Скандал з відео у школі №309: питань більше, ніж відповідей

Історія з імпровізаційною сценкою старшокласників київської школи №309, де ніби співробітника ТЦК, що розлучає закоханих і якого вбивають та відтягають зі сцени під окремі смішки із залу, викликала небезпідставне збурення значної частини української спільноти.

Особливо гостро зреагували на невдалу «сценку» соцмережі, втім це характерна особливість воєнного часу й соцмереж. Справді, дивитись на це відео важко – надто однозначно негативним воно виглядає з усіх боків. Втім, після перших емоційних спалахів приходить і поступова потреба розібратись у глибших і складніших темах – хто винуватий і що робити.

І скажемо одразу, ми занурюємось у складні механізми, де неможливі прості запитання і легкі відповіді. Як пояснює Вадим Васютинський, соціальний психолог, який займається вивченням впливу соціальних факторів на поведінку людей і взаємодій людей між собою в різних соціальних ситуаціях: «Проблема тут не в школярах, проблема в їхньому соціальному середовищі, з якого вони походять і виносять ці всі ідеї. І тут немає простої відповіді що з цим робити».

Однак, пояснює співрозмовник, саме раціоналізація, пояснення і розуміння як формуються ці стереотипи і хто допомагає їх підтримувати, дає оптимістичні підстави для пошуків варіантів покращення ситуації не лише у школі, шукаючи тон суспільного діалогу.

Школа: діємо, щоб такого більше не повторилось

Саме школа № 309 та її педагогічний колектив демонструють позицію зрілу й виважену. Напевно вони, вдаючись до алюзій, єдині дорослі у цій кімнаті. Директорка школи Ольга Тимошенко взяла всю відповідальність на себе: «Як керівниця закладу, я несу персональну відповідальність за організацію освітнього процесу та виховну роботу, тому щиро прошу вибачення у всіх, кого ця ситуація зачепила або образила… Нам боляче через цю ситуацію, але ми не приховуємо проблем, не знімаємо з себе відповідальності, а діємо, щоб такого більше не повторилось. Наша школа завжди була і залишається закладом, де виховують повагу до Збройних сил України, патріотизм, вдячність за мир, який захищають наші воїни», – написала директорка у себе на сторінці. За власним бажанням звільнилась вчителька-організаторка, яка не знала про цей епізод, адже на репетиціях старшокласники цю сценку не демонстрували жодного разу. Але відповідальності з себе вона теж не знімає.

Ольга Тимошенко має хорошу професійну репутацію, як і школа. Це саме вона очолювала в Євпаторії єдину школу з українською мовою викладання і з анексією у 2014 року змушена була виїхати із Криму.

Як зазначає Юрій Юзич, історик і громадський діяч, пластун, учасник Реанімаційного пакета Реформ, київська 309 школа – приклад якісного патріотичного виховання: «Школа насправді одна з кращих у Києві щодо національно-патріотичного виховання. Це, мабуть, єдина школа в місті, де є портрет Романа Шухевича, а також створено чудовий музей визвольної боротьби. Школа проводить благодійні ярмарки і відправляє на фронт дрони. Вчитель математики пішов добровольцем у 112 окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ та отримує моральну і матеріальну підтримку від школи.

Більше того, школу можна назвати взірцем щодо імплементації діючого закону про формування української національної та громадянської ідентичності. Тут, зокрема, застосовано проєкт створення комплексного середовища, де слово «патріотизм» звучить не на одному предметі десь у 10 класі, а на всіх і постійно».

З пояснень директорки школи можна зрозуміти, що старшокласники не усвідомлювали наслідків, зараз вони шкодують про зроблене. «Вони не хотіли нікого образити, якщо мова йде про Збройні сили України». Ба більше, в одного з учнів батько зараз на фронті. Втім, це не знімає проблеми, а лише загострює питання.

Як зазначає директорка, вона переживає за моральний стан підлітків, які зараз налякані й мають витримувати скажений хейт з боку дорослих. Зі старшокласниками проводитимуть і вже проводять бесіди, їх викликали у поліцію. До речі, хлопця, в якого батько на фронті, а мама за межами міста, до поліції супроводжувала класна керівниця, яка й була присутня під час спілкування з ювенальною поліцією.

Вчителі, з якими доводилося спілкуватися, пояснюють, що школа та її колектив переживають зараз важкий період із величезною кількістю формальних заходів та покарань. Перевірки, акти, засідання, рішення, адміністративні протоколи, обговорення, створення планів заходів, посилення і поглиблення патріотичного виховання. Приїзд публічних персон та комісій, перевіряльників ще триватимуть не один день та тиждень.

Втім, якщо ця школа одна з найкращих у плані національного виховання, то що ж спрацювало не так? І чи лише школа повинна нести тягар відповідальності? Можливо, дорослим варто озирнутись довкола і глянути на процеси, які відбуваються довкола них і в них?

Не існує однозначної відповіді на питання, які почали ставити вдумливі співгромадяни. Письменниця Слава Світова так відгукнулась на подію: «То хто, зрештою, виховує ту саму людину? Сім'я? Вулиця? Школа? Батьки? Компанія чи спільнота? Музика? Контент? Хто має вплив?

Діти спілкуються тією мовою, якою спілкуються вдома батьки. Діти слухають ту музику, яку слухають вдома батьки. Діти говорять тими фразами, які чують вдома від батьків. Діти стають носіями тих цінностей, посеред яких вони росли і продовжують рости, щоб завтра стати громадянами цієї країни і мати право вибору і право голосу.

Голос, як бачимо, дуже важливий».

«Де був голос притомних незгодних зі сценою в той момент?» – питає риторично Вадим Васютинський, професор, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. Вчасно помічати тенденції у середовищі, не ховатись від них і розуміти, як всі фактори працюють разом. Звинувачення і крики не допомагають.

Суспільство: як з’являються стереотипи

І справді, звідки це різке й негативне ставлення до співробітників ТЦК? Воно ж виникло не вчора. І те, що поставили старшокласники – це віддзеркалення, можливо, бунтівне, а, можливо, неусвідомлене, загальних процесів. «Діти відобразили в цій сцені те, що є навколо них. Те, що вони чують і бачать навколо себе. Частина з них у сім’ях бачить це обурення з приводу дій працівників ТЦК. Я не думаю, що у всіх сім’ях, я навіть не думаю, що в більшості, але в багатьох сім'ях це коментують. А головне, що цього багато є в громадському просторі, який неконтрольований. А це – соціальні мережі, TikTok, YouTube», – пояснює Вадим Васютинський.

Мобілізація це примус і обов’язок, своєрідна форма контролю та виживання держави. Про мобілізацію в різні періоди української історії читайте і слухайте у матеріалах Укрінформу. Почнемо із суспільних процесів. Пасіонарії та проактивні патріоти в більшості вже воюють. Бо ті, хто відчував гостру потребу захищати країну, пішли у військо в перші дні війни.

«Як свідчить світова практика і психологічні оцінки, це приблизно 2% чоловіків, яким подобається війна й воювати». Є досить значна частина суспільства, Вадим Васютинський оцінює її у 20%, які відчувають певний азарт і воюють охоче. І «більшість не хотіла б воювати, безумовно, але їх спонукає почуття обов'язку чи можливість підзаробити».

І є частина людей у тилу, частина, яка виїхала за кордон, яка переховується по хатах, по кущах, щоб «не загребли», частина забезпечується всілякими довідками, документами тощо. «Я тут як психолог не вкладаю негативної оцінки, просто поясню, як воно може бути». Ті, хто активно опираються мобілізації, виправдовують свій вчинок і свій страх різними аргументами. Навіть найменший скандал зі співробітником ТЦК – це привід сповнитись відразою і підтвердити власний страх «аргументами» про «нелюдськість діянь», «нехай воюють діти депутатів» тощо.

«Насамперед до таких виправдань схильні сім'ї таких чоловіків, дружини, діти, батьки тощо. Вони, безумовно, задоволені з того, що їхні чоловіки, їхні мужчини убезпечені від війни і найімовірніше не загинуть».

Але поруч є ще значна частина тих, хто до бою не рветься, але підуть воювати, якщо їх покличуть. Вони і йдуть на мобілізацію, без криків і скандалів, їх непомітно в медійному середовищі, вони не створюють інформаційного шуму. Вадим Васютинський каже, що нам, як суспільству, бракує більше інформації саме про цю категорію людей.

Назвати кількісне співвідношення цих частин зараз дуже складно – опитування громадської думки не зможуть дати реальну оцінку, в нинішніх умовах опитувані схильні вказувати не те, що думають, а соціально бажану відповідь, замовчуючи свою…

Для родин та «ухилянтів» не діють раціональні пояснення, але соціальний психолог на цифрах демонструє, як працює викривлення суспільної думки: «От порахуємо. Як сказав Президент (йдеться про інтерв’ю Зеленського The Economist 11 лютого, – ред.) 30 000 військових рекрутують щомісяця. Тобто, зустрічей і розмов щодо цього реально багато. Але з цих 30 000, звісно, трапляється десяток конфліктних ситуацій із застосуванням насильства, із перевищенням повноважень. Коли мова йде про тисячі контактів, перевищення повноважень стає неминучим в окремих випадках». А коли це фіксується, фільмується, то ці поодинокі випадки отримують дуже широку аудиторію. Їх залюбки переглядають, поширюють, коментують ті, хто ухиляється, бо це підтверджує ось цю їхню власну «правоту», – пояснює Васютинський.

Соцмережі: як це працює

Від тих, хто виправдовується до тих, хто користується цими розломами. Анастасія Розлуцька, мовна активістка і волонтерка: «Скандал зі шкільною виставою, де принижено образ військовослужбовця, – це не причина, а вже наслідок і не перший тривожний сигнал про вплив російських наративів. ТЦК – це українські військові, які служать, а не ворог(!) Ми ж знаємо, що в центрах комплектування працюють ветерани та воїни, які вже пройшли фронт і продовжують боронити країну в іншому форматі. Вони – частина українського війська. І ось ця риторика протиставлення ТЦК та ЗСУ – небезпечна та несправедлива.

Найбільше ворожі наративи поширюються в соціальних мережах, таких як ТікТок, Телеграм. Телеграм взагалі перетворився на розсадник вербування дітей та підлітків, де за гроші їх залучають до злочинів, зокрема до закладання вибухівки».

Що каже соціальний психолог? Закриттям соціальних мереж проблему не вирішить, переконує Вадим Васютинський. Адже люди, які мають відверті проросійські погляди в Україні є, вони мовчать, але нікуди не поділись. «Ця категорія менше світиться, до 22-го року їх було приблизно 15%. Потім їх стало менше, десь так до 10% набирається». Вони й продовжують у безпосередньому спілкуванні, в мережах і поза ними підтримувати російську пропаганду.

Чи є вона у соцмережах? Безсумнівно, є. Чи зникне із закриттям соцмереж? Ні. «Російська пропаганда дуже підступна. Вони закидають у наш простір будь-які гасла, часом навіть до суперпатріотичних, антиросійських з одного боку. Бо для них головне – вносити емоційний розкол, роздратування, ненависть. Розпалювати цю ворожнечу всередині України. Вони це роблять сьогодні будь-де і дуже багато в усіх мережах». І на прикладі зі сценкою зі шкільної вистави вони працюють, аби викликати в нас різкі емоції.

Що робити?

Які варіанти пропонують небайдужі?

Юрій Юзич: «У нас на рівні держави дуже мало реальних інструментів для формування свідомості молоді. І на це потрібні щорічно інвестувати сотні мільйонів гривень. Другий виклик – Телеграм і ТікТок. До тих пір, доки ці соцмережі не будуть закриті у воюючій країні, у нас ставатиме все більше подібних випадків.

Але призначити директорку школи винною і вимагати розігнати це «кубло» (прочитав в одного із друзів) – швидке і просте рішення. Тільки воно зовсім не вирішує, що завтра знову не повториться подібне у сусідній школі. Навпаки, повториться точно, бо боротися треба не з наслідками, а з першопричинами».

Анастасія Розлуцька: «Можливо, таки варто уряду розглянути заборону соціальних платформ у нашій країні, а також можливість обмеження віку користування соціальними мережами. Як це зробила Австралія, яка офіційно заборонила користування соціальними мережами дітям віком до 16 років. Facebook, Instagram, TikTok та інші платформи мають запровадити механізми для перевірки віку користувачів та обмеження доступу для осіб молодше 16 років».

Слава Світова: «З дітьми треба говорити. Але щоб дорослому говорити з дітьми, треба насамперед бути дорослим і взяти на себе відповідальність. А по-друге, треба мати що сказати. Триматися за своїх. Ось моя мантра цих темних днів. І пам'ятати про голос, який може творити зміни. Але важливо, ЩО саме той голос каже».

Звинувачення і крики – це суцільний негатив

Вадим Васютинський: «Немає однозначної відповіді. Якби вона була, вже давно б її всі знали».

Патріотизм, який виховують у школі часто є формальним. Тобто діти навчаються певних гасел, які треба промовляти. «Вони це все виконують більш або менш формально». Такого плану виховання було характерним для Радянського Союзу, втім, це не завадило у 80-90-ті мільйонам людей виходити на протести проти Союзу. Значить, формальне патріотичне виховання вже тоді не працювало ефективно?

«Діти набагато більше приймають патріотизм із повсякденного життя, життя, вчинків. І це вже йде від сім’ї, соціуму, від безпосереднього спілкування з учителями, не на уроці, коли вчитель говорить те, що він мусить говорити. А на перерві, по дорозі додому. Також варто розуміти, що діти різного віку по-різному це сприймають, особливо бунтують підлітки».

«Так, на якусь частину ці заходи вплинуть позитивно, на якусь не вплинуть ніяк, на якусь – негативно. Розумієте? Неможливо придумати щось таке, щоб усі однаково це сприйняли», – пояснює соціальний психолог.

Заборонити всі соцмережі ми теж не зможемо. Зрештою, залишиться телевізор. А в ньому, приміром, паралельний трек, коли розгорівся скандал влітку минулого року щодо виступу «95 кварталу», в якому актори в камуфляжі пародіювали начальника Рівненського ТЦК, який на службовому місці цілувався з військовослужбовицями. І хоча тоді був скандал, актори так і не вибачились, як вимагали користувачі соцмереж, пояснюючи такі скандали ворожими ІПСО. «Ми хотіли, щоб людям у цей час було трохи веселіше», – сказала одна з акторок. А ситуація зі ставленням до ТЦК точно не стала кращою і точно не веселішою…

Один із варіантів, каже Вадим Васютинський, говорити і пояснювати суспільству, де в нас є «слабкі місця», не забороняти і закривати очі, а говорити і розуміти.

А ще, навіть коли дуже хочеться кричати, видихнути і спробувати говорити без криків і агресії. «Перша засада така, що агресивне заперечення, агресивні наїзди, категоричні, дають протилежний ефект. Незалежно від того, про які погляди та переконання йдеться. Пригадуєте у 90-ті були політичні дебати між комуністами і рухівцями, хтось когось у чомусь переконав? Ні. Навпаки, оці дискусії ділили аудиторію, яка й так була вже поділена, ділили ще більше, ще більше поляризували».

Звинувачення і крики відіграють тільки негативну роль. Вчителі погодяться, бо згодні з тим, що так не може бути, треба щось поміняти. Але учні, особливо батьки, можуть говорити «правильні» речі з вибаченнями, але у своєму середовищі опиратись вербальній агресії.

Треба бути мудрішими. Вадим Васютинський радить ставити відкриті запитання, говорити і з батьками, і з учнями. У подібних історіях можна демонструвати навіть певну розгубленість, мовляв, як же це так, так не повинно бути. Відповідь мають шукати всі.

Втім, до інших історій, можете бути певні, їх буде ще багато, вони роздиратимуть нас на групи, викликатимуть бурхливі реакції. І тут головне – думати, аналізувати і робити свою справу. І не боятись складних відповідей.

І так формувати виважене коло соціального діалогу, де замість криків і звинувачень пробувати складати пазли в єдину картинку українського світу.

Ярина Скуратівська, Київ