«Всі хочуть дівчинку чи хлопчика від нуля до трьох років, але це ж не базар»…

Усиновлення – не тільки приватна справа, а й дзеркало соціальної політики держави, а також і суспільства.

КАЗКА ПРО МИШОК І ХОВРАШКА

Відомий український психолог Галина Бевз, яка впродовж багатьох років поспіль займалась консультуванням сімей у Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Солом’янської РДА у місті Києві, розповідає про маленького шестирічного хлопчика, батьків якого було позбавлено батьківських прав. Дитину нарешті вдалося прилаштувати в нову сім’ю. І ось яку казку склав він через 6 місяців проживання в прийомній сім’ї: «Жив-був маленький Ховрашок. Він всього боявся, бо не мав де жити. Він знав, як просити у людей на їжу, але сам боявся це робити. Одного разу його побачили дві великі Миші і забрали до себе, але у них мало було їжі і вони його віддали іншим Мишам. Ховрашку спочатку сподобалося жити в них, але там було так тісно, що він вирішив втекти. Проте він не знав куди йому тікати і міг лише ходити по норці від однієї стінки до іншої. Тоді він сів і заплакав. Мишки його пожаліли і спитали, що він хоче, але він нічого їм не міг сказати, бо вони були Мишки, а він – Ховрашок».

…Жодна система не замінить родину. Але в житті трапляється всяке. І питання не лише в процедурах чи законах, а в готовності суспільства приймати дітей як своїх.

ЧОМУ ІНТЕРНАТИ ШКОДЯТЬ

Термін «діти без сімей» було введено науковцями ще в 1943 році. Він позначив ситуацію, коли дитина зростає без догляду її біологічних (кревних) батьків. Немає жодної країни у світі, де зовсім немає «покинутих» дітей або дітей-сиріт. Але є держави, які практично ліквідували інтернати й подібні до них заклади. Світова практика нині така: дітей спрямовують у сімейні форми виховання: усиновлення, прийомні сім’ї, під опіку родичів.

Інтернат – це завжди погано. Дитина зростає у великому колективі, позбавлена не тільки власного простору, але й любові та уваги. Як зауважує кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціології та соціальної роботи Ужгородського університету Оксана Смук, «внаслідок батьківської депривації у дітей зазвичай має місце відставання у розвитку та поведінкова дезадаптація, а в результаті відриву від сім’ї руйнуються не тільки глибинні соціальні та емоційні зв’язки, але і сама здатність встановлювати ці зв’язки. Всі ці негативні прояви часто посилюються під час перебування дитини в інтернатних закладах». Тобто здорова щаслива дитина – це щасливий здоровий дорослий/доросла у майбутньому.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

За даними UNICEF та Eurochild, в Європі понад 1,5 млн дітей живуть поза сім’єю. І більшість із них – здебільшого через бідність і міграцію – у Східній Європі: Румунії, Болгарії, Молдові, Україні.

В Європейському Союзі після закінчення Другої світової війни був взятий курс на деінституціалізацію: поступову відмову від інтернатів з їхнім шаблонізованим підходом до дітей. Реформа базувалася на принципі: «жодна дитина не повинна зростати без сім’ї». Тому замість великих дитбудинків створювались малі групові будинки, патронатні сім’ї, а головне – працювали і працюють із батьками, щоб запобігти самому явищу «покинутої» дитини. Одними з яскравих прикладів можуть слугувати Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія – країни, в яких фактично немає інтернатів. Там діти, які залишаються з тієї чи іншої причини без батьків, відразу потрапляють у прийомні чи патронатні сім’ї. Чудовим прикладом є й Ісландія – одна з країн із найнижчим відсотком сиріт і покинутих дітей в Європі. Тобто зразків для наслідування чимало, втім, інше питання – чи готове українське суспільство до подібного?

ІНШІ КУЛЬТУРНІ МОДЕЛІ (ІСЛАМ, ЯПОНІЯ, КИТАЙ, США)

Іслам забороняє класичне усиновлення (у західному сенсі) – адже дитина має зберігати своє прізвище, спадкові зв’язки й право знати біологічних батьків. Але існує інститут кафала – форма опіки, коли сім’я бере дитину на виховання, забезпечує їй гідні умови життя, увагу і любов, але не може змінити її «правового коріння». В ОАЕ, Саудівській Аравії, Катарі та інших арабських країнах сиротинців в європейському сенсі дуже мало. Держава й громада беруть на себе всю відповідальність, а діти, що залишились без батьків, потрапляють у спеціальні центри під опікою держави та благодійних фондів, а далі – у сім’ї за моделлю кафала. Тобто в ісламських країнах сиріт не залишають напризволяще, але усиновлення там виглядає радше як опіка.

ЯПОНІЯ ТА КИТАЙ

В Японії інтернати і дитячі будинки існують, хоча й не в такій кількості, як у Східній Європі. Прикметно, що більшість дітей там не сироти, а «соціальні» – через насильство в сім’ї чи бідність. Усиновлення як явище в Японії дуже обмежене (японці рідко беруть чужих дітей). Натомість розвинене патронатне виховання. За оцінками, понад 30 тис. дітей в Японії живуть поза біологічними сім’ями.

Китай ще донедавна мав величезну кількість сиротинців (особливо через політику «одна дитина» – дівчаток та дітей з інвалідністю часто залишали). У 1990–2000-х у дитбудинках жили сотні тисяч дітей. Багато з них були усиновлені іноземцями (США, Канада, Європа). Останніми роками завдяки зміні політики народжуваності й підвищенню добробуту кількість покинутих дітей зменшилась, але система інтернатів ще існує. Китай поступово переходить до сімейних форм, але цей процес повільний.

ЧИ Є ІНТЕРНАТИ В США?

Класичних інтернатів (як у пострадянських країнах) у США практично немає. Діти, які залишились без батьківського догляду, потрапляють у систему foster care (прийомні сім’ї). Якщо для дитини не знаходять сім’ї, її можуть тимчасово влаштувати у групові будинки (group homes) чи спеціалізовані заклади (наприклад, для дітей з інвалідністю чи важкими травмами), але це виняток, а не правило. За даними Міністерства охорони здоров’я і соціальних служб США, у 2021 році в системі foster care перебувало близько 391 тис. дітей. Щороку приблизно 50–60 тис. дітей усиновлюють, але велика частина (понад 100 тис.) офіційно очікує на усиновлення. Варто зауважити, що США – одна з небагатьох країн, де держава може досить швидко й жорстко позбавити батьків прав, якщо вони не відповідають мінімальним вимогам безпеки та догляду. Іноді це критикують як «надмірне втручання держави», але статистика показує, що це рятує дітей від насильства і занедбаності. Держава активно вилучає дітей із небезпечних сімей і шукає для них прийомну сім’ю. Водночас сотні тисяч дітей довго залишаються в системі без остаточного усиновлення – це одна з найбільших проблем американської моделі.

УКРАЇНА: ВІД ВАЖКОГО РАДЯНСЬКОГО СПАДКУ ДО СУЧАСНИХ РЕФОРМ

Протягом десятиліть Україна входила до Радянського Союзу, тож успадкувала від попередньої неповороткої забюрократизованої системи й підхід до розв’язання питань подальшої долі дітей-сиріт. На початок 1990-х років минулого століття система інтернатів стала гігантською – у ній перебували мільйони дітей. Важливий момент: інтернатизація була пов’язана не тільки з реальними сиротами, а й із прагненням держави «контролювати» дітей із бідних чи проблемних сімей.

1989 рік став ключовим у трансформації системи державної опіки. Положення Конвенції ООН про права дитини, прийнятої у 1989 році і ратифікованої Україною в 1991 році, слугували початком змін у законодавстві Україні та започаткуванні сімейних форм державної опіки дітей.

Щоправда за роки української незалежності було дуже мало зроблено в напрямку «олюднення» системи. «Дитяче питання» не було серед пріоритетних на порядку денному десятків українських урядів, так само, як і не надто непокоїло українське суспільство. Лише тиск ЄС, що посилився останнім часом у зв’язку з євроінтеграційними процесами України, примусив українські інституції почати діяти.

У листопаді 2024 року уряд ухвалив Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024–2028 роки, що передбачає відмову від інтернатної системи та створення умов, де дитина живе і розвивається в родині, а не в інституції.

ЗАБУТІ ТРАДИЦІЇ

На початок 2022 року в Україні понад 100 тис. дітей жили в інтернатних закладах різних типів (від сиротинців до спецшкіл). При цьому більшість із них – приблизно 90%  – були «соціальними сиротами»: мали живих біологічних батьків, яких було позбавлено батьківських прав, або ж вони не могли (чи не хотіли) виховувати власну дитину (інколи й декількох). Тобто проблема полягала не в сирітстві як такому, а в соціальній бідності, занедбаності, алкоголізмі. Можна сказати, що суспільство толерувало подібному аномальному стану речей. Прикметно, що в давнину в українців фактично не було покинутих дітей. Діти-сироти завжди залишались під наглядом громади. Цьому сприяв інститут кумів або хрещених батьків. На Поділлі була поширена практика обирати від 2-х до 5-ти пар, а в гуцулів інколи запрошували до 20 пар кумів, яких розподіляли по старшинству, оскільки шанс загинути молодим у бою і не побачити своїх дітей дорослими в українців був дуже високий. Тож у разі смерті батьків, дитина завжди могла отримати догляд і прихисток. Навіть згодом, за часів Російської імперії, байстрюків – позашлюбних дітей, не покидали напризволяще. Але з часом багаторічні негативні культурні впливи Росії (так само як і репресивні) позначились на українському суспільстві.

ЩО СЬОГОДНІ

На сьогодні в Україні 14 679 дітей перебувають на обліку з усиновлення. Із них понад 10 тисяч мають вік 10 років і старше. Також понад 10 тисяч – це діти з сімейних груп, тобто мають братів, сестер на обліку з усиновлення. Чималий відсоток цих дітей – інваліди. Знайти сім’ю для них складно, зокрема, через відсутність доступних послуг для таких дітей у територіальних громадах.

Згідно зі статистикою, наданою Мінсоцполітики і Державною службою у справах дітей, за перше півріччя 2025 року найбільше усиновили дітей віком до трьох років – 199. Найменше – 82 дитини – старше 11 років. Переважна більшість усиновлювачів прагнуть взяти в родину дитину до шести років. Про це говорять і фахівці: «Охочих (усиновити) багато. Але як і до повномасштабного вторгнення, люди хочуть маленьких дітей, хочуть дітей, в яких загинули батьки – в ідеалі, захищаючи Україну… Так, люди досі упереджені щодо підлітків і дітей із проблемних сімей, тому не хочуть брати їх в опіку чи всиновлювати», – зауважує Дар’я Касьянова – голова правління «Української мережі за права дитини» і національна директорка з розвитку програм «СОС Дитячі Містечка Україна». Її підтримує й Наталя Ібрагімова, директорка Київського обласного центру соціальних служб, який проводить навчання для усиновлювачів: «Всі хочуть дівчинку чи хлопчика від нуля до трьох років, але це ж не базар, де можна сказати: покажіть мені здорових дітей…»

БАР’ЄРИ НА ШЛЯХУ ДО УСИНОВЛЕННЯ

Перешкодою для більш активної позиції українців стають бюрократія й складні процедури (хоча уряд торік і спростив їх), а також суспільні стереотипи: «усиновлюють тільки ті, в кого не має власних дітей», «чужа кров» тощо. Не останню чергу відіграє й фінансовий аспект: потенційним усиновлювачам іноді здається, що вони «не потягнуть» додаткового фінансового навантаження, мають сумнів щодо спроможності держави у наданні допомоги.

Звісно, усиновлення – не єдиний шлях: існують й інші форми: патронат, опіка тощо. Втім, для дитини важлива не форма документа, а відчуття «я не чужий».

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото ілюстративне, klev.club.