13 лютого. Пам'ятні дати

День встановлений на 36-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у 2011 році. Свято покликане нагадати світові про важливу роль радіо як ЗМІ, зміцнити міжнародне співробітництво радіомовників і заохотити великі мережі та місцеві радіостанції розвивати доступ до інформації та свободу слова у радіоефірі. Дата вибрана не випадково – цього дня, 13 лютого 1946 року, у штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй уперше вийшло в ефір радіо ООН.

Нині радіо продовжує залишатися засобом комунікації з найширшою аудиторією в світі. Воно є загальновизнаним засобом зв'язку, що володіє великими можливостями і, водночас, не вимагає великих витрат. Радіо постійно змінюється, адаптуючись до нових змін і пристосовуючи до них свої послуги.

Події дня:

13 лютого, під час Революції Гідності, в усій Україні проводився попереджальний всеукраїнський страйк. Найактивніше страйкували в містах Центральної та Західної України. Всеукраїнський попереджувальний страйк підтримали також Харківська, Луганська і Дніпропетровська області.

Тим часом, на столичному Майдані продовжили зводити нові барикади з будівельного сміття та мішків із піском.

13 лютого активісти Майдану та опозиційні депутати пікетували будівлю Національної ради з питань телебачення та радіомовлення на Прорізній. Люди висловили протест проти монополізації ефіру і «необ'єктивного висвітлення політичних процесів у країні».

Цього ж дня ексгубернатор Харківщини Михайло Добкін заявив, що бійцям «Беркута», які стоять на вулиці Грушевського в Києві, має бути наданий статус учасників бойових дій. А Віктор Янукович запропонував проголосити день народження Тараса Шевченка – 9 березня – «Днем національного примирення українського народу».

Цього дня народилися

в Україні…

Лев Писаржевський (1874-1938), український хімік, організатор і директор Українського інституту фізичної хімії (тепер Інститут фізичної хімії НАН України ім Л.В. Писаржевського). Заклав основи електронної теорії гетерогенного каталізу. Це був тип ученого з надзвичайно сильно розвиненою уявою.

Лев Писаржевський народився в Кишиневі. Після смерті батька його мати переїхала в Одесу (1878). Там юнак закінчив знамениту Рішельєвську гімназію і Новоросійський (Одеський) університет. З 1908 по 1911 рік Писаржевський працював у Київському політехнічному інституті. Роботу в КПІ він залишив разом з іншими шістьма професорами і трьома асистентами, які подали у відставку на знак протесту проти незаконного звільнення міністром освіти трьох деканів, що проголосували на вченій раді КПІ за надіслану міністру різку телеграму стосовно студентських заворушень. З Києва Писаржевський переїхав у Москву, де був одним із організаторів і першим редактором відомого науково-популярного журналу «Природа». У 1913 році вченого було обрано ординарним професором загальної і фізичної хімії Катеринославського гірничого інституту.

Під час Першої світової війни діяльність своєї лабораторії він спрямував на медичне обслуговування армії, а саме на виготовлення саліцилових препаратів, перекису водню, йоду. Коли почалась газова війна, Писаржевський організував масове виробництво спрощених протигазів. (Добре відомі нині адсорбційні протигази академіка Зелінського тоді ще не були предметом масового виробництва). Завдяки його зусиллям у Катеринославі в 1916 році були організовані курси медсестер, перетворені невдовзі у Вищі жіночі курси, а після 1917 року – в університет, хімічним факультетом якого вчений керував протягом 10 років.

Він брав активну участь у створенні ряду інших навчальних та наукових закладів, серед яких варто згадати Хімічний інститут ім. П. Мелікішвілі у Тбілісі. Помер Писаржевський після важкої хвороби на 67 році життя. До останнього він керував інститутом і роботою лабораторії, створивши відому школу фізико-хіміків.

Наталія Полонська-Василенко (1884-1973), українська історикиня, одна з перших жінок-професорів Київського університету (1916) та одна з найперших жінок-докторів історичних наук України (1940). У доробку Н. Полонської-Василенко близько 200 досліджень з українознавства, серед яких і двотомна «Історія України». З 1944 року перебувала в еміграції (Прага, Мюнхен). Померла у 89 років у Дорнштадті поблизу Ульма (Німеччина). Її могилу, що вважалася втраченою, віднайшли в 2017 році.

Марія Литвиненко-Вольгемут (1892–1966), українська співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог.

Одна з засновників Харківського українського театру опери та балету (1925–1935). Солістка Київського театру опери та балету (1935–1953), професор Київської консерваторії. Створила понад 70 вокально-сценічних образів. Серед найяскравіших – партії Оксани, Одарки («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Наталки, Терпилихи, Насті, Панночки («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Утоплена» Лисенка), та ін. Відома виконавиця українських народних пісень.

Кар’єру професійної оперної співачки Литвиненко-Вольгемут починала на сцені першого українського професійного театру (до речі, музично-драматичного), керованого Миколою Садовським. Маючи здатність розпізнавати таланти, Садовський одразу ж зважився довірити юній артистці роль Оксани у «Запорожці за Дунаєм». Ось що писав з цього приводу Максим Рильський: «Коли Марія Литвиненко вступила на сцену українського театру Садовського, вона зразу ж засяяла своїм світлом. В сузір’ї зійшла нова «зірка». Ми, молодь…, які до хрипоти викликали улюблених акторів і кидали свої шапки на сцену, до ніг улюблених артисток…, зразу п’яніли від думки, що прийшла в український театр велика сила, артистка видатного сценічного обдарування, з чудовим за красою голосом». Варто зазначити, що співачка була знайома з Федором Шаляпіним, Леонідом Собіновим, Лесем Курбасом та багатьма іншими видатними особистостями свого часу.

Віктор Іванов (1909-1981), український кінорежисер, письменник.

Народився в Козятині на Вінниччині у родині фельдшера. У 1936-му закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (майстерня Сергія Ейзенштейна). Під час німецько-радянської війни був на фронті, отримав поранення. З 1950 року працював на Київській кіностудії художніх фільмів. Поставив кінокартини: «Пригоди з піджаком Тарапуньки», «Шельменко-денщик», «Сто тисяч», «За двома зайцями», «Олекса Довбуш», «Веселі Жабокричі» та ін. Автор сценаріїв до багатьох власних фільмів, у тому числі й до «За двома зайцями». Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (1999, посмертно) за фільм «За двома зайцями».

Лев Перфілов (1933-2000), український актор.

З 1963 року і до кінця життя — актор Київської кіностудії імені О. Довженка, Загалом знявся у 120 фільмах.

Після виконання ролі барона Вольдемара у фільмі «Таврія» за однойменним романом Олеся Гончара, газети написали: «Нарешті з'явився актор, який так переконливо грає мерзотників». Ролі бандитів, шпигунів, піратів тощо продовжили актору екранне життя і дали своєрідну популярність: «Мене завжди впізнавали, а в розмові переконувалися, що я зовсім інший».

В останні роки Лев Олексійович тяжко хворів. Проблеми з легенями почалися ще замолоду – у важкі повоєнні роки. Похований на Лісовому кладовищі.

 …і в світі

Іван Крилов (1769-1844), російський байкар.

Відомий як автор 236 байок, зібраних в дев'ятьох прижиттєвих збірках (виходили з 1809 по 1843 рр.). Більшість його сюжетів є оригінальними, водночас окремі з них сягають байок Жана де Лафонтена, Езопа, Федра і Бабрія. Чимало висловів з його творів набули статус «крилатих».

Жорж (Жорж Жозеф Крістіан) Сіменон (1903-1989) — франкомовний письменник бельгійського походження, один з найвідоміших представників детективного жанру.

Народився в Льєжі. У 1922 році отримав французьке громадянство.

Початок найзнаменитішої серії своїх творів про комісара Мегре Сіменон поклав у 1929 році. Всього вийшло 103 твори, де діє легендарний комісар кримінальної поліції. У 1945 році Сіменон виїхав у США, де прожив 10 років і створив низку соціальних романів про життя в Америці. У 1955-му повернувся до Європи і оселився в Швейцарії. За своє довге творче життя Жорж Сименон написав близько 300 романів, які перекладені 55 мовами. Він — член двох академій, почесний член кількох університетів, лауреат десятків міжнародних премій.