Як мамам і дружинам загиблих та зниклих безвісти воїнів допомагають пережити горе
Туга за близькими, яких забрала війна, триває роками, іноді все життя. Коли загибель спричинена агресією, біль від розлуки назавжди посилюється реакцією на насильство ворога. Тому по-особливому болить серце кожної матері й дружини, яка не дочекалася сина чи чоловіка з поля бою.
У кожному конкретному випадку терміни та особливості проживання горя індивідуальні. Як правило, за умови коректної підтримки та допомоги, людина вибирається зі стану безпросвітного горювання приблизно за 6-12 місяців. Саме через такий час матері й дружини, які пережили втрату, переважно стають готовими долучатися до спільнот і програм, що допомагають пережити горе.
Ініціативу благодійних турів різними регіонами України для жінок, які втратили на війні найрідніших, започаткувала громадська діячка Оксана Левкова, виконавча директорка руху «Не будь байдужим!». Уже два десятиліття вона об’єднує людей з різних куточків країни навколо української мови та історії.
Оксана, натхненниця і реалізаторка цих турів зцілення, переконана: такі подорожі єднають матерів та дружин захисників, які загинули, потрапили в полон чи зникли безвісти під час повномасштабної російсько-української війни. Вона зізнається, що вмовити жінок, які переживають горе втрати, вирватися на кілька днів із повсякденної рутини — дуже складно. Цей процес відбувається у кілька етапів і може тривати понад пів року.
Щоб жінки могли не лише побачити красиві місця та пам'ятки, а й познайомитися з особливостями життя в інших куточках країни, їх везуть у віддалені регіони, а не кудись поблизу.
Як це відбувається, Укрінформ дізнавався у кандидатки наук із соціальних комунікацій Оксани Левкової та психологині, травматерапевтки Юлії Панченко, чий син загинув у листопаді 2023 року.
«ДУНАЙКА»: ЯК ЗБИРАЮТЬ КОШТИ НА ПОДОРОЖІ
Пані Оксана разом з іншими активістами багато років працює задля належного функціонування української мови та поширення знань про українську історію. Ще до пандемії коронавірусу вона почала організовувати подорожі країною, щоб зблизити співвітчизників. Після початку повномасштабного вторгнення, з кінця 2022 року, вона започаткувала благодійні тури для тих, хто втратив найдорожчих.
За цей час близько 150 жінок уже відвідали ліси Чернігівщини, узбережжя Одещини, медоварню «Медовий Спас» та агрофірму «Яблунівські печериці» на Київщині. Ще приблизно сотня мам і дружин захисників, закатованих у полоні, зниклих безвісти чи загиблих, долучилися до інших програм, де, зокрема, спілкувалися з психологами та реабілітологом.
«Десь 60% жінок об’єднані у ГО «Вояцький визвіл», створеної родичами полонених, зниклих безвісти та загиблих військових 12 бригади Національної гвардії України Маріупольського гарнізону. Решта 40% - з інших громадських організацій», - уточнює Оксана Левкова.
Кошти на ці подорожі збирають спільними зусиллями. Один зі способів — сезонний продаж дунайських оселедців із Вилкового на Одещині, що водночас підтримує дрібний бізнес південного регіону. Минулої весни саме завдяки людям, які купували рибу з «української Венеції», вдалося організувати один із триденних турів для 18 жінок. Хтось навіть пожартував: «Якби наша Оксанка була у війську, то мала б позивний «Дунайка».
Проте є мами і дружини, які роками не наважуються трохи відпочити далі від дому або навіть просто прийняти посилку-«обіймашку», розповідає пані Оксана. «Вони шукають негативний підтекст у моїх діях, - констатує активістка. - Ми багато часу витрачаємо на те, щоб їх переконати, що «зараз війна, тож всі всім допомагають, то ви не лякайтеся».
За два роки деякі жінки встигли по 5 разів записатися на різні тури, однак в останній момент знаходили причини не їхати. Прикрість у тому, що організатори заздалегідь вносять аванси із зібраних благодійниками коштів, а потім не встигають знайти заміну. «При тому, що іноді пенсіонери відривають на ці тури 20 грн зі своєї мінімальної пенсії 3 000 грн», - каже Левкова.
НЕ ЛИШЕ ТУРИ: КНИЖКИ, КАВА ТА ІНШІ МАЛЕНЬКІ РАДОЩІ
Вмовити жінок, які втратили близьких через війну, поїхати у тур буває непросто, ділиться співрозмовниця. Наприклад, відмовилася пані Лідія Грицак (Стародуб) — уродженка Кривого Рогу, яка мешкає в Одесі. Вона пояснює: «У мене онучка - з особливостями розвитку, причому внаслідок війни, а син - три роки в полоні. Тому я не можу дозволити собі розслабитися і навіть кілька днів подорожувати».
Марія Маринченко з Бориспільського району на Київщині ростить шістьох дітей. Її рідний брат і мама зникли безвісти. Запрошення у тур вона відхилила з очевидної причини: треба дбати про дітей, бо чоловік постійно на роботі. Але приємним подарункам — книжковому сертифікату на 500 грн та каві в зернах від благодійників — жінка зраділа.
Історії родин, яким Оксана Левкова організовує допомогу речами не першої потреби, але важливими для душі, дуже щемливі. Скажімо, Юлія Каїрська у Дніпрі виховує чотирьох діток, а їхній тато вже три роки перебуває у російському полоні. Цій сім’ї цікаві книги, доглядову косметику та прикраси передала докторка філологічних наук, професорка Алла Бойко.
Інші доброчинці подарували дитячі книжки киянці, яка сама виховує 7-річного хлопчика і 8-річну дівчинку, а її чоловік також три роки у ворожому полоні. Посилка попрямувала і до багатодітної родини зниклого безвісти захисника з міста Шептицький на Львівщині.
Про такі невеликі, але цінні прояви уваги з вдячністю відгукнулася Ніна Гілічук із Кривого Рогу — сестра військового, закатованого до смерті в полоні: «Свічка ручної роботи, косметика і книги певний час відволікатимуть мене від горя».
Часом Оксані Левковій доводиться чути закиди: мовляв, мами і дружини загиблих отримують 15 млн грн від держави. «Правда полягає в тому, що сотні жінок, які втратили синів і чоловіків, не отримали мільйони гривень, - каже співрозмовниця. - Найперше: держава розбиває цю суму на всіх спадкоємців і виплачує її частинами упродовж років, а не одномоментно. Як правило, на тривалий час заморожуються будь-які виплати у випадках, коли на частку суми починають претендувати ті родичі загиблого, які десятиліттями ним не цікавилися (наприклад, батько, який не сплачував аліменти). Взагалі, виплата можлива тільки у випадку, коли загибель захисника відповідно задокументована».
ПРОЖИВАННЯ ГОРЯ: ЯКІ СЛОВА НЕ ЗАСПОКОЮЮТЬ
У період повномасштабної війни всі українці проходять етапи горювання: через жертви російських ракетних ударів у Кривому Розі, Сумах, Дніпрі та кожному іншому куточку країни; через особисті втрати рідних, знайомих і незнайомих захисників; через втрату мирного життя — хтось понад три роки, а хтось вже одинадцять.
«Всі українці – де би хто не перебував - втратили минуле життя: хтось статус, роботу; багато людей - своє житло чи інше майно», - констатує Юлія Панченко, психологиня, травматерапевтка, мама 26-річного Артема Артеменка, воїна 12 бригади спеціального призначення НГУ «Азов», який загинув у листопаді 2023 року.
Відколи жінка дізналася про загибель сина і дотепер, вона внутрішньо не може прийняти цю реальність. Ця звістка вибила землю з-під ніг. Вона не хотіла вірити, що її такий обов’язковий і відповідальний син Тьома не дотримається обіцянки з останнього повідомлення: «Не буду на зв'язку день-два».
«Дуже складно переконати себе внутрішньо, що в мене немає сина. Людині, яка проживає горе, щоб не бути «овочем», треба спочатку детально зрозуміти, що відбувається; чому так реагує нервова система - і паралельно отримувати підтримку: психологічну, а можливо, і медикаментозну. Без усвідомлення того, що стан не є протиприродним, ліки не позбавляють апатії до життя», – розповідає Юлія Панченко.
Вона додає: «Зараз я вже думаю: як гарно, що знаходжусь серед людей. Утім, після загибелі Артема мені було дуже складно відразу вийти зі своєї мушлі. Чому люди ховаються? Бо середовище, в якому знаходяться, не дає їм бути такими, якими вони є. Жінок заспокоюють, що ще є діти чи що ще жінка вийде заміж, якщо чоловік загинув. А хочеться кричати чи вити, бо переживають дуже велике горе».
Не варто казати тим, хто втратив дорогих людей у війні: «якось треба жити», «ти ще вийдеш заміж», «ти ще собі народиш дитину», «у тебе є для кого ще жити», радить психологиня. Жодна із цих фраз не допомагає, навпаки — зводить стіну непорозуміння і ще більше заганяє згорьовану людину в депресивний стан, застережує вона.
"Я ЦЕ МОЖУ": ПОДЯКА ЯК ІНСТРУМЕНТ ПОДОЛАННЯ БЕЗСИЛЛЯ
Юлія Панченко погодилася долучитися до 5-денного ретриту «Джерело сили» на Закарпатті, у зеленій садибі в селі Подобовець, через вісім місяців після загибелі сина. «Там приймали всіх такими, як є: бажаєш плакати – плач, сміятися – смійся. Хоча зібралися різні люди, у різних станах. Було кілька гостріших моментів, але пані Світлана Комінко їх обережно фасилітувала – як керівниця згладила. Вона ніби обклала мене подушками безпеки. Було відчуття, що не потрібно захищатися. А це означає, що не було напруження тіла. Ніхто ні до чого не примушував: ні спілкуватися, ні їхати кудись на екскурсію», - ділиться вона.
Як травматерапевтка, Юлія пояснює: «Одне з головних завдань психотерапевта, - щоби людина самостійно визнала причину своїх емоційних станів. Треба зізнатися собі, що є проблема, чесно і щиро назвати її, а потім сказати, що «я не впораюся самостійно, мені потрібна допомога». Тільки в такому випадку ефективним буде її пропрацьовування. Мають бути готовність і ресурс справитися з проблемою».
Вона також радить постійно дякувати собі й іншим за подолання стану безсилля. «Формулювати свої думки у вигляді саме подяки, а не протиставлень про те, що сьогодні я молодець, що не залишила на ніч не помитим посуд, а вчора була не молодець, бо гора брудних тарілок залишалася у мийці. Подяками ми перемикаємося на внутрішнє налаштування: я це можу».
Справлятися зі своїм психологічним станом Юлії Панченко допомагає мудрість її сина Артема. Особливо важливими для матері є його слова: «У свої 26 років Артем казав, що для щастя багато не потрібно, життя – це і є щастя, більше якого не можливо і мріяти».
Водночас психотерапевтка з Тернополя Марія Хомів, яка до повномасштабної війни так і не поїхала в організований Оксаною Левковою триденний тур Одещиною через те, що не зібралася компанія, розмірковує про свій досвід: «Я зрозуміла, що інколи страх перед невідомим заважає нам робити те, що ми дійсно хочемо. Шкодуючи про втрачену можливість, я пообіцяла собі в майбутньому бути сміливішою і слідувати за своїми бажаннями, навіть якщо інколи доведеться йти наодинці. Життя надто коротке, щоб відкладати на потім те, що може зробити вас щасливими сьогодні. Якщо ви колись опинитеся на перехресті між сумнівами і бажанням, обирайте бажання. Ви не пошкодуєте».
Усі, хто переживає горе втрати найдорожчих людей у війні, заслуговують на радість і відновлення сил, переконані організатори благодійних турів для жінок.
Валентина Самченко. Київ
Фото надані Оксаною Левковою, Тетяни Когутич і Юлії Овсяннікової
