15 лютого. Пам’ятні дати

Ця дата вибрана не випадково: 15 лютого 1989 року завершилась радянська військова інтервенція в Афганістані. Через горнило тієї війни пройшли 160 тисяч українців, 12 тисяч з них отримали поранення, контузії, були скалічені, а 3360 – не повернулися до своїх домівок.

Окрім афганської, за часів СРСР, українські військові брали участь і в інших локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав - вони виконували «інтернаціональний» обов’язок в Угорщині, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, Сирії, Анголі, Мозамбіку, на Кубі та в інших «гарячих» точках.

Після здобуття Україною незалежності наші військові фахівці стали учасниками миротворчих місій під егідою ООН, НАТО та інших міжнародних організацій. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року понад 44 тисячі військовослужбовців ЗСУ взяли участь у 27 міжнародних операціях та місіях у різних регіонах планети.

Від самого початку війни на сході України тисячі ветеранів, насамперед «афганців», виступили на захист рідної землі. Нині вони проходять службу у складі Збройних сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, СБУ та інших силових підрозділах.

Цього дня зазвичай відбувається низка урочистих заходів і церемоній –  покладання квітів до пам’ятних знаків, проведення мітингів-реквіємів, зустрічей з учасниками бойових дій. У храмах і монастирях правититимуть панахиди по загиблих та померлих учасників бойових дій на території інших держав.

У християн східного обряду останнє велике свято зими – Стрітення.

Повна й офіційна назва цього одного з двунадесятих свят богослужбового року –  Стрітення Господа нашого Ісуса Христа. За Євангелієм, цього дня маленького Ісуса принесли в Єрусалимський храм для обряду посвячення Богу. Сталося це на сороковий день після Його народження. В храмі Богородицю з Немовлям зустрів старець Симеон, котрому було відкрито Святим Духом, що він не помре, поки не побачить очікуваного в Ізраїлі Месію («помазаника», «царя»).  За переказами, Симеон чекав на цю подію 350 років. Побачивши немовля Ісуса, він упізнав у Ньому Спасителя. Старець взяв Богонемовля на руки і передрік, що в цій дитині – спасіння для всіх народів. Смисл свята в тому, що прославляється «зустріч» Симеона з Богом – визнання того, що втілення Бога в людину було реальним. Свято відзначається на сороковий день після Різдва Христового і встановлене в IV столітті. В народі зі Стрітенням, яке ще називали Громницями, або Зимобором пов’язували надії на весну. Вважалося, що в цей день зустрічається зима з літом. З цього приводу казали: «Прийшла громниця – зимі половиця», оскільки «В цей  день лютий до березня приїхав». На честь Стрітення в церквах робили відправи, святили воду й свічки.

Всесвітній день онкохворої дитини (англ. International Childhood Cancer Day, ICCD).

У вересні 2001 року у Люксембурзі на зустрічі Міжнародної конфедерації батьків, чиї діти хворі на онкологічні захворювання, було прийнято рішення про проведення Міжнародного дня дитини, хворої на рак. З 2003 року 15 лютого офіційно вважається Міжнародним днем дитини, що хвора на рак. Основна мета цього дня — покращити інформування суспільства. В Україні ICCD відзначається з 2003 року. У цей день проводиться ряд акцій, що призвані звернути увагу суспільства на проблеми онкохворих дітей, такі як фотовистави, акція «Запали свічку» тощо.

День Національного прапору Канади

Закон про державний прапор проголосовано палатою громад канадського парламенту 15 грудня 1964 року після довготривалих дебатів, і затверджено 15 лютого наступного року. Прапор символізує два океани, які омивають береги Канади та розміщену між ними країну. Кленовий лист означає єдність нації. Червоний — колір хреста Св. Георгія, символізує Велику Британію. Білий — колір французької монархії. Червоні та білі кольори стали офіційними кольорами Канади, після їх схвалення королем Георгом V 21 листопада 1921 року.

Події дня:

399 до н. е. — Сократа засудили до смертної кари

Сокра́т (Σωκράτης, 469-399 до н. е.) — давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії. Сократ не залишив жодного письмового джерела після себе, тому його вчення відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема його найвидатнішого учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа».

У 1991 році у Вишеграді (Угорщина) президенти Угорщини, Польщі і ЧСФР (з 1992 р. Чехія і Словаччина) підписали Декларацію про співробітництво, яка поклала початок центральноєвропейському регіональному об’єднанню «Вишеградська група».

15 лютого 2014 року, під час Революції Гідності, у День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, ветерани Афганістану із Майдану кількома колонами прийшли покласти квіти до монумента воїнам-«афганцям» біля Києво-Печерської лаври.

Крім того, ветерани Афганістану заявили, що готові стати спостерігачами в переговорному процесі щодо врегулювання політичної кризи між опозицією і владою.

Ввечері активісти почали розбирати частину барикад на Грушевського, щоб звільнити проїзд у напрямку Паркової алеї та урядового кварталу. Так мітингувальники виконували домовленості з владою щодо розблокування вулиці.

Разом з тим Арсеній Яценюк заявив, що Рада Всеукраїнського об’єднання «Майдан» ухвалила рішення щодо подальшого перебування на Майдані. «Ми залишаємося в приміщенні Будинку профспілок, Українського дому, в Жовтневому палаці. Ми залишаємося на Майдані», - заявив Яценюк.

Поблизу села Широкине Новоазовського району Донецької області, загинув Євген Тельнов (1961-2015), вогнетметник 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». 

До війни Євген Львович займався підприємницькою діяльністю. Проте, із початком російської агресії проти України закрив своє підприємство, і вже 10 червня 2014 року уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії. В зону бойових дій потрапив у липні 2014. Брав участь у визволенні Артемівська, Попасної, Іловайська. 29 серпня при виході з Іловайська в районі села Червоносільске батальйон потрапив під обстріл танків. У результаті - 109 бійців опинились в полоні, більше сорока п’яти - загинули. Євген Тельнов разом з 40 побратимами вийшли зі зброєю. 15 лютого під Широкиним, коли колона одного з підрозділів батальйону «Донбас» потрапила у ворожу засідку, Євген Львович врятував тяжко пораненого однополчанина із позивним «Авер», витягнувши його з-під шквального обстрілу. Того ж дня під час бою сам загинув смертю героя. Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Євгена Тельнова нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Цього дня народилися

в Україні…

Густав Ціріц (1872–1920), український військовий діяч, генерал-майор, начальник штабу Української галицької армії. 

Народився у місті Сатмар в Угорській частині Австро-Угорщини (тепер місто Сату-Маре в Румунії). Дитинство та юність минули у Стрию на Львівщині. У 1891 році закінчив Стрийську гімназію, згодом навчався у Віденській кадетській школі. У 1987 році завершив навчання в офіцерській піхотній школі й отримав звання четаря. З 1900 служив у Генеральному штабі австро-угорської армії, у 1903-1906 – професор Кадетської школи у Львові. Після закінчення в 1909 році військової Академії служив у Галичині. Автор низки військово-теоретичних праць. Перед Першою світовою війною призначений професором кафедри тактики і стратегії Вищих гарматних курсів у Відні. З початком Першої світової війни і до березня 1915 року – начальник штабу 43-ї стрілецької дивізії. Брав участь у боях на російському фронті під Львовом і Чернівцями. З 1915 року – начальник вишкільного відділу військового міністерства, командир 29-ї піхотної дивізії. В УГА з лютого 1919 року. Під час українсько-польської війни 1918-1919 років – начальник штабу корпусу, заступник військового міністра, начальник штабу УГА. В другій половина листопада 1919 року під проводом начальника штабу Ціріца почалася реорганізація УГА; в корпусах і бригадах з’явилися денікінські офіцери. Після переходу частини Галицької армії на бік Червоної армії 10 лютого 1920 року заарештований і разом із командувачем армії генералом Осипом Микиткою вивезений до Москви. Влітку 1920 року помер у тюремній лікарні. За іншими даними, на початку серпня 1920 року разом з генералом Осипом Микиткою розстріляний.

Марія Юнак (1892–1977), українська живописиця, графік.

Серед найвідоміших робіт: «Казка» (1921), «Портрет В. Кутинської» (922), «Портрет І. Франка» (1927), «Квіти» (1972), фреска «Пори року» (1975). Представниця української школи монументального живопису, учениця Михайла Бойчука, розстріляного більшовиками в 1937 році разом зі своїми учнями і сподвижниками Іваном Падалкою та Василем Седлярем. Мірія Юнак уникла страшної долі вчителя і старших колег, але тінь тих страшних репресій упала на все подальше її життя. Її не прийняли в Спілку художників, їй, «бойчукістці», важко було влаштуватися на роботу, а головне – вона практично була позбавлена можливості займатися фрескою, яку вважала справою свого життя. Частина її робіт була знищена під час війни, а частина в роки боротьби з «бойчукізмом». Попри все, Марія Іванівна була людиною сильною і гордою – все життя сумлінно працювала, оформляла книжки, писала етюди, розробляла ескізи килимів, декоративних подушок, гобеленів. Вона ніколи не зраджувала власним переконанням, не йшла на жодні компроміси з совістю. Молодша сестра Марії Юнак Ольга була графіком.

Григорій Полянкер (1911–1997), український єврейський письменник. 

Писав на ідиш. Автор повістей, романів «Вугілля», «Друга зустріч», «Шойл з Бапілля», «Шмая-розбійник», «Випробування вірності», «Учитель із Меджибожа», збірки повістей і оповідань «Близькі і знайомі». Письменника називали «праведником мови ідиш» та «сучасним Шолом-Алейхемом». У творчості Григорій Полянкер сповідував ті ж самі принципи, що і єврейський класик: «Я пишу романи для широкої публіки… Коли пишеш для народу і говориш з ним його мовою, потрібно зображати такі картини і показувати таких особистостей, яких народ добре знає, тобто герої мають бути взяті зі сфери його життя, із середовища самого народу». 

Григорій Полянкер був учасником Другої світової війни –воював на Південному, Центральному, Першому і Другому Білоруських фронтах. У його фронтовій біографії – битва на Курській дузі і під Сталінградом, на Пінських болотах, участь у визволенні Варшави, форсування Одеру, боях на території Прусії та Померанії і, нарешті, штурм Берліна. На одній із колон рейхстагу є прізвище Полянкера, а також слова: «Я прийшов сюди з Києва, щоб помститися за Бабин Яр». Потім була демобілізація, історичний парад Перемоги на Червоній площі в Москві 24 червня 1945 року; налагодження літературної діяльності: у перші повоєнні роки побачили світ декілька його книг; письменник став головним редактором літературно-художнього альманаху «Дер Штерн»… 

У листопаді 1951 року його було схоплено серед білого дня і кинуто до в’язниці. Письменника засудили на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Покарання відбував поблизу Воркути – автор колись популярної книги «Вугілля» разом з іншими каторжанами добував вугілля в умовах вічної мерзлоти. Лише після смерті «вождя всіх часів і народів» його було звільнено. У 90-х роках Григорій Ісакович Полянкер викладав у Соломоновому університеті в Києві, писав. Попри брак коштів, йому все ж пощастило побачити надрукованими дві чудові книжки: «Єврейські прислів’я і приказки» і «Скарби. Веселі й сумні історії». Встиг письменник опублікувати у московському єврейському журналі і свої спогади «Тяжкі роки». А його останній роман – «Було колись містечко…» – був виданий 1991 року, через 60 років після виходу його першої книги.

Олександр Муратов (1935) — український кінорежисер, кіносценарист, поет, літератор, публіцист, член правління Національної спілки кінематографістів України. 

Народився в родині популярного харківського поета Ігоря Муратова. За даними публіцистів Ігоря Козловського та Романа Коваля, підлітком перебував у підпіллі УПА.За порадою батька, звільненого з німецького концтаборів, виїхав з України до Москви на навчання, де також підтримував зв'язки з антисталіністським підпіллям. У 1959 році закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК).

У 1962–1968 роки — режисер Одеської кіностудії. У 1964 році разом із першою дружиною режисером Кірою Муратовою зняв фільм «Наш чесний хліб». З 1968 р. — режисер Київської кіностудії імені О.Довженка.

Більше інформації тут: https://old.qha.com.ua/ru/obschestvo/ukrainskii-rejisser-a-muratov-ya-na-chetvert-krimskii-tatarin/176687/

Анатолій Хостікоєв (1953) — український актор театру і кіно, імпресаріо. Народний артист УРСР, повний кавалер ордену «За заслуги». 

Народився 15 лютого 1953 року в місті Києві. Освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, який закінчив 1974 року за спеціальністю «актор театру і кіно». з 1980-го — актор Київського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. У 1999 році разом з Богданом Бенюком заснував Театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв».

театральні роботи: Еней ("Енеїда" за І.Котляревським), Антон Квітка ("Талан" М.Старицького), Командор ("Кам'яний господар" Л.Українки), Астров ("Дядько Ваня" А.Чехова), Дон Феліппе ("Благочестива Марта" Тірсо де Моліна), Антоніо ("Моя професія - сеньйор із вищого світу" Д.Скарначчі, Д.Тарабузі), Воланд ("Майстер і Маргарита" М.Булгакова), Хіггінс «Пігмаліон» за Б.Шоу, Кін («Кін IV» Г.Горіна), Зорба («Грек Зорба»), «Казка про Моніку» (реж. Віталій Малахов), «Кармен» (реж. Андрій Жолдак), «Швейк» (реж. Мирослав Гринішин). Режисер вистав: «Кін IV», «Синьйор з вищого світу», «Біла ворона», «Задунаєць за порогом», «Незрівнянна».

…і в світі

Ґалілео Ґалілей (1564-1642), італійський мислитель, вчений доби Відродження, один із засновників експериментально-теоретичного природознавства. 

Встановив ізохронність коливань маятника, закони вільного падіння, інерції тіл, рівноваги сил у механізмах, сконструював перший термометр, гідростатичні терези, маятниковий годинник, мікроскоп, 3-кратну і 32-кратну зорові труби. В результаті астрономічних спостережень відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями на Сонці, фази Венери тощо. Захищав геліоцентричну систему світу, за що піддавався суду інквізиції (1633). У 1992 році Папа Римський Іван Павло ІІ оголосив рішення суду інквізиції помилковим.

Йосеф Главка (1831–1908), чеський архітектор, вчений і меценат. 

Засновник і президент Чеської академії словесності і мистецтв. Автор багатьох будівель у Відні та Празі. У 1864-1873 роках працював на Буковині, де за його проектами у Чернівцях споруджено вірмено-католицьку церкву та Резиденцію митрополитів Буковини (справжній шедевр архітектури; тепер один із корпусів Чернівецького національного університету). У 2011 році архітектурний ансамбль «Резиденція митрополитів Буковини і Далматії» включено до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Для творчості Главки в Україні характерний романо-візантійський стиль з широким використанням в оформленні споруд мотивів українського народного мистецтва. 

Йосеф Главка відомий у себе на батьківщині не лише як архітектор, а й як меценат і добродійник, адже він усіляко допомагав талановитій молоді. Піклуючись про малозабезпечених студентів, виділив власні кошти на спорудження гуртожитку на одній із празьких вулиць. З нагоди його відкриття архітектор говорив: «Бережіть почуття прекрасного, допомагайте один одному, живіть дружною сім’єю. Майте свою власну думку, але поважайте думки інших. Будьте чесними і великодушними, творцями, а не руйнівниками». Коли 1890 року в результаті повені був значно пошкоджений празький Карлів міст, Главка і своїм коштом, і створенням спеціального фонду, допоміг відновленню пам’ятки в її історичному вигляді. У 1904 році Главка передав усі свої статки Фундації, названій на честь нього та його дружин («Фундація Йозефа, Марії та Зденки Главок»). У Чернівцях споруджено пам’ятник видатному архітекторові. 

Джоха́р Дуда́єв (чеч. Dudin Musa-khant Dƶoxar, 1944-1996) — чеченський військовий, державний та політичний діяч, лідер чеченського визвольного руху у 1990-х роках, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія. 1 листопада 1991 року Дудаєв підписав свій перший указ «Про заяву суверенітету чеченської Республіки», яким проголосив незалежність Чеченської республіки Ічкерія від Російської Федерації.

Разом з родиною та усім своїм народом новонароджений Джохар у віці восьми днів (!) був депортований до Казахської РСР і повернувся до Грозного вже 13-річним. На відмінно вчився в військовому авіаучилищі, тому диплом йому вручав особисто Іван Кожедуб. З 1962 року, аж до Розпаду СРСР він служив у ВПС СРСР, дослужившись до звання генерал-майора авіації. Командував бомбардувальними дивізіями, які знаходилися у місті Полтава та Тарту. Під час служби в останній дивізії він керував авіабазою радянських стратегічних бомбардувальників Ту-22.

Впродовж березня-травня 1992 року чеченська влада без спротиву узяла під контроль усі російські військові частини, які знаходилися у Чечні. На 8 червня 1992 року усі федеральні війська покинули територію гірської республіки, залишивши там усю техніку, зброю та боєприпаси. Однак, через загрозу справжньої війни з Росією, яка не бажала визнавати незалежності Ічкерії, Дудаєву довелося ввести пряме президентське правління та комендантський час у країні. Так 7 квітня 1993 року президент розпустив уряд, парламент, конституційний суд, а також Грозненське міське зібрання. 11 грудня 1994 року між Російською Федерацією та Чеченською республікою Ічкерія розпочалася війна. Від її початку за колишнім радянським генералом Дудаєвим полювали російські спецслужби, здійснивши кілька невдалих замахів на життя президента Чечні.

21 квітня 1996 року російська контррозвідка запеленгувала сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва у районі села Гехі-Чу, за 30 кілометрів від Грозного. Одразу ж у повітря було піднято два літаки Су-25 з ракетами, які зробили пуски по закоординованій цілі. Дудаєв загинув від вибуху.

На честь загиблого президента Ічкерії названо Міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва — добровольчий військовий підрозділ, що бере участь у війні на сході України