Між Гітлером і Сталіним: Яку ціну заплатила Україна у Другій світовій війні

Росіяни в цей день знову повторюватимуть мантри про «віроломний напад» нацистської Німеччини на Радянський Союз, намагаючись затерти пам’ять про те, що з 1939 по 1941 рік СРСР був одним із найнадійніших союзників Гітлера, а підписаний у серпні 1939 року пакт Молотова-Ріббентропа із його Секретним протоколом, який визначав сфери впливу обох режимів у Східній Європі, по-суті, благословив початок Другої світової війни.

Україна ж у червні 1941-го опинилася в епіцентрі протистояння двох людиноненависницьких режимів. 22 червня для українців було ознаменоване не тільки бомбардуваннями Києва, Львова, Житомира, Одеси, вторгненням нацистської армії і за кілька днів – однією із наймасштабніших танкових битв у районі Луцьк – Броди – Дубно – Рівне, яка завершилася крахом радянської оборони і відкрила шлях нацистам на Київ.

Ці дні стали справжньою трагедією для західноукраїнських земель, з таким пафосом «визволених» Сталіним у 1939 році. Тоді, практично одразу після пропагандистських урочистостей під назвою «Золотий вересень», тут почалися жорстокі репресії – тисячі українців і поляків були заарештовані, розстріляні, вивезені в Сибір. Тюрми НКВД були переповнені. З початком нацистського вторгнення, не маючи змогу евакуювати в’язнів, Сталін дав наказ їх просто знищити. 22-23 червня 1941 року НКВД розпочало масові розстріли в’язнів в тюрмах і таборах. Протягом двох тижнів було вбито близько 22 тисяч людей, яких переслідувала переважно за політичні переконання. Їх розстрілювали, закидали гранатами, добивали штиками. Коли радянські війська відійшли із західноукраїнських міст, люди побачили на тюремних подвір’ях гори трупів. У багатьох жертв тюрми на Лонцького у Львові, Дем’янового Лазу в Івано-Франківську, Луцької, Дубенської, Ковельської, Володимир-Волинської та інших тюрем на тілі були сліди жорстоких катувань.

У червні 1941 року радянська влада ініціювала повторні арешти і примусову «евакуацію» до Сибіру і Казахстану для знакових представників української інтелігенції. 28 червня зі Львова до Києва було під конвоєм було відправлено сина Івана Франка, одного з батьків української військової авіації, письменника і винахідника Петра Франка – далі його доля невідома. У вересні в товарному вагоні по дорозі на заслання помирає письменниця і перекладачка, член Центральної Ради Людмила Старицька-Черняхівська – її тіло просто викинули з потяга. Поета Володимира Свідзінського разом з іншими арештантами у жовтні енкаведисти просто спалили в господарській будівлі в селі Непокрите на Харківщині. В тюрмі чи таборах опинилися (і не повернулися звідти) мовознавець Агатангел Кримський, письменниця Оксана Стешенко, архітектор Михайло Дяченко та інші представники української інтелігенції.

Друга світова війна важким катком прокотилася по території України. З 22 червня 1941 року, коли німецькі війська перетнули кордон СРСР, і до кінця листопада 1944 року бойові дії на території України не припинялися ні на день. Впродовж усієї німецько-радянської війни тут  була найбільша концентрація військ та озброєння воюючих сторін. Майже половина стратегічних операцій, проведених з 1941 по 1944 роки, відбулися на наших землях. 

Україна понесла одні з найбільших втрат в часи Другої світової війни. Як від рук нацистів, на чиїй совісті трагедія Бабиного Яру, спалені дощенту Корюківка, Стара Гута, Корольча та ще близько 250 українських сіл, тисячі закатованих і знищених в нацистських концтаборах, названих «фабриками смерті» та інші воєнні злочини. Так і внаслідок бездарності радянського командування, коли лише під час форсування Дніпра в листопаді 1943 року загинуло за різними  підрахунками від 417 тисяч до майже мільйона червоноармійців. Серед них було чимало «чорносвитників» — мобілізованих після деокупації радянськими «польовими військкоматами» 16-19-річних місцевих жителів, яких кидали в бій без обмундирування і зброї і з ярликом «пособників нацистів, які мають кров’ю змити свою ганьбу» за перебування в окупації. Долю цих хлопців яскраво описує у своїх спогадах Анатолій Дімаров, якого так само погнали на ворожий дзот із шматком цеглини в руках замість гранати.

Загальні втрати України в часи Другої світової війни – від 8 до 10 мільйонів осіб, з них майже половина – цивільні люди. Це майже чверть усього тогочасного населення України. До цього варто додати трагедію кримськотатарського народу, депортованого в травні 1944 року з рідного Криму в Середню Азію. Тоді загинуло близько п’ятої частини кримськотатарського народу — від 35 000 до 40 000 осіб із понад 183 000 депортованих.

Сталін, привласнивши СРСР титул «одноосібного переможця нацизму», отримав індульгенцію в очах світової громади на злочини власного режиму. Росія, закріпивши за собою статус правонаступника СРСР, зробила культ із цієї «перемоги над нацизмом», замовчуючи усі «незручні» сторінки історії і нав’язуючи Європі і світові свій порядок денний. І тепер це непокаране зло, яке по-суті, переродилося в новітній нацизм, загрожує не лише Україні, але і всій Європі.

Тому, про 22 червня 1941 року треба пам’ятати і треба говорити про цей день. Пам’ятати кожне загублене життя, в іменах і персоналіях. Але не лише в контексті злочинів нацистів, а в контексті спільної відповідальності за воєнні злочини і злочини проти людяності в часи Другої світової війни як з боку нацистської Німеччини, так і з боку комуністичного СРСР. При чому, в другому випадку це були злочини проти власних громадян, чиє життя для радянського тоталітарного режиму практично нічого не важило.

Ми маємо переосмислювати історичні уроки минулого і відкривати на це очі світові. В цьому – запорука нашої стійкості і майбутньої перемоги. І віри в те, що гасло «Ніколи знову» таки в майбутньому стане не лише декларацією, а й усвідомленням своєї відповідальності за світ, у якому живемо, і за його майбутнє.

Микола Точицький, міністр культури та стратегічних комунікацій України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства