...традиційні чи європейські?

Результат виявився таким: 78% висловилися за підтримку, поширення й пропаганду українських традиційних цінностей. Для 22% респондентів західні цінності виявилися важливішими.

Передбачаю, що багато хто аплодуватиме цим цифрам.

А й справді, що поганого в традиційних цінностях?

Та, мабуть, нічого якби ми жили самі по собі або в кордонах спільних східнослов'янських скрєп.

Але ж ми прагнемо в Європу. При тому лише 22% українців сприймають цінності, якими вона живе.

Отже переважна більшість з нас вважає ці цінності неважливими, або навіть неправильними чи шкідливими?

А які ж ми вважаємо правильними? Не проголошуємо як правильні, а живемо ними?

Колись історик Наталія Яковенко повідала мені, що корупція в Україні була завжди, але не вважалася злочином, а була продовженням давньої традиції "дару-віддару", коли справою честі вважалося відповісти на якусь послугу взаємною послугою.

Це були свого роду горизонтальні зв'язки, про які ми полюбляємо говорити сьогодні як про ознаку громадянського суспільства. Вони стали спртйиатися як злочин з включенням українських теренів до складу універсальної держави - Речі Посполитої.

Причому, злочином вони вважалися з точки зору держави, але аж ніяк не підданих.

У радянські часи ця традиція закріпилася у формулі: "ти - мені, я - тобі". І віддаючи данину традиційним цінностям цінностям, ми сьогодні доплачуємо кешеи лікарям державних лікарень, які допомогли нам зберігти здоров'я, купуємо подарунки вчителям , які вчать наших дітей, не здаємо своїх не чистих на руку начальників, від яких залежить наше матеріальне благополуччя й благополуччя наших дітей - "бо ми ж не павліки морозови якісь".

Іноді ми просто морально не можемо вчинити інакше, бо нас мучитиме совість.

Так нас чіпко тримають традиційні цінності

Є чимало інших моделей поведінки, які грунтуються на традиційних цінностях.

Одна з найбільш відомих і дискутованих - традиції патріархальної сім'ї, де чоловік усьому голова, жінка - берегиня сімейного вогнища, а діти - власність батьків і не мають права голоса.

І чи саме не через міцність традицій так важко йшла у нас ратифікація Стамбульської конвенції?

А хіба не є у нас старою доброю, священною ціннісю те, що в теорії називають неприємним словом "непотизм", а в народі - кумівством? Хіба не вважається чеснотою допомогти своєму синові, своїй кровиночці зайняти достойне місце в суспільній ієрархії, чи прилаштувати дітей свого вірного друга?

Колись давно, пам'ятаю, як жителі Закарпаття ледь не прокляли свого земляка Віктора Пинзеника за те, що, посівши посаду віцепрем'єра, не віддавав перевагу при розподілі коштів з бюджету рідним закарпатціям, виправдовуючись тим, що він віцепрем'єр не окремої області а всієї України. Та й не просунув нікого з земляків, як від нього очікували, у владу.

А більшість, добравшись до казни й можливості впливу на кадрові рішення, і фінансують, і просувають. І за це мають шану і повагу у народу. Скажіть, що ні?

Все ще працює в нашому суспільстві така древня цінність, як кастовість, коли багато значать не особисті здібності людини, а його походження, приналежність до відомої родини. Не даремно прихильники Ющенка колись вирахували його генеалогію від роду Калнишевських. Це наче б закріплювало тяглість народного вибору.

З цієї ж серії і наша ненависть до тих, хто є заможнішим за нас, поєднана з презирством до тих, хто бідніший.

Традиційною цінністю є й ксенофобія - так-так, саме вона, несприйняття чи як мінімум недовіра до інших ідентичностей, коли ворогами є всі ті, хто не розділяє наші наративи.

У давні часи, коли панував канібалізм і їнші супутні нрави, це таки було чеснотою, бо вбивши чужого, ти з великою імовірністю рятував плем'я від нашестя чужинців і винищення. Але сьогодні, у часи відкритості світу, ця "цінність" множить ворогів, відштовхує союзників і призводить до культурної і ментальної самоізоляції.

А хіба не живе в нас досі така традиційна цінність, і як невситне бажання кровної помсти ("винищити до сьомого коліна всю русню від малого до великого") чи сприйняття суду Лінча, як найвищого прояву соціальної справедливості (тут багато прикладів - від мусорної люстрації часів Майдану до покарання мародерів прив'язуванням до стовпів ганьби без слідства й суду)? Хіба ні?

Хтось скаже, що це священне право народу - судити. Хтось - що це святий обов'язок помститися.

Може й так. Але все це іде врозріз із сучасними цінностями циаілізованого світу.

Я не фахівець у питаннях цінностей, і не історик, тож перелічив те, що згадав навскидку

Частину з традиційних цінностей ми аж ніяк цінностями не вважаємо і на людях їх навіть засуджуємо, називаємо пережитками чотирьохсотлітньої російської окупації.

Але, якщо подивитися на себе самих у дзеркало часу, то стає зрозумілим: чимало з наших сьогоднішніх гріхів - то відлуння традиційних цінностей, які себе давно вичерпали і лише гальмують наш шлях до цивілізованої родини.

Це не значить що всіі наші цінності погані, більшість з них мають християнський характер і спільні для нас і Європи. Але є такі, що будуть безумовно неприйнятними для освіченого Заходу. Тож час уже, мабуть, провести в цій царині серйозну ревізію.

Не хотілося, щоб ми, прийшовши до Європи з такими підсвідомими ціннісними орієнтирами, раптом відкрили для себе, що є в ній чужеродним тілом, як скажімо Орбан і його прихильники, які щиро не розуміють, що з ними не так..

Fb

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства