Суржик і чистота, або Чому це «відвратітєльно»

Він – наш камінь спотикання і наше прокляття. Рудимент багатовікового російського колоніалізму – суржик. Микола Вінграновський називав його «українсько-російським огризком». Дехто каже: «шо там страшного, красівий язик». Борці за чистоту солов’їної, переважно старшого покоління, неймовірно дратуються від його засилля, бачачи в суржику загрозу мові. Молоді науковці підходять до цього більш зважено і спокійно. Коли емоції влягаються – настає час для наукових досліджень. А досліджувати є що. Суржик – явище унікальне. Що воно таке – саме так, «воно» – бо ж не мова і не «язык»; звідки з’явилося, чи небезпечне і чи треба його соромитися і боротися з ним?

Суржик. Що це означає

Термін «суржик» запозичений з сільськогосподарської лексики – це суміш різного зерна. Мішанина з пшениці, вівса, жита, ячменю тощо. Або борошно з такого ж зерна. Суржик – це побутова мова, в якій штучно поєднуються елементи двох мов, без дотримання якихось літературних норм.

Чи є щось подібне у світі? У Білорусі є. Подібна суміш із білоруської та «вєлікого і могучєго» називається «трасянкою». Тільки там не злаки змішували, а корм худобі. Суміш англійської та іспанської називають спенглішем. У багатьох колишніх колоніальних країнах місцеві мови піддалися значному впливу мови колонізаторів. Однак такого глибокого і всепроникаючого впливу, якого зазнала українська з боку російської – немає ніде у світі. Саме тому явище суржика – унікальне.

Варто зауважити, що українська мова зазнавала впливу багатьох інших мов: польської, турецької, німецької тощо. Втім, нічого страшного в цьому немає. Навпаки, подібним чином будь-яка мова збагачується. Але заміна величезної кількості українських слів російськими, призвела до суттєвого порушення мовного коду нації.

Коли і чому виник суржик, або «Ви по какой надобності?»

Від самого початку колонізації України Росією, почалася і мовна експансія, яка століттям за століттям сприяла поступовій девальвації української мови.

Російська була мовою держави: бюрократичної машини, школи, церкви, армії. Натомість українська вичавлювалася на маргінес доти, допоки не стала «мужицькою мовою». Вже перша козацька еліта – старшини, полковники, які вервечкою потяглися з України на Московщину – служити російським царям – переходили на російську. Без знання російської не можна було зробити кар’єри, тож доводилося мімікрувати. Але якщо ті, хто «осів» у російських столицях, розмовляли російською, то ті, хто перебували на російській службі в Україні – заговорили суржиком. Саме так, як розмовляють сотники та дячки у творах Квітки-Основ’яненка: «Ви по какой надобності прийшли?»

Сприяла поширенню суржика і солдатчина. Тисячі – та що там тисячі – мільйони українців, які пройшли спочатку через царську, а згодом і радянську армію, піддалися потужній русифікації. Звісно, мовою Баратинського чи Буніна вони не заговорили, натомість нахапались, як казали в давнину, «наче Сірко бліх», русизмів. І з того вийшла пекельна мішанка. Один із персонажів повісті Бориса Грінченка «Серед темної ночі» каже: «Брат Зіновій! Получай рубля і бігай у лавочку! На всього рубля купуй канхвєтов, пряніков, орєхов – для наслаждєнія дєвушкам».

«Чому ви дозволяєте?..»

Можливо, ця цитата задовга, але вона варта того, щоб її привести майже цілком. Один з провідних творців держави Ізраїль Зеєв Жаботинський (між іншим одесит), подорожуючи по Центральній Україні, був вражений рівнем русифікації, про що написав у 1904 році: «Був нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої кляси, прислухався до розмови тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка – явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це, безперечно, що вона вмирає… занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому що з ними цей говір народився і з ними зріс… Коли у вагоні третьої класи вслуховувався в цей сором української мови, мені – хоч я сам не малорос і не слов’янин – кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима стається збиток і згуба слов’янського добра!»

Урбанізація міст і недовга українізація

Ще один чинник, який сприяв «суржикозації» України – урбанізація. Міста були потужними центрами русифікації і за царату, і за радянської влади. Під час перепису населення 1930 року понад 1 млн 300 тисяч громадян радянської України, які зазначили власну національну приналежність як українську, рідною мовою назвали російську. І, знову ж таки, це не була чиста російська, – це була, за словами Миколи Скрипника, «мішана, ламана» мова – «три чверті російською і одна чверть українською». Скрипник мав намір провести не тільки українізацію, але й дерусифікацію. Він мріяв про те, що з українського села прийде робітник і «зукраїнізує завод і зукраїнізує місто». Втім, чим це все закінчилося відомо – шельмуванням українського комуніста і, зрештою, його самогубством. Але дещо за нетривалий період українізації все ж вдалося забезпечити. Академік Кирило Студинський, приїхавши у 1927 році у Харків зі Львова, побачив, а вірніше почув, разючу зміну – столиця УСРР розмовляла українською… У 1903 році він чув українське слово в Харкові лише в двох місцях: в «домі Христі Алчевської і професора Сумцова».

Апогей русифікації – часи брежнєвського застою

В Україні не було регіону, якого б не зачепила русифікація. Невдовзі «кволенький український голосок» (за совами Валер’яна Підмогильного) був остаточно «затоптаний». Апогею русифікація сягнула в брежнєвські «благополучні» 70-ті. Відомий український перекладач, науковець Андрій Содомора називав Радянський Союз «російськомовним суржикомовним простором»..

Якось Григорій Кочур, читаючи один із ранніх перекладів Содомори, зауважив, що там чимало русизмів. «Звідки у вас, у Львові, така кількість русизмів?», – дивувався він. Йому й на думку не спадало, що Львів на ту пору вже був русифікованим містом: у багатьох вишах і школах навчання велося російською мовою. Дисертації й усі документи мали бути писані російською мовою. Навіть естрада була російською. «Хто пробував боротися з суржиком, одразу ж потрапляв під пильне око відповідних органів: он, мовляв, кому не до вподоби дружба українського й російського народів, он хто проти зближення мов…» Українська мова лунала як виклик, а суржик сприймався як мовна норма. За 405 років польського і 146 австрійського панування до розмовного мовлення галичан було запозичено пару десятків слів польського, німецького й частково угорського походження, тоді як за 51 рік панування московітів – близько 500 російських слів.

З 30-х років все робилося для того, щоб українську мову максимально наблизити до російської. Насилля здійснювали і щодо української лексики, і щодо граматики. Сотні питомо українських слів були фактично репресовані – викинуті зі словників, замінені на штучні русизми. Можна сказати, що суржик починався з академічних словників – на найвищому лінгвістичному рівні, а потім проникав все глибше і глибше – в мову українців.

Суржик. Боротися чи миритися?

Влітку 2004 року в Києві відбувся навіть імпровізований «Суд над суржиком», організований Асоціацією захисту української культури «Український світанок». «Суддею» був Олесь Доній, «прокурором» – Юрій Покальчук, а «адвокатом» – Богдан Жолдак. Суржик звинуватили у «проституції, державній зраді, розтлінні молоді, забрудненні довкілля». Його спочатку засудили, а потім виправдали, визнавши, що «Суржик є безневинним покручем. Дозволяється спілкуватися ним всім суржиконосцям».

Тож суржик – це легко і емоційно. Іноді вульгарно. Іноді дотепно. Як наприклад у Гуся, створеного ілюстраторкою Надією Кушнір. Інколи дуже смішно – як у Подерв’янського. Але ніколи не красиво і не вишукано. Це завжди кітч. Суржик постійно змінюється. Пропорції української – все ж даються взнаки 30 років незалежності – стають дедалі більші, і все більше в ньому англіцизмів. Це теж прикмета часу (елементарне: «хелоу» і «сорі» у соцмережах).

А ще суржик не стоїть на місці. Як пише Юрій Андрухович, «цей… милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму… вже не на Сході, а на Заході. Так, саме «суржиком» нині спілкується значна частина західноукраїнської людності, включно зі «свідомими галичанами». При цьому він справді зникає на Сході – разом із «неперспективними» селами, містечками та вмираючими в них дідами й бабами. Отже, «суржик» крокує на Захід, супроводжуючи великий похід великої, могутньої російської мови. Українській же відступати нікуди – не до Польщі ж і не до Словаччини з Угорщиною!»

От є таке фантасмагоричне суржикове слова «відвратітєльно». Краще, мабуть, про нього самого, про суржик, щоби ще й смішно було, і не скажеш.

Марко Назаренко, Київ