Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Випуск газети призупинено. Сумна й типова історія…

Випуск газети призупинено. Сумна й типова історія…

Укрінформ
Якби хто знав, як  боляче писати ці рядки!

Для останнього в першому півріччі цього року номера нашої «Трибуни праці» я почав готувати цей блог заздалегідь, коли до закінчення передплати на друге півріччя залишалося ще кілька днів. Але поточний аналіз ситуації показував: поштовики на цей раз ще успішніше – нечувано досі! – «валять» тираж  90-річної газети. Бо вже почало надходити ще більше скарг від постійних читачів райгазети з різних населених пунктів, що їм відмовляють у продовженні передплати на місцеве видання на друге півріччя. Притому відмовляють з  причин  суб’єктивних, надуманих, далеких від реальності.

Про цей бік медалі не хочу й говорити. Очікувано тебе вдарять чи неочікувано – болить же однаково… 

Давайте поміркуємо разом над деякими об’єктивними проблемами.

Війна. Вона в Україні триває і  стає дедалі жорстокішою з боку агресора – путінської рф. Це  війна, метою якої є знищення нашої держави, її мирного населення, а також нашої історії та культури. Вона накладає свій негативний відбиток і на економіку країни, і на психологічний стан українців, більшість з яких, хоч і дуже мотивовані прагненням захистити свою Вітчизну,  змушені обирати  пріоритетом у такій ситуації власне – фізичне – виживання. Ви розумієте, що маю на увазі: багатьом, особливо безпосередньо постраждалим, які втратили житло, не до газет сьогодні. А таких на Іванківщині – дуже багато. 

Судіть самі. У ході бойових дій на території нашої  ОТГ, де було зареєстровано на початок нинішнього року близько 27 тисяч громадян, зазнали руйнувань різного ступеня 2360 об’єктів. 2108 з них - це житлові будинки. З них 482  зруйновано повністю, 158 – потребують капітального та 1523 –  поточного ремонту. Зважаючи на відсутність у даний час допомоги від держави на відновлення та облаштування житла, необхідність підготовки до проблемно-воєнної зими, важкий морально-психологічний стан постраждалих від агресора людей та їх незавидне фінансове становище (зокрема, й через масове безробіття), стають зрозумілими пріоритети в спрямуванні власних коштів…

Далі. Система роботи АТ «Укрпошта» сьогодні ще більше не задовольняє людей, які звикли до нормального раніше – тобто, якісного, без збоїв – їх обслуговування. Розпочате ще кілька років тому реформування цього оператора поштового зв’язку №1 ( як він сам себе називає) обернулося багатьма проблемами. Зокрема, відбулося тотальне скорочення працівників низової ланки – листонош. А доведення їхніх сьогоднішніх  зарплат до «рівня плінтуса» ( чого не скажеш про зарплати керівного складу цього відомства...) позначилося на рівні відповідальності за якість роботи … Тому й результати не забарилися. На фоні  неналежної організації роботи на низах, практично відсутності контролю за виконанням посадових  обов’язків цими працівниками тепер не тільки невчасно доставляються поштові відправлення та преса, а й передплату газет і журналів поштовики не зацікавлені проводити. А й дійсно: аби потім мати головний біль з їх доставкою? Тому й «ріжуть без ножа» передплату періодики.

Так, на півночі Київщини свої особливості: наш регіон 36 днів – вже з вечора 24 лютого по 1 квітня - перебував під окупацією агресора. Порушилась і робота наших поштовиків. Тому коли з’явилася можливість відновити випуск газети ( з 22 квітня),  перші три «воєнні» номери ми розповсюджували через сільських старост. Звичайно ж, що вони не потрапляли до рук всіх передплатників… Але й у травні та червні поштовики так і не налагодили нормальну – адресну – доставку «Трибуни праці» усім, хто хоче її читати: скарги людей сипались кожного тижня.

Чергова серйозна проблема. Наша держава уже давно байдуже дивиться в бік друкованих ЗМІ, пустивши їх «на самостійні хліба» і позбавивши практично будь-якої підтримки зі свого боку. А це означає в українських реаліях, що  почало відбуватися  скорочення їх кількості (якщо не сказати - знищення преси взагалі). У мирний час це ще якось згладжувалось неймовірними зусиллями  редакцій газет, котрі намагалися виживати самостійно. Нині ж, в умовах війни  (коли треба вміло, активно і масово вести її й на інформаційному фронті),   стає дуже незрозумілим  невикористання потужних можливостей друкованих ЗМІ для дальшого згуртування нашого суспільства, стабілізації морально-психологічного стану багатьох українців.

 Невже  цього не усвідомлюють  ті, хто прямо зобов’язаний відповідати за такі питання?! 

Але ж думаючій про людей владі завжди потрібна  преса – як міцна з’єднувальна ланка між  нею і народом! Бо на даному етапі процеси діджиталізації в українській державі охоплюють далеко не всі  верстви населення! І ще довгенько не охоплять людей старшого віку…

Так, дійсно, органи державної влади та місцевого самоврядування (селищні та районні ради, районні державні адміністрації) сьогодні не можуть виступати співзасновниками і прямо дотувати  друковані періодичні видання: не передбачено вже діючим законодавством. Але ж підтримувати іншими методами – у визначених рамках – при бажанні  можна. А в нинішніх воєнних умовах – ще й треба! Тому можливості для цього  подекуди таки знаходять.  

Чому б, наприклад,  не передбачити у бюджетах різних рівнів  цільові субвенції для  управлінь соцзахисту населення: щоб  за ці кошти централізовано, так би мовити, передплачувати місцеві  газети  так званим незахищеним верствам населення? Або чому б нашим парламентарям не внести зміни у закон про роздержавлення друкованих ЗМІ та  на період воєнного стану й деякий час після його закінчення не дозволити місцевим радам утримувати їх «на плаву» за рахунок своїх бюджетів? Це ж теж необхідні витрати на нашу перемогу над російським агресором.

Варіантів різних є немало, треба тільки мати бажання їх знаходити. Та ні у верхах, ні на низах, здається,  не розуміють важливості  питання професійного ведення інформаційної війни з ворогом на місцевих рівнях. Чи просто не хочуть розуміти від слова взагалі?..

Сьогоднішній стан української преси  проілюструю на своєму прикладі. Зрештою, така ситуація – у всіх редакціях газет, які не фінансуються кимось зацікавленим зі сторони. ( Є  таке, і там, наскільки мені відомо, немає у журналістів фінансових проблем). 

 Невпинне здорожчання  паперу (Україна свого давно вже не виробляє, а тепер відпав і російський), поліграфічних та інших послуг, зростання цін на  енергоносії, необхідність обов’язкових   підвищень мінімальної зарплати ( за яку доводиться працювати й багатьом регіональним журналістам), різкий обвал внаслідок війни таких-сяких раніше доходів від реклами та оголошень, інші об’єктивні фактори – все це зумовило дальше підвищення собівартості й «Трибуни праці». У першому кварталі ц. р. кожен примірник газети обійшовся нашій редакції в 24,05 гривні. При передплатній його вартості 9,5 гривень!.. (За перше півріччя 2022-го ми цю цифру так і не вивели…).

 До речі, коли рахувати по собівартості, то сплачена кожним передплатником сума на 6 місяців – 234 грн - забезпечує сьогодні  оплату не піврічного комплекту газети ( а це 25-26 номерів), а лише двомісячного – 9 номерів усього-навсього…

Аби покривати  таку збиткову різницю ( з нею доводилося миритись, аби полегшити життя передплатникам, фактично цим самим дотуючи кожного з них),  редакціям слід мати високі доходи, яких ніколи  не було і немає нині – лише збитки. Великі збитки. Бо за  піврічний комплект газети для одного передплатника треба  доплачувати  мінімум 360 гривень. Це означає, що на кожну тисячу примірників тиражу слід заробляти додатково 360 тисяч «благодійних» гривень!.. 

Саме тому ми й  випускали «Трибуну праці» після деокупації Київщини на голому, як то мовиться, ентузіазмі – не  отримуючи зарплату: всі кошти йшли на поліграфію, податки та комунальні платежі.

А тут ще одна проблема з’явилась... Гроші, зароблені  за висвітлення діяльності Іванківської селищної ради у квітні-червні ц. р., надовго  «зависли»  у місцевому відділенні Держказначейства. Бо всі наявні (а вони бувають там не завжди…) кошти   за вимогою уряду спрямовуються зараз на місцях виключно на  фінансування так званих захищених статей витрат -  зарплат у бюджетній сфері та придбання енергоносіїв. 

До речі, саме з цієї  причини й досі лежать там без руху документи на оплату відомчої передплати «Трибуни праці» для бібліотек нашої ОТГ.  Мова йде про  невелику начебто суму – близько 25 тисяч гривень, але для редакції, в штаті котрої лише три працівники,  така сума – це теж «щось». Зокрема, – можливість часткової сплати податків  та комунальних платежів.  

Тому, як то кажуть, не від доброго життя, я й звернувся у квітні до двох міжнародних благодійних фондів з надією отримати відповідні гранти. Вони в інтернеті  красиво обіцяли допомогу   постраждалим від воєнних дій редакціям: у придбанні вкраденої, розбитої чи спаленої окупантами оргтехніки, для фінансування піврічного випуску газети тощо. У нас – саме такий варіант, тому швиденько оформив відповідні анкети-заявки, послався на авторитетних поручителів та й відіслав з надією…

 Проте від одного фонду через якийсь час отримав відповідь, що не включили «Трибуну праці» у розподіл їхніх коштів: допомагають, пояснили, лише невеликими  сумами грошей. (А нам на друге півріччя на оплату поліграфічних послуг потрібно близько 150 тисяч гривень). 

З іншого  фондудва місяці не було втішних відомостей, а потім повідомили, що закордонний «донор» відмовив усім, хто оформляв заявки…

Затяглося чекання результатів і від ініційованої головою правління Київської організації НСЖУ Михайлом Сорокою нашої зустрічі 19 травня з керівником області – головою КОВА О. Кулебою, що відбулась в його службовому кабінеті: поки що допомоги чотирьом розгромленим рашистами редакціям на Київщині так і не надано.

А тим часом у  нашій редакції («Трибуна праці» відновила свій вихід після деокупації вже 22 квітня) стали наростати борги  по зарплаті, податках і платежах за надані редакції компослуги. Хоч-не-хоч, а все частіше доводилося згадувати відоме прислів’я: «Кінчай, батьку, торгувати, бо немає вже чим здачі давати!..». 

На фоні  мізерного  тиражу, який «забезпечила» нам своїм саботажем передплатної кампанії на друге півріччя цього трагічного для України 2022-го «Укрпошта» ( до 25 червня було оформлено найбільш наполегливим землякам всього лише… дві сотні примірників(!), випуск газети став ще критичніше нерентабельним. 

Тому я й прийняв дуже важке для себе рішення про призупинення випуску газети. 

До сприятливіших часів.

Буду їх чекати сам. Адже  бухгалтер та оператор комп’ютерної верстки газети   розрахувалися з 1 липня «за згодою сторін» і  стали на облік у центрі зайнятості як безробітні. А що  їм залишалося робити при такій невизначеності перспективи редакції: допомагати редактору накопичувати борги далі?..

Подібна ситуація, на жаль, – у багатьох регіонах. На  Київщині, наприклад, вже не виходить третина місцевих газет. Навіть там, де економічно територіальні  громади сильніші, самодостатніші, де вони так не постраждали від війни та окупації, як наша Іванківщина.

Вчора переговорив з колегами – редакторами бородянської, макарівської та бучанської газет – ситуація така сама: у них також передплату на друге півріччя поштовики не проводили. 

У Макарові продовжують друкувати своє видання тиражем першого півріччя – 600 примірників. Але це ж петля на шию… 

У  Бородянці випустили після деокупації один номер газети ( з фінансовою допомогою НСЖУ) та й  на цьому. Бо немає можливостей для продовження роботи редакції: ні матеріальних, ні фінансових, ні навіть людських ресурсів.

В Бучі – свої труднощі, а тому  там теж думають над тим, щоб припинити випуск газети.

… Дуже важко писати про таке мені, людині, яка присвятила плідній журналістській діяльності практично усе своє трудове життя. 

Та в душі ще жевріє надія. 

Може, держава схаменеться… 

Може,  парламентарі зрозуміють, що друковані видання сьогодні, у воєнний час, особливо місцеві, ще більше потрібні людям. Насамперед, середнього і старшого віку, яким з різних причин недоступний інтернет та його соцмережі. (Он же ж дійшло комусь і вже відновлюють на законодавчому рівні раніше ліквідовану газету Міністерства оборони України…).

Може, наші місцеві депутати ( читай: керівники ОТГ) виділять на найближчій сесії селищної ради потрібні для розрахунку з редакцією 49,9 тисячі гривень – за висвітлення їхньої діяльності після деокупації нашого регіону…

А може таки,  звідкісь необхідний грант отримаємо… Тоді за нього редакція продовжить свою роботу хоч би до кінця нинішнього року, дбаючи, як завжди, про належне інформаційне забезпечення читачів газети. 

( Зізнаюсь: знайомі колеги-журналісти в Іспанії взялися допомогти «Трибуні праці» в цьому. Дай, Боже, щоб у них все вийшло!..).

Ось такі маємо на сьогодні іванківські «пироги»!..

Павло Смовж

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-