябошапка. Він увірував на початку 1860-х років й почав проповідувати Євангеліє у  своєму селі Любомирці (Єлизаветградський повіт Херсонської губернії, нині Кіровоградська область). На зібрання, які селянин організовував у клуні, приходило до 200 чоловік. Формальні обряди російської православної церкви перестали задовольняти людей. Місцеві священники скаржились на Рябошапку, влада його переслідувала, арештовувала, але він їздив Херсонщиною, проповідував і завдяки йому з’явилося чимало штундистських громад. У 1894 році влада заарештувала Івана Рябошапку й вислала спочатку на Закавказзя, а ще через п’ять років – за кордон, у Болгарію. Протягом багатьох років «штунд» із заснованих ним громад називали «рябошапківцями». 

Або Михайло Тимофійович Ратушний, староста села Основа Одеського повіту Херсонської губернії (нині Березівський район Одеської області) – один із перших місіонерів і пресвітерів штундизму і баптизму. Село Основа можна вважати центром зародження євангельсько-баптистського руху в Україні. Михайло Ратушний був знайомий із Іваном Рябошапкою і теж їздив по селах, проповідуючи Євангеліє. Бував і в Києві. І російська царська влада теж переслідувала його, тричі арештовувала й кидала до в’язниці. Місіонер займав надзвичайно активну громадську позицію, принципово відмовившись від конформістського гасла «Моя хата скраю». Він писав у вищі інстанції, скаржачись на свавілля місцевої влади, навчав вірян відстоювати власні права, бути активними і небайдужими, займатися саморозвитком. У 1867 році Ратушний разом із послідовниками остаточно розірвав зв’язок із російською православною церквою. У липні 1867 року судовий слідчий у листі до архієпископа Херсонського і Таврійського Димитрія повідомляв: «Селяни Ряснополя, Гнатівки й Основи відступили від православної церкви, не визнають святих ікон, молінь за покійних, шанування святих угодників, хресного знамення, відкидають пости…, у переконаннях вони тверді й непохитні». Невдовзі послідовників Ратушного значно побільшало. Якщо спочатку за ними лише наглядали, то згодом найактивніших членів громади «били без суду різками». Ратушному погрожували, вмовляли, навіть пропонували стати священником православної церкви, але він не погоджувався.

У книжці «Переслідування баптистів», 1902 року видання, йдеться: «У селі Основі нараховували 80 дворів – це 220 душ чоловічої статі, і  протягом 30 років жителі зазнавали майже безперервних гонінь і переслідувань. Із 1887 по 1890 роки в Основі було заарештовано з баптистів 122 особи та засуджено до штрафів на 5395 рублів або до відсидки під арештом загалом 4839 днів».

Варто зауважити, що на початок ХХ ст. у світі налічувалося вже понад 3 млн баптистів.

ПЕРШИЙ ПРЕСВІТЕР БАПТИСТІВ У КИЄВІ БУВ СЛЮСАРЕМ У ПАРОВОЗНОМУ ДЕПО

Так, першим пресвітером Київської громади Євангельських християн баптистів у Києві був слюсар Київського паровозного депо Данило Мартинович Тимошенко. За словами його сина Михайла, у 1880-1890 роках Київська церква піддавалася жорстоким гонінням: «Заслання, арешти, штрафи, побої віруючих сипалися вельми щедро на сміливців Євангелія. Під постійним страхом бути заскоченими поліцією, браття все ж не полишали своїх зібрань, влаштовуючи їх у підвалах, за Дніпром у кущах, на цвинтарі, в урвищах і по квартирах більш сміливих братів». Пишучи ці рядки, Михайло Тимошенко не знав, що царські переслідування у порівнянні з радянськими видаватимуться квіточками. Сам він, активний баптист, загине в 1938 році в ГУЛАГу. Так само, як і тисячі інших християн, зокрема і протестантів.

ВІДГОЛОСКИ НІМЕЦЬКОЇ РЕФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ

Євангельсько-баптистський рух сформував свої церковні структури наприкінці ХІХ ст. Поступово він поглинув штундистські осередки й став найвпливовішою протестантською течією в Україні, якою залишається й по сьогодні. Це було зрозуміле простій людині вчення, яке концентрувало увагу на етичному аспекті віри й закликало до безпосереднього опанування біблійної істини. Також для багатьох неофітів привабливими виявилися й більш демократичні порівняно з іншими конфесіями засади церковного життя. І хоча коріння українського євангельсько-баптистського руху пов’язане передусім із західною християнською традицією Реформації, тим не менш, воно «плоть від плоті» – суто українське явище.

НОВА СТОРІНКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕФОРМАЦІЇ

Протягом багатьох років у ХХ столітті протестанти в Україні були чи не найбільш упослідженими віруючими. До них ставилися дещо зверхньо, вони були незрозумілими, чужими – зі своїми зібраннями, аскетичним читанням Біблії, звертанням одне до одного «брат»/«сестра». Так було і за часів державного статусу православної церкви, коли церква не була відділена від держави, і за доби більшовицького державного атеїзму. Протестантам чи не найбільше діставалося від радянських пропагандистів – їх нещадно піддавали остракізму і, зрештою, демонізували, називаючи зневажливим словом «сектанти». Баптисти, п’ятидесятники, лютерани, кальвіністи, анабаптисти, адвентисти, євангелісти, методисти – вся ця строката спільнота послідовників Христа була табуйована, відкинута від подій національного, політичного і навіть культурного життя. Лише після розпаду Радянського Союзу протестанти зітхнули з полегшенням й зажили повноцінним життям. Але й сьогодні в пересічного українця ще залишилися певні стереотипи стосовно представників цього конфесійного напрямку. Хтось згадає пастора «Посольства Божого»  Сандея Аделаджу доби «космічного мера» Києва, який нині отримав статус біженця в Брюсселі (до речі, створена ним церква належить до харизматів – одного з протестантських рухів), а хтось – нав’язливих вуличних місіонерів.

Донедавна в Україні до 3% населення належали до протестантів. Це понад мільйон вірян. Існувало понад 10 000 протестантських громад, що свідчить про віротерпимість і толерантність нашого суспільства, на відміну від РФ, де представники релігійних меншин піддаються переслідуванням. Лише на Луганщині на початок 2014 року було понад 6000 баптистів, діяли 77 общин. З приходом російських окупантів усе було знищено. 

Сьогодні протестанти України, зокрема й баптисти, пишуть нову сторінку історії власної церкви та історії України. Вже в умовах повномасштабної війни. Всі протестантські об’єднання засудили вторгнення РФ в Україну й від початку війни своїми молитвами і діями, пліч-о-пліч із іншими конфесіями,  роблять усе, щоб наблизити мить перемоги і миру.

Український протестантизм сьогодні – це і активне волонтерство, і капеланство – служіння ближньому і Батьківщині. Наприклад, нині до служіння залучено понад 400 капеланів-протестантів з усієї України. Прибувають і нові віряни. Бойового медика з Золотоноші Олександра Тарасенка побратими виносили з позиції у мішку. Шанси на життя були мізерні. Але, за словами Олександра, Бог подовжив йому життя. І він, у цих жорстоких випробуваннях, увірував – пізнав Господа. У нього пластмасові барабанні перетинки, тож браття хрестили його без занурення у воду, а так, як хрестять у хоспісах – вологим простирадлом… Нині Олександр Тарасенко – активний учасник життя місцевої громади, надає психологічну допомогу пораненим воїнам ЗСУ. І, можливо, саме в таких історіях – нова сторінка української Реформації, яку вже пишуть не богослови, а звичайні люди. 

Світлана Шевцова, Київ    

Перше фото: baptyst.com. На форумі капеланів Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів.