Про важливість спокійно казати «ні» настирливому опонентові
Є таке слово в англійській мові – "аssеrtiveness". Його, як пише англійська письменниця, наша колишня співвітчизниця Carina Cocrell-Ferre, важко перекласти російською чи українською. Це щось на кшталт «настирливості», «непоступливості», «самовпевненості».
Означає воно уміння не вступати в конфлікт, одночасно не уникаючи його.
Не лізти на рожен, але й не відступати ні на дюйм, чітко, і водночас толерантно окреслюючи свою позицію.
Ця риса характеру, начебто, в усій повноті притаманна мешканцям Британських островів. Її можна побачити в британському кіно й у спілкуванні британської еліти.
Дізнався, що українською це слово так і перекладається – “асертивність”. І властивість ця добре описана в світовій психотерапії.
Найбільше мені подобається таке її визначення: “Асертивність – це поведінка, що поєднує внутрішню силу та ввічливість у стосунках з іншими людьми. Це здатність у ситуації зовнішнього тиску коректно відстоювати свої інтереси та свою лінію поведінки, спокійно казати «ні» тому, що вас не влаштовує та продовжувати в соціально прийнятній формі ефективно наполягати на своїх правах”.
Ви вже зрозуміли, до чого веду.
Уміти бути "асертивним" – це, можливо, єдине, що можна порадити Зеленському у майбутніх перемовинах з Трампом, Венсом, Рубіо та іншими американськими достойниками.
Не намагатися в чомусь переконувати їх фактами, не тиснути на совість, не давати волю емоціям.
Але й не вилизувати панські чоботи, як пропонує дехто з наших трампофілів. Не піддакувати слухняно, сподіваючись на милостиню. Не визнавати провини, не піддаватися на спроби спровокувати, зламати, переконати в марності спротиву.
Але ввічливо, з чарівною усмішкою, з усією повагою наполягати на своєму, так, щоби Трамп шкірою відчував, що його «оксамитово» так посилають в ж..., але упіймати співрозмовника на свідомій образі не міг би.
Як це може виглядати на практиці?
* * *
Є один гарний приклад з відомого літературного твору, який чимало моїх ровесників читали, а фільм по ньому бачили всі. Пам’ятаєте такий діалог?
“- …Пропоную вам узяти кілька журналів – на користь дітей Німеччини. По півкарбованця штука!
- Ні, не візьму.
- Але чому ви відмовляєтеся?
- Не хочу.
- Ви не співчуваєте дітям Німеччини?
- Співчуваю.
- А-а... Півкарбованця шкода?
- Ні.
- То чому ж?
- Не хочу...”
* * *
Відомий психолог, психотерапевт і письменник, один з розробників стратегії асертивності Мануель Сміт у книзі “Упевненість у собі” називає такий стиль спілкування “заїжджена платівка”. (Для тих, хто ніколи не мав справи з вінілом, поясню: від частого й необережного програвання платівки голка програвача починала перескакувати з доріжки на доріжку і як наслідок якась фраза з пісні чи уривок мелодії міг повторюватися безліч разів).
На думку Сміта, постійне, без прояву емоцій повторення одних і тих самих тез у спілкуванні запобігає розвитку конфлікту і в той же час відбиває в маніпулятора бажання заганяти вас у глухий кут..
Який вигляд мала би розмова Зеленського з досвідченими маніпуляторами Трампом і Венсом, якби він наклав свої відповіді на трафарет вищенаведеного діалогу про “німецьких дітей”?
Даю змогу пофантазувати кожному з читачів особисто. Гадаю, це вас розважить.
Є інший прийом, який Сміт назвав “туман на морі”. Автор пропонує при спробах викликати у вас почуття провини, спровокувати на різку реакцію чи зманіпулювати іншим чином – поводити себе так, наче ви є той туман – густий, стійкий, крізь який нічого не видно, і водночас незалежний, некерований, такий, який неможливо вхопити.
Гра в “туман” вчить реагувати тільки на те, що нам дійсно сказали, а не на якісь натяки. У ній ми не намагаємося читати думки опонента і не інтерпретуємо сказане ним. Бо ж саме натяки й недомовки лягають на душу найбільшим тягарем.
Власне кажучи, асертивність – це навіть не стільки манера спілкування, скільки стиль існування в світі, де тобою намагаються маніпулювати.
Ось правила цього стилю, сформульовані Мануелем Смітом.
1. Я маю право оцінювати власну поведінку, думки емоції і відповідати за їх наслідки. (Маніпулятор намагатиметься переконати тебе, що оцінювати твої дії в усіх випадках має хтось більш “мудрий” і авторитетний).
2. Я маю право не вибачатися і не пояснювати свою поведінку. (Маніпулятор переконує: Ти відповідаєш за свою поведінку перед іншими людьми, бажано, щоб ти звітував перед ними і пояснював їм усі свої дії та ще перепрошував за вчинки).
3. Я маю право самостійно обміркувати, чи є я відповідальним взагалі і до якого ступеня за вирішення проблем інших людей. (Маніпулятор: Ти більше відповідальний перед інституціями й іншими людьми, ніж перед собою. Тож жертвуй власною гідністю і пристосовуйся).
4. Я маю право змінити власну думку. (Маніпулятор: Якщо ти вже висловив якусь точку зору, ти не повинен її змінювати. Інакше ти виявиш власну некомпетентність).
5. Я маю право помилитися і відповідати за свої помилки. (Маніпулятор: ти не маєш права помилятися. Якщо ти помилився, то відчуєш себе винним. Щоб не допустити цього, твої рішення мають контролюватися).
6. Я маю право сказати: «я не знаю». (Маніпулятор: ти повинен відповісти на будь-яке запитання).
7. Я маю право бути незалежним від доброзичливості інших. ( Маніпулятор: Ти маєш робити все, щоб люди тебе любили, бо відчуваєш в них потребу).
8. Я маю право ухвалювати нелогічні рішення. (Маніпулятор: Розумно лише те, що є логічним.
9. Я маю право сказати: “я тебе не розумію”. (Маніпулятор: Ти маєш бути уважним до потреб оточення, “читати їхні думки”. В інакшому разі ти виглядатимеш як безжальний нездара і тебе ніхто не любитиме).
10. Я маю право сказати: «мене це не цікавить». (Маніпулятор: Ти маєш старатися уважно й емоційно ставитися до всього, що відбувається в світі. Бо інакше ти – байдужий егоїст.)
* * *
Гадаю не всім ці правила сподобаються. А особливо, якщо прикласти їх до дій Президента країни. (Ми ж усі хочемо від нього визнання провини, каяття, звітів).
Але порадую – російським колегам Мануеля Сміта вони теж не подобаються, бо надто багато критики на адресу асертивності лунає в російському секторі Інтернету. І це зрозуміло: такого ступеня незалежності особистості, яку пропонує Сміт, вони собі не можуть дозволити.
Але у вільній країні до цих правил варто дослухатися. І не тільки Зеленському, а й усім нам. Ці правила стануть у пригоді.
Так, принаймні, ми навчимося спілкуватися одне з одним, не потрапляти в полон маніпуляторів і не зводити діалог у країні до безперервних срачів.
Євген Якунов, український журналіст і редактор. Заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама