Навіщо Путін знову заговорив про війну з неолібералізмом

Через широкомасштабний анонс і у відповідь на операцію «Павутина» від цієї події деякі налякані експерти чекали якогось безпосередньо агресивного ходу щодо України – аж до «приєднання» через «референдум» чергових українських областей і  проголошення загальної мобілізації. Втім, нічого такого не відбулося, але це не привід для заспокоєння.  

У своїй промові диктатор різко виступив проти «неоліберальних моделей», які, за його словами, нібито всьому світові нав’язує Захід. Путін стверджує, що саме традиційні цінності є запорукою суверенітету, і закликав до жорсткої відповіді на виклики, пов’язані з «міжетнічними та міжрелігійними конфліктами».

Ця заява не є ані випадковою, ані новою – Кремль уже не вперше намагається виправдати зовнішню агресію і внутрішній авторитаризм ідеологічною риторикою. Проте викликає тривогу новий акцент на ідеологічному фронті: подібні меседжі, які вже звучали, до речі, можуть не лише консолідувати частину російського суспільства, а й активізувати праворадикальні рухи – як у самій Росії, так і поза її межами. Ідея «захисту традицій» від уявного зовнішнього ворога –зручний ґрунт для радикалізації та агресії.

Схоже, у Росії, якій не живеться без претензій на світове лідерство, офіційно проголосили заміну комуністичній ідеології. То що це, новий Інтернаціонал планується? Тільки уже фашистський Інтернаціонал, а не комуністичний…

Чи може новий «курс Путіна» спричинити об’єднання правих екстремістів на російських умовах? Чим небезпечне таке «ціннісне» протистояння у глобальному контексті? 

Олексій Панич, філософ, перекладач, есеїст, вважає, що Росія продовжує грати з ідеологіями тим самим розколюючи в першу чергу єдність Європи. Укрінформ поспілкувався з експертом щодо небезпеки таких заяв.

- Як ви оцінюєте нещодавню заяву Путіна про «похід на захист традиційних цінностей проти неоліберальних»? Настільки широко анонсований «совбез» це серйозно…

- Це залежить від того, що вважати серйозним. Якщо розглядати це як чергову політичну гру – тоді так, це серйозно. Серйозно в тому сенсі, що може вплинути на радикальні праві кола. У всьому світі – мабуть, ні, але в Європі й Північній Америці  – цілком.

Але якщо міркувати про те, чи справді Путін поділяє ці «традиційні цінності», які йому приписують, – ні, це несерйозно і не потрібно. 

- А чому ви вважаєте, що він не обстоює такі ж самі «традиційні» цінності. Які ж він обстоює?  

- Починати треба з того, що в Росії будь-яка ідеологія, в принципі, працює не так, як в культурі західного світу. В Європі та Північній Америці якщо заявлена якась ідеологія, то люди справді в неї вірять і справді хочуть втілити її ідеї у життя. В Російській імперії ідеологія завжди була маскою. Вона ніколи не виростає знизу. Це не реальна програма, а чергове «потьомкінське селище».

Російська імперія могла сповідувати і ультраліву ідеологію – комунізм, і ультраправу, як зараз при Путіні. Але суть залишається незмінною: вона діє однаково. Імперія може маскуватися під будь-яку ідеологію, але робить своє. Це принципово відрізняє її від США, Франції чи Німеччини. У цих країнах ідеологія – не прикриття, а переважно справжнє переконання. Це й є якісна різниця.

- Але ж відомо, що Росія підтримує, зокрема і фінансово, радикальні праві і радикальні ліві рухи по всьому світу. Навіщо тоді ще такі заяви?

- Це не теорія змови. Це факт. І йдеться не лише про минуле – Росія й зараз підтримує і ті, й інші сили. Просто лівих наразі вона не підтримує публічно – лише фінансово. А от заява Путіна, про яку ви питаєте, орієнтована на правих.

Бо завдання Путіна – стратегічно розхитати західну цивілізацію, завдати поразки НАТО і Євросоюзу, відкотити ситуацію до ХІХ століття – часів Віденського конгресу. Тоді Росія мала щонайменше блокуючий голос у справах Європи. От цього Путін хоче досягти.

А яку маску для цього обрати – це питання моменту. Якщо зараз вигідно щось сказати, аби сподобатись західним правим, він це скаже. А якщо завтра буде вигідно сказати протилежне – він із такою ж легкістю скаже протилежне. Бо ідеологія – це лише маска. І це небезпечно.

- Чому саме небезпечно? Хіба ж західні політики цього не бачать?

- Бо на Заході ідеологію звикли сприймати всерйоз. І тому сприймають заяви Росії як щирі. Це породжує проросійські симпатії серед певних правих кіл. Команда Трампа – чудовий приклад. Вони щиро вважають, що консерватизм у Росії – це справжній консерватизм, не маска. І вважають Росію собі ідеологічно близькою. Це теж дуже небезпечно.

- Якщо говорити ширше – про загальні європейські тенденції. Праві сили справді у наступі в Європі. Які ви бачите тут ризики для України?

- Звісно, ризики є. Тут варто згадати про парадоксальний феномен, який я називаю «Правий Інтернаціонал». Це звучить як оксюморон, бо інтернаціоналізм – це зазвичай прерогатива лівих. Вони схильні до міжнародної співпраці, хоч і часто дуже млявої. Праві – інші. Вони, як правило, розбігаються по своїх «національних квартирах», а далі шукають ворога номер один.

І ось тут найцікавіше: для когось із правих ворог – це Росія (наприклад, для Мелоні чи польських правих), а для когось – ліві в їхній же країні. І в цьому випадку Росія стає «меншим злом», а то й союзником. Саме тому «Альтернатива для Німеччини» чи французькі ультраправі демонструють симпатії до Москви. Бо Росія –далеко. А свої ліві –поруч.

Слава Богу, з італійськими правими нам пощастило більше. Можливо, через живу ще пам’ять про Муссоліні. Можливо, є й інші причини – важко сказати. Але бачите, в якому світі ми живемо. Правому політику завжди потрібен ворог. І цей ворог постійно змінюється залежно від того, кого легше атакувати.

- Чому взагалі зараз відбувається цей «правий поворот»?

- Це парадокс, над яким я думав вже так років 10. Бо загальноєвропейське об’єднання перевершує здатність окремих країн та їхніх мешканців адаптуватися до нього – і ментально, і економічно. Під однією парасолькою виявилися дуже різні країни – з різною економікою, соціальним устроєм, ментальністю, інтересами. І коли всім починають диктувати однакові правила, які виходять з умовного Брюсселя, – це неминуче викликає спротив.  

Це такий собі природній маятник: зрушили у бік інтеграції, трошечки забігли наперед. Тепер біжать назад. Можливо, інтеграція була настільки інтенсивною, що обивателі не можуть проковтнути. А комусь реально не вигідна ця інтеграція. От бачите, що більше інтеграції, то більше розчарування всередині країн. І на цьому ресентименті купа політиків хоче живитися. 

Найбільший євроскептицизм помітно у найбідніших єврорегіонах. Саме їм Євросоюз насправді допомагає найбільше. І стоять транспаранти біля доріг, постери, що цю дорогу відремонтовано на гроші ЄС, а мешканці стабільно голосують за праві партії, фактично проти євроінтеграції. І парадокс в тому, що чимало з тих країн мають дуже сумний досвід з Росією, але і це їх не зупиняє.

Виходить, що «похід на захист традиційних цінностей» – не стільки новина, скільки чергове підтвердження старої схеми. Фактично, «хрестовий похід», про який всі вже здогадувались виявляється повторенням очевидного. Ідеологія в руках Кремля – це маска, яку змінює кліка залежно від зовнішньополітичної вигоди. Вчора – антифашизм, сьогодні – антигендер, завтра – ще щось.

- І що тепер?

- Не варто лізти в помиральну яму з кожного приводу. І панікувати через гучні заяви російського диктатора не варто. Але й ігнорувати їх – теж. Слова Путіна – це не лише пропагандистське самозамилування, а й сигнал прихильникам праворадикальних рухів в Європі й США. 

Їх не так багато, але вони гучні, пов’язані між собою і впливові. І якщо Росія знову пропонує себе як «остання фортеця традицій», це означає, що вона й далі працюватиме на розкол і дестабілізацію.

Для України це чергове нагадування: сучасні війни – це не лише про танки й ракети. Це ще й боротьба за сенси, за те, як світ бачить себе і свої цінності. Тому нам варто не лише оборонятись, а й мислити стратегічно – як реагувати на такі «ідеологічні наступи», з ким об’єднуватися, на які загрози вказувати партнерам. Бо ідеологічний фронт – це теж фронт. І програвати його не можна.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото Орини Смирнової / Свідомі