Як атакують академічну свободу та українську історію на прикладі однієї брудної кампанії?
Ця праця на основі документів Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії та радянських органів держбезпеки висвітлює складний період української історії: боротьби українців за незалежну державу в 1920-50 роках та жорстоку антипартизанську війну, яку вела радянська влада в 1940-50 роках, що супроводжувалась масовими воєнними злочинами проти українців. Збірник документів має на меті донести до англомовної аудиторії раніше невідомі сторінки української історії.
17 березня 2024 року стало відомо, що Американська Бібліотечна Асоціація вилучила цю працю зі списку найкращих історичних матеріалів 2023 року. Приводом була публікація в журналі The Nation авторства Льва Голінкіна під назвою «Чому Американська Бібліотечна Асоціація відбілює історію українських нацистів?». Ця публікація активно поширювалась частиною західного академічного середовища, яке послідовно просуває тезу про «український нацизм». ALA не надала в своїй заяві пояснень причин вилучення «Ворожих архівів», але є висока ймовірність, що саме внаслідок розголосу статті Голінкіна вона вирішила прибрати цей збірник документів зі списку найкращих історичних матеріалів.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки проаналізував маніпуляції в тексті Льва Голінкіна і пояснює, чому це атака не лише проти української історії, а й проти академічної свободи, яка має бути базовим поняттям для науки.
Вилучення збірника архівних документів з політичних мотивів несумісне з поняттям свободи слова і наукових досліджень
З початком російського нападу на Україну у 2014 році інтерес західних дослідників різних гуманітарних спеціальностей, зокрема історичних дисциплін, неухильно зростає. Дослідженням сприяє відкриття архівів комуністичного режиму, що стало можливим завдяки законодавству про декомунізацію. Проте, на жаль, західні дослідники часто зіштовхуються з проблемою незнання української мови, а часом навіть російської, як мови документів репресивних структур СРСР. Проблемою для досліджень іноземних істориків стало розширення бойових дій на більшу територію та постійні ракетні обстріли міст України з початком повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року. Не кожен науковець із Заходу готовий працювати в таких умовах із документами в українських архівах. Тим більше, що самі українські архіви знаходяться під цілком реальною загрозою знищення внаслідок російських атак. Зрештою, ті українські історики, які залишаються на території України, знаходяться під постійною загрозою загибелі або поранення як внаслідок російських обстрілів, так і безпосередньо під час захисту України зі зброєю в руках.
Збірник перекладених документів «Ворожі архіви» покликаний показати західній аудиторії хоча б невелику частину документів такої складної сторінки історії України як боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. А внесення до списку ALA в номінації «Найкращі історичні матеріали» було визнанням насправді величезної праці із перекладу та публікації майже 900 сторінок архівних документів, більшість з яких на Заході була невідома досі.
Хотілось би пояснити, чому зняття «Ворожих архівів» з цього списку є помилкою і кричущим випадком порушення наукових стандартів, який, маємо надію, буде виправлений. Публікація таких архівних документів не є відображенням політичних поглядів чи поглядів на історію авторів. З погляду науки, документи є джерелами і не можуть бути «хорошими» чи «поганими». Документи просто відображають ті історичні події та процеси, які відбувались. Це вже завдання дослідників максимально безсторонньо їх аналізувати й робити висновки. Автори «Ворожих архівів» дали шанс зробити це. Але персональна атака на професора Любомира Луцюка і Володимира В’ятровича зі сторони журналу The Nation і Льва Голінкіна особисто, завдала серйозного репутаційного удару по можливості ознайомитись із цими джерелами. І це все відбулось за рахунок цілої низки маніпуляцій довкола наративу про «українських нацистів», які ми розглянемо нижче.
Маніпуляція № 1. «Закони, які прославляють українських нацистських колаборантів та злочинців часів Голокосту»
Лев Голінкін у своїй публікації згадує про пакет законів про декомунізацію, але стверджує що вони глорифікують нацистських колаборантів і осіб, причетних до геноциду євреїв. Проте автор не знайомий із декомунізаційними законами і не посилається на них. А його твердження про глорифікацію нацистів в українському законодавстві є брехнею.
Насправді Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» визнає злочинність характеру нацистського режиму окупації України як такий що «здійснював політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з расових, етнічних мотивів, порушенням свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутністю політичного плюралізму, та у зв’язку з цим, спираючись на встановлені Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом 1945-1946 років факти, засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.». Стаття 3 забороняє пропаганду комуністичного і нацистського режиму, стаття 4 забороняє використання їхньої символіки, а стаття 5 визначає необхідність розслідування та оприлюднення інформації про злочини обох тоталітарних режимів. (Law 317-VIII).
Ще один із законів «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» окремо визначає перелік заходів із вшанування пам’яті як борців із нацизмом, так і його жертв. (Law 315-VIII). Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» визначає перелік українських організацій, яких вшановує держава і серед них немає жодного формування, створеного Третім Райхом, включаючи каральні які брали участь у Голокості. (Law 314-VIII) А закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» визначає повне розсекречення комуністичних архівів на території України. (Law 316-VIII)
Маніпуляція № 2. «ОУН співпрацювала з нацистами у винищенні десятків тисяч євреїв, тоді як УПА ліквідувала тисячі євреїв і 70-100 тисяч поляків»
Насправді немає жодних свідчень та документальних доказів, які би підтверджували співпрацю з нацистами ОУН (бандерівців та мельниківців) як організації у справі масових вбивств євреїв. Мав місце ситуативний політичний «союз», напередодні і на початку німецько-радянської війни в 1941 році, який ОУН планувала використати для проголошення незалежної України, а не для масового вбивства євреїв. Такий «союз» виявився помилковим, він був заснований на уявленнях про попередній досвід союзу УНР з Німецькою Імперією в 1918 році. І цю помилку відчули на собі чільні діячі ОУН майже одразу після початку німецько-радянської війни, оскільки нацистів цікавило лише загарбання України.
Нацисти виступили проти незалежної України одразу після проголошення Акту відновлення незалежної держави 30 червня 1941 року і арештували керівництво ОУН(б) на чолі з Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком. Після цього ОУН(б) перейшла в підпілля, а з кінця 1942 року під її егідою почали утворюватись збройні загони Української Повстанської Армії, які вели партизанську війну як проти нацистського, так і проти комуністичного режимів. З початку 1942 року нацистські репресії охопили і ОУН(м). Яким чином обидві ОУН як організації, лідери яких були оголошені поза законом нацистами, мали співпрацювати з нацистами під час Голокосту – незрозуміло.
Натомість нацистські окупанти створювали різноманітні формування допоміжної поліції та охоронців концентраційних таборів, членами яких були представники місцевого населення різних особистих, політичних орієнтацій, національностей, колишні радянські військовополонені, кримінальні злочинці і т.п., які мали відношення до Голокосту: від конвоювання до місць вбивств, і до безпосередньо участі в розстрілах. Проте жодне із цих формувань не підпорядковувалось Організації Українських Націоналістів обох напрямків, а натомість вони виконували накази нацистської окупаційної адміністрації «Райхскомісаріату Україна», «Генерал-Губернаторства», воєнної зони. Створення таких допоміжних формувань було загальною політикою нацистів на окупованих теренах Центрально-Східної Європи.
Так само нема жодного підтвердження словам, ніби УПА в якості організованої сили брала участь у вбивстві євреїв. Щобільше, невелика кількість євреїв, які пережили Голокост, долучилися до лав УПА.
Теза про вбивства поляків солдатами УПА є неповною, оскільки не згадується про значно ширший контекст польсько-українського конфлікту між підпіллями обох народів з періодичним втручанням каральних формувань як нацистів, так і комуністів. В 1942-1947 роках в результаті нього загинули десятки тисяч цивільних як поляків, так і українців на заході сучасної України і сході сучасної Польщі. Цей конфлікт завершився після Другої світової війни спробою примирення між українським та польським підпіллям і навіть спільними операціями УПА з польською підпільною організацією WiN проти комуністичного режиму. А фіналом стала депортація поляків із Західної України та українців із Польщі, організована Сталіним під виглядом «обміну населення» в 1944-46 роках, та операція «Вісла» 1947 року на території комуністичної Польщі.
Зі здобуттям Незалежності в 1991 році Україна неодноразово засудила Голокост і робить все можливе для гідного вшанування пам’яті його жертв. На противагу Радянському Союзу, де вшанування жертв геноциду євреїв було неможливим через політику державного антисемітизму. Так само Україна та Польща після падіння комунізму в 1991 році неодноразово спільно засуджували вбивства цивільних осіб обох національностей. Дослідження, які мають встановити всі обставини і кількість жертв з обох сторін, тривають і далі зусиллями академічної спільноти України та Польщі. А пам’ять про них вшановується у вигляді меморіальних заходів по обидва боки українсько-польського кордону.
Маніпуляція № 3. «Твердження що радянська влада оббріхувала ОУН як нацистських злочинців – це брехня»
Насправді після Другої світової війни представники української та єврейської діаспор в країнах Західної Європи та Північної Америки почали робити серйозні кроки в напрямку співпраці задля як національного визволення України, так і боротьби з радянським державним антисемітизмом. Це дуже занепокоїло партійне керівництво та КДБ СРСР, які розпочали серію активних заходів із дискредитації ідеї міжнаціонального примирення. З цією метою, використовуючи внутрішню та закордонну агентурну мережу, радянську пресу, а також закордонну пресу та організації «втемну», КДБ поширювало матеріали, які мали розпалити українсько-єврейський конфлікт, не гребуючи при цьому фальсифікаціями. Зокрема це стосувалось нібито участі ОУН в Голокості. Ця дезінформаційна кампанія тривала аж до розпаду СРСР. З деякими такими операціями можна ознайомитись тут.
На превеликий жаль, спецоперації КДБ давали результат, через що історія українського національно-визвольного руху стала однією з найбільш міфологізованих сторінок історії України.
Розпалювання міжнаціональної ворожнечі в України, дискредитація української історії та людей, які боролись і продовжують воювати за незалежність України, і далі використовується спецслужбами вже Російської Федерації в якості стратегії руйнації України як держави.
Маніпуляція № 4. 14-а дивізія СС «Галичина»
Надмірну увагу Голінкін приділив питанню 14-ої дивізії Ваффен-СС «Галичина», хоча в самому збірнику документів «Ворожі архіви» вона згадується лише десяток разів, в основному в документах, а також у вступі та посиланнях. Що неминуче, зважаючи на те що історія цього військового формування – це невід’ємна частина локального історичного контексту. Цензурувати її було б дивним. Як і несправедливо було б називати військових дивізії воєнними злочинцями, адже неодноразово в таборах для військовополонених після Другої світової війни вони проходили перевірки з боку західних союзників. Окремо, у відповідь на радянські звинувачення на адресу Канади у переховуванні воєнних злочинців, урядова Комісія Дешена підтвредила що ті колишні військові з дивізії, які іммігрували до Канади, не брали участі у воєнних злочинах часів Другої світової війни. Опонуючи цій позиції, Лев Голінкін не наводить документальних підтверджень своїм словам.
Історія 14-ї дивізії СС «Галичина» насправді є трагічним проявом відсутності в часи Другої світової війни незалежної України і є прикладом того, як один тоталітарний режим маніпуляціями та обманом рекрутував солдатів із місцевого населення для того, щоб воювати з іншим тоталітарним режимом за контроль над Європою загалом і Україною зокрема.
Автори, яким невідома ситуація в Україні
Публікація Льва Голінкіна містить в собі 30 посилань. Але кількість не означає якість. Взявшись критикувати наукову публікацію, автор лише три рази послався на фахову наукову установу – Американський меморіальний музей Голокосту у Вашингтоні (з них одне посилання – відеохроніка часів Другої світової війни, а дві – публіцистичні коментарі колективу музею). Кілька посилань – на коментарі Володимира В’ятровича та Любомира Луцюка, які, втім, не стосуються їхньої книги. Посилання на саму книгу «Ворожі архіви» відсутні, і скоріше за все Голінкін ніколи її не бачив.
Які ж решта посилань? Наприклад, на статті, де ОУН безапеляційно називається «фашистською організацією», хоча вона була націоналістичною, що не одне і те ж. Або на повідомлення в пресі, де 14-а дивізія Ваффен-СС «Галичина» нібито придушувала Варшавське повстання 1944 року (бувши на той час у стадії нового формування після розгрому в битві під Бродами), Степан Бандера був оголошений «лідером УПА і нацистським колаборантом» (хоча він був лідером ОУН(б) і не мав стосунку до заснування і керівництва УПА, а був ув’язнений в нацистському концтаборі Заксенхаузен), а пам’ятники йому нібито стоять у кожному українському місті (що є дезінформацією, яку елементарно спростувати).
Або посилання на публікації, які йдуть ще далі: де Україна характеризується як «глибоко розділена країна», ба більше – де за війну відповідальний український націоналізм, а не Росія, яка почала неспровоковану агресію в 2014 році і зробила все для того, щоб розпалити вогонь протистояння. У деяких авторів хочеться запитати: чи мав місце хоч один випадок кримінального переслідування за дослідження історії українського націоналізму з часу прийняття законів про декомунізацію, або чи відомий бодай один приклад знищення архівних документів?
Курйозним виглядає посилання на звіт про випадки антисемітизму в Україні за 2017 рік. Окрема тема, що дослідники з України, які десятиліттями займаються моніторингом цієї теми, вказали на зменшення антисемітських інцидентів, порівняно з попередніми роками. Автори звіту не знають історію українсько-єврейських взаємин часів 1917-1921 років, представляючи її «атаками на євреїв», без згадок про співпрацю між українськими та єврейськими політичними партіями та участі євреїв у збройній боротьбі за незалежність України. Є і комічні моменти, як, наприклад, незнання і перекручування в довільній формі імен політичних діячів, партій та географічних назв, заяв людей яких не існує (міфічного «генерального директора СБУ», якого назвали двома різними прізвищами), або чиї заяви неможливо перевірити в оригіналі.
На окрему увагу заслуговують посилання Голінкіна на Едуарда Долинського, який представляється головою «Українського єврейського комітету», але реально не представляє єврейську громаду України. Натомість добре відомий поширенням фейків про зростання антисемітизму в Україні та глорифікацію в ній нацизму. Так, наприклад, в 2019 році він був автором фейку, поширеного і в західних медіа про нібито перейменування вулиці Павленка в Києві «на честь нацистського колаборанта». Проте насправді ця вулиця була названа іменем генерала УНР Віктора Павленка, який загинув в 1932 році внаслідок Голодомору.
Лев Голінкін не наводить посилань на жодну поважну єврейську організацію в Україні, наприклад Ваад, який є найбільшою асоціацією єврейських громад, на жодну з інституцій, які вивчають історію Голокосту в Україні (Український центр вивчення історії Голокосту в Києві та Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» в Дніпрі).
Не торкаючись до персоналії самого Голінкіна, а лише аналізуючи його публікації, варто сказати, що крім проблеми «крайньоправих в Україні» інших аспектів життя він просто не бачить, що викривляє оптику, через яку американський читач пізнає реалії України.
Слід також додати, що кампанія проти книги «Ворожі архіви» не обійшлась без участі російських «дипломатів» які вкотре радісно розповсюджували тези про «ukrainian nazis».
Підсумовуючи, варто ще раз наголосити на тому, що вилучення збірника «Ворожі архіви» під редакцією Володимира В’ятровича та професора Любомира Луцюка зі списку найкращих історичних праць 2023 року мотивоване впливом цілої низки маніпуляцій та брехні про історію України від осіб, які або фактично не знають нічого про Україну, або свідомо спотворюють відомості про неї. Найгірше, що атака спрямована саме на збірник документів, які б змогли прояснити для західних читачів деякі аспекти складної долі України між двома окупантами: нацистами та комуністами, а також спростувати міфи, які активно поширювались останнім часом на Заході.
Маємо сподівання, що ця помилка буде виправлена American Library Association, і праця «Ворожі архіви» відновить заслужене місце серед кращих історичних досліджень.
Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу
