Укробуддист та двоє інших. Як український стратегічний наратив виживає у дарвіністській боротьбі

Але можна описати це й інакше. Історії, в які ми віримо – наче паразитичні (симбіотичні?) види в дарвінівській боротьбі за виживання. Деякі дають своїм носіям силу, і тим конкурують. Інші стають максимально попсовими, щоб сподобатись усім. А треті змушують своїх «господарів» вбивати носіїв інших історій, щоб усі підкорилися лише їм.

ІІСТОРІЯ ПРО НАШУ ВІЙНУ

Спочатку коротко про «попередні серії».

Для кожної нації важливо, куди її історія спрямована. Для росіян і для Трампа, або, скажімо, для консервативної Польщі це – історія повернення до минулого, до втраченої «золотої доби». Для ліберальних мешканців США або Євросоюзу – це стратегування майбутнього. А для України в умовах війни, як слушно написав Дмитро Золотухін, це унікальна тема: історія, яка цілком лишається в межах сучасного. І коротко описується цитатою з Валерія Залужного: «Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно». Дмитро називає цей стан «Укробуддизмом».

Про яку історію ідеться? Про той стратегічний наратив, про який зараз часто говорить влада. Це історія українців, яка стартувала з перших хвилин повномасштабного вторгнення. Оскільки ГО CAT-UA почала досліджувати воєнну комунікацію з першого ж дня, то в нашому архіві збереглися і перші дописи людей, які нагально прокинулися вночі 24 лютого 2022 року. Невідома Настя з Києва писала тоді у Твітері:

Бабуся: Настю, збирай тривожну валізу і тікай в Житомир.

Настя: Ага, бабуль. *Збирає документи і йде фоткатись шоб піти в тероборону*.

Саме так, в соцмережах, а також у телефонних розмовах, і зрештою в ефірах українського радіо, яке слухали в машинах, що рухалися по всій Україні в різних напрямках, і почалася тоді ця історія. Ми зрештою підрахували, що в перший місяць вторгнення стратегічний наратив, який реально мотивував людей до боротьби, лише на 30% був сформований владою, а на 70% він писався українцями в соцмережах.

Але чому люди зрештою почали розповідати ту історію, яка на початку була дійсно єдиною?

Насправді, її, такої, не мало бути.

Щонайменше, повинно було сформуватися три різні стратегічні наративи.

ТРИ НАЦІОНАЛЬНІ, ОДИН СТРАТЕГІЧНИЙ

Справа в тому, що стратегічний наратив – той, який описує війну та пропонує шлях до перемоги – завжди базується на національному наративі – присвяченому походженню та прагненням нації.

І ми вже писали, що різні наші співгромадяни розповідають три різні історії про те, хто такі українці, і чого вони хочуть. І, як і всякі історії, ці три національні наративи цілком дарвіністськи змагаються одна з одною, намагаючись вижити і поширитися.

Одна частина громадян розповідає про Україну як про жертву імперій, яка вимагає помсти за всі століття страждань. Це історія, обернена в минуле. Її носії бачать внутрішнім ворогом усіх, хто не готовий відмовитися від імперського, і перш за все від російського. Ми її називаємо наративом «Боротьби за українську культуру».

Друга частина українців теж обернена в минуле: вона розповідає історію про «золоті часи» мультикультурного козацтва, коли, мовляв, на Січі не мало значення, хто ти за походженням, та й взагалі, ще з княжих часів у нашому дикому краї співіснували різні культури. А отже, ті золоті часи треба повернути. У них теж є внутрішній ворог: «вузьколобі націоналісти», які розділяють державу. Цю історію ми називаємо «Мультикультурним» наративом.

Тобто, носії обох наративів, звернених до минулого, бачать внутрішніми ворогами одне одного.

І лише третій наратив зосереджений на сучасності. Його носії теж люблять українську історію, але найбільше фокусуються на історії нинішнього відродження українства. Починаючи з 2004, а особливо з 2013 року, ми відновлюємо свою гідність. На їхню думку, внутрішніх ворогів немає, є лише зовнішній – Росія. Тому неважливо, якою мовою говорить людина, якщо вона в окопі, але дітей своїх їй варто вчити українською. Ми це називаємо наративом «Громадянського єднання».

Попри те, що ці три наративи змагаються за виживання одне з одним, це не заважає їм постійно ставити ближчими. Можливо, колись вони зіллються, і у нас, нарешті, буде один цілісний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України. Але зараз вони все ще дуже відмінні. І стратегічний наратив, який складається у слова «точно не буде соромно», мав би зрезонувати саме з третім, орієнтованим на сучасність, національним наративом. А носії двох інших мали би іти на війну з іншими гаслами. Тож, дивовижно, що всі три історії привели людей до єдиного уявлення про війну. Як це сталося?

РОЗДІЛЕНІСТЬ СТАЛА СИЛОЮ

В одному з наших досліджень ми питали у бійців, як вони в різні роки ухвалювали рішення приєднатися до сил оборони, а також як формувалося їхнє ставлення до ключових сюжетних ліній, з яких цей наратив складається. Тобто, по суті, цікавилися, яким чином вони повірили у стратегічний наратив України, і стали його героями.

Виявилося, що це відбувалося під впливом трьох чинників. По-перше, як ми вже сказали, стратегічний наратив у їхніх головах утверджувався під дією національного наративу, який вони вже на той час «сповідували». По-друге, під дією медіадискурсу – усіх тих новин, про які вони дізнавалися з медіа. І по-третє, на це впливав особистий досвід: наприклад, бійці часто посилалися на те, як доля раніше зводила їх з росіянами, і які вони з того робили висновки.

Отже, важило те, що на початку повномасштабного вторгнення ми всі перебували в контрольованому, приблизно однаковому інформаційному полі: навіть за межами «Єдиного марафону» новини про все розповідали однаково, спираючись на офіційні джерела. А відтак, бійці згадували, що часто важливу для їхніх рішень інформацію вони отримували з новин.

Також було важливо, що наші громадяни мали спільний досвід життя у відносно демократичній українській державі, а дехто міг порівняти це з життям у Росії. Тож, особистий досвід був хоч і різним, але зі спільними рисами.

Але найцікавіше – це якраз із трьома національними наративами. Як виявилося, вони не посварили українців, а всі три доклалися до того, щоб зробити стратегічний наратив максимально дієвим.

У національного наративу «Єднання» наш стратегічний наратив запозичив найбільше, зокрема, вже згадану орієнтованість на сучасність.

Від «Боротьби» він отримав у подарунок чітке розуміння ворога, тяглості нашої боротьби з російською імперією. Адже багато бійців-носіїв наративів «Єднання» чи «Мультикультурного» розповідали про певний момент «прозріння» – коли до 2014 року, або рідше – до 2022, вони не вважали росіян ворогами, а потім раптом зрозуміли, що порозумітися з росіянами вже неможливо. А носії наративу «Боротьби» такого осяяння не мали – вони завжди знали, що Росія – то ворог. Більше того, вони мали готову історію про наше тисячолітнє протистояння московській неволі, якою поділилися з іншими українцясм. Отже, добре, що в рамках традиції «Боротьби» ця історія плекалася, розвивалася і передавалася з покоління у покоління навіть у часи репресій.

Нарешті, «Мультикультурний» національний наратив забезпечив українцям інклюзію. Коли на початку повномасштабного вторгнення перед нами постала потреба в тому, щоб прийняти дуже різних людей як «своїх», щоб воювати з ними разом, то тут готові формулювання надала саме ця версія національного наративу. В результаті, російськомовні і україномовні, «западенці» та «східняки», навіть ті, хто до 2022 року голосував за різні ОПЗЖ, але потім спам’ятався – всіх їх було зроблено «своїми» на основі розповідей про козацьку інклюзію на Січі.

Отже, наша національна розділеність – те, що ми вибудовували три різні історії про нашу державу – до певної міри навіть стала нашою силою, бо всі ці історії знадобилися нам для написання і пояснення хронік опору.

ЗАГРОЗИ РУЙНАЦІЇ СТАТЕГІЧНОГО НАРАТИВУ

Наратив можна подолати тільки іншим наративом. Якщо людина є носієм якоїсь історії, то потенційно можливо запропонувати їй цікавішу історію, яка змусить забути про стару оповідку. А якщо цього не зробити, якщо просто намагатися її в чомусь переконувати, то вона відкидатиме і фейки, і правдиві факти – не віритиме ні у що, що суперечить її улюбленому наративу.

Росіяни намагалися заразити нас оповіддю про рускій мір. Про велич їхньої зброї, яка не залишає іншого вибору, аніж просто здатися. І це був провал. Бо ця оповідь нас зовсім не зацікавила, навіть навпаки. А інший привабливий наратив створити їм з нуля виявилося не так просто.

Чи є інші історії, які загрожують нашому стратегічному наративові?

Коли в кінці 2022 року ми активно повернулися до сварок за політику і цінності, від чого багато хто утримувався в перший рік великої війни, це виглядало як втрата чогось важливого, що давало нам сили до боротьби. Але виявилося, що політичні розбіжності і критика влади теж не призводять до руйнації стратегічного наративу. Хоча через них, звісно, він послаблюється, адже у нас з’являються різночитання про те, що відбувається (хто винуватий у втраті Чонгару абощо). Але при цьому всі продовжують розуміти, що ворог залишається у Кремлі, і працювати на перемогу треба разом.

Так само помірною загрозою є і гірка образа на владу й командування, яку можна почути від більшості бійців. У неї є чіткі причини: недбальство командирів, недостатня повага з боку цивільних, які разом складаються в досить непривабливу оповідь і суперечать тому, про що рапортує влада – але поки що масові СЗЧ у нас спостерігалися тільки в окремих бригадах. Бо бійці добре знають, що воюють не за владу, і не за тих, хто п’є лавандовий лате, і це важлива частина нашого стратегічного наративу.

Але є в Україні і гірша історія-загроза.

УХИЛЯНТИ ЯК КОНТНАРАТИВ

Якщо на початку ухилянтів просто паралізував страх померти, то тепер вони розробили цілісну історію про те, чому вони не хочуть іти до війська, і не лише про це.

Я зустрічав два типи ухилянтів.

Перші загалом всередині розуміють, що роблять неправильно, але їм страшно, і вони знаходять для себе виправдання, бояться у чомусь собі зізнатися, і часом хапаються за пояснення, які надають їм «адвокати-блогери», щоб не виглядати так паскудно у власних очах. Так, вони можуть розповідати, що «ТЦК – це не ЗСУ», так само, як раніше казали, що «щеплення від COVID – це порушення прав». Але це ті люди, які кажуть: «ну, нарешті, а то вже втомився ховатися», коли їх таки призивають. Серед них є носії всіх трьох національних наративів.

А от друга категорія ухилянтів – це, фактично, не українці. Ті нещасні громадяни, які за роки життя в Україні не змогли полюбити ані її природи, ані культури з історією, ані людей. Такі собі особи з наративною інвалідністю (бо хіба може повносправна людина Україну не полюбити, живучи в ній свідоме життя?)

Цих людей дуже легко впізнати за ненавистю до нашої Батьківщини: це вони її називають «диктатурою», кажуть, що «проти війни», і закликають «нарешті почати переговори». При цьому часто вони ще й називають себе патріотами.

Величезна проблема – в тому, що Росія помітила другу групу, і допомогла їй сформувати наратив. Можливо, не зовсім цілісний, достатньо суперечливий. Але він все одно тепер входить у дарвінівську боротьбу за виживання з основним українським стратегічним наративом, уже ослабленим нашими сварками. І перетягує до себе нових шанувальників із числа першої групи ухилянтів.

Це вже давно не проста тактична загроза, єдиним наслідком якої є «недобір» до сил оборони. Це загроза, яка ризикує зруйнувати національну ідентичність.

ЯК ІЗ ЦИМ БОРОТИСЯ?

Якщо ми хочемо, щоб наш стратегічний наратив переміг у боротьбі за виживання, а з ним разом вижили би і ми, нам треба зробити його більш конкурентоспроможним.

Потрібно говорити окремо з носіями кожного із трьох національних наративів. Звертатися до них тією мовою, яка саме цим носіям зрозуміла. І залучати до гри. До якої гри? Тієї самої, про яку Дмитро Золотухін написав у цитованій вище статті про Укробуддизм.

Кожен українець має відчути, що він – у грі. Що ця гра – азартна. І що він «має на руках карти».

Не можна обмежуватися оповіддю про Зеленського, який сам-один грає десь там на переговорах у Стамбулі в «конкурс капітанів». Потрібно показати, що грає кожен із нас. Що на кону – одразу все: і перемога, і добробут кожної родини, і любов – усе це можна здобути або зберегти, а можна програти.

Повернення українцям відчуття того, що вони на щось впливають – найважливіша потреба нашої воєнної комунікації, якщо ми хочемо провадити її на стратегічному, тобто, наративному рівні.

А якщо цього не зробити – треба пам’ятати, що наративи впливають одне на одного двобічно. А отже, стратегічний наратив збагачує новими історіями національний наратив, в усіх його версіях. Якщо ми програємо війну, а наратив ухилянтів стане домінантним в її описі – це дуже сильно змінить уявлення про те, якою має бути Україна.

Артем Захарченко, доктор наук із соціальних комунікацій, керівник ГО CAT-UA (Communication Analysis Team-Ukraine)