27 жовтня. Пам’ятні дати

27 жовтня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Сьогодні роковини початку розстрілів української культурної, наукової та політичної еліти в карельському урочищі Сандармох – тих, кого називають «розстріляним Відродженням»

Урочище Сандармох стало одним із сумних символів Великого терору. Найбільшу групу в’язнів – 1111 осіб – розстріляли з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації. Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років. Сталіну потрібна була слабка безвільна республіка, цілком і повністю залежна від волі і примх «хазяїна», адже саме за таких умов і може існувати тоталітаризм. Перші репресії почалися ще в 20-х роках, але свого апогею, небаченого і нечуваного розмаху сягнули в 30-х роках. Україна була майже знищена – ані еліти, ані селянства.

Сандармох – лісове урочище в Медвеж’єгорському районі Республіки Карелія (площа близько 10 гектарів) стало братньою могилою для майже 7 тис. розстріляних у 30-х роках органами НКВС людей 60 національностей. Серед жертв – переважно спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Місце масових страт людей віднайшли громадські активісти в липні 1997 року. 27 жовтня 1997 у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь делегація з України. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. 2004 року Товариство української культури «Калина» коштом світового українства спорудило гранітний козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик).

Сьогодні ж, з ініціативи ЮНЕСКО, відзначається Всесвітній день аудіовізуального спадку.

Вперше День аудіовізуального спадку відзначався в 2007 році. У загальному потоці інформації, що надходить усіма існуючими комунікаційними каналами, частка зображальної, зображувально-звукової та звукової інформації становить близько 80%. Наразі спостерігається стійка тенденція до поступового збільшення її об’ємів, зростає роль та значення аудіовізуальних документів як наукових джерел. Разом з тим, всесвітня аудіовізуальна спадщина, що об’єднує аудіо- та відеозаписи, є надзвичайно вразливою і може бути пошкоджена або повністю втрачена внаслідок недбалого ставлення, природного руйнування, технологічного старіння, а також навмисного знищення. У зв’язку з цим ЮНЕСКО поставила перед собою завдання привернути увагу громадськості до важливості збереження даних матеріалів за допомогою Всесвітнього дня аудіовізуальної спадщини. Аудіовізуальні архіви – це банк колективної пам’яті людства, що зберігається численними державними і приватними структурами. Ці архіви, особливо що знаходяться в периферійних районах, гостро потребують збереження.

У цей день народилися

в Україні…

Максим Березовський
Максим Березовський

Максим Березовський (1745-1777), композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.

Майбутній митець походив з козацького роду і народився у Глухові. Тут розташовувалася резиденція останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського (1750-1764).

Здобув освіту в Києво-Могилянській академії. У Києві бурсак познайомився з музикою в усіх її різновидах: фольклор, духовні співи, світські канти, партесні концерти. Саме в Києві, будучи ще підлітком, Березовський написав свої перші хорові концерти та канти на три та чотири голоси, які поза класами залюбки виконувались бурсаками Могилянки.

1758 року Максима Березовського прийняли на службу до Великого князя Петра Федоровича (від 1762 р. – імператор Петро III), зарахувавши співаком до трупи Оранієнбаумського придворного театру. Досить швидко Максим Березовський став солістом Придворної співочої капели.

1769 року Березовського відрядили до Болоньї, яка на ті часи вважалася культурною столицею Італії. Там він вчиться майже чотири роки – вчиться, і водночас творить.

Саме в Італії Березовський написав кращі зі своїх причасних віршів, зокрема, «Літургію Іоанна Златоуста», що склала кульмінацію його творчого доробку. У духовному хоровому циклі автор виявився справжнім новатором форми. Саме Березовський уперше поділив хоровий цикл Літургії на сім частин; той принцип композиції швидко прижився і став традиційним у музичній архітектоніці церковної служби.

Здобувши широке професійне визнання в Італії, маючи титул академіка Болонської філармонічної академії, володіючи глибокими знаннями сучасної музики та безцінним досвідом театральної, педагогічної та виконавської діяльності – до російського двору Березовський не прийшовся.

Новоприбулому академіку поклали мізерну платню та зарахували на ту ж саму посаду – співака Придворной капели, та ще й позаштатного.

Попри задушливу атмосферу, Березовський шукав розради у творчості – створив низку сонат, квінтетів, романсів, концертів, кілька п’єс та перекладень духовних переспівів. Замислив написати оперу “Марія”, українською мовою. Але не судилося. У 32 роки композитор помер. За однією за версій – захворів і вкоротив собі віку.

Трагічною виявилася і доля творів Березовського. Більшість з них існували лише в рукописах і загубилися. Видані були тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому славу.

Духовні концерти займають чільне місце у творчості композитора, і були підняті, як жанр, до найвищого музично-художнього рівня. Найбільш відомим є концерт «Не отвержи мене во время старости», виданий Придворною капелою в Петербурзі в 1842 році.

Єдина опера композитора – «Демофонт» була написана в Італії, збереглися лише чотири арії з цієї опери.

Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки й чембало, написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці, його знайшов музикознавець Василь Витвицький.

На початку 2000-х, завдяки зусиллям американського диригента Стівена Фокса, в архівах Ватикану було знайдено втрачений твір Березовського «Симфонія До мажор», також відомий в Україні як «Симфонія № 1», написаний у 1770-1772 роках. Ця композиція, як і більшість творів Березовського, вважалася зниклою з XVIII століття.

Після знахідки симфонії «До мажор» у Росії відразу віднесли цей твір до свого культурного надбання, назвавши «Першою російською симфонією»…

Послухати музику Максима Березовського: https://www.youtube.com/watch?v=US6XKCaMuJA&feature=emb_title

І ще: https://www.youtube.com/watch?v=MY0_MLsJhlo

Климент Редько (1897-1956), художник, представник живописного авангарду 1920-х – початку 1930-х років.

Народився у місті Холм (нині – Польща) у селянській родині. Підлітком потрапляє до Іконописної школи Києво-Печерської лаври, потім навчається у Петербурзькій школі заохочування мистецтв.

У 1918 році Редько приїздить до Києва і вступає до Української Академії мистецтв, де знайомиться з професором Академії Михайлом Бойчуком, який створив у Києві школу монументального живопису. Як зазначав сам Редько, це знайомство, а також артистична атмосфера в тогочасній Україні зробили з нього художника. З 1920 року жив у Харкові та Москві, де займався у ВХУТЕМАСі у Василя Кандинського.

На творчість Климента Редька певний вплив мали конструктивізм та футуризм. У 1922-му разом із С.Нікрітіним та О.Тишлером започаткував групу «проекціоністів». Найважливіша робота цього періоду – трагедійне полотно «Повстання» (1924-1925), яке зараз у постійній експозиції у Третьяковській Галереї.

У Париж Редько потрапив 1927 року як художник при совєтському торговому представництві. Перебування у Франції дало значний поштовх майстерності художника. Зникає вада живопису Редька – одноманітність і тьмяність колориту. В ці роки Редько зближується з Пабло Пікассо.

У 1933-1934 роках Редько брав участь у виставках Асоціації художників революційної Франції та салоні «Surindependent» – Наднезалежний.

Наприкінці 1935 р. Редько повернувся до СРСР. Тут він сподівався влаштувати виставку робіт, виконаних у Франції, але Спілка художників так і не надала для виставки належного приміщення.

По поверненні Климент Редько вже не створив нічого видатного – це була звичайна робота звичайного художника.

Він працює над оформленням павільйонів Сільськогосподарської виставки, подорожує до Середньої Азії, де замальовує славетні пам’ятники старовинної східної архітектури, пише пейзажі на озері Іссик-Куль. Під час Другої світової війни художник створює портрети солдат та офіцерів, картини на тему війни.

1948 року Редько був виключений із Спілки художників СРСР як такий, що «знаходиться під впливом західної культури».

Іван Лисяк-Рудницький
Іван Лисяк-Рудницький

Іван Лисяк-Рудницький (1919–1984), історик, політолог, публіцист.

Іван Лисяк-Рудницький походив з однієї із найвідоміших українських інтелігентських родин. Батько – Павло Лисяк, був знаним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання в 1938-1939 рр. Мати Мілена Рудницька, була послом від УНДО до сейму (1928-1935), головою Союзу українок у Львові (1928-1939) і Світового союзу українок (з 1934 року). Після 1939 року, із початком Другої cвітової війни, Іван Лисяк-Рудницький жив за кордоном. Навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету, захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945). Після війни переїхав до Австрії, а у 1947 року – до Женеви. У 1951-1971 роках проживав у США, а від 1971 року жив в Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Івану Лисяку-Рудницькому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації: «Вклад Галичини в українські визвольні змагання», «Інтелектуальні початки нової України», «Проти Росії чи проти радянської системи», «Україна між Сходом і Заходом».

Вілен Горський
Вілен Горський

Вілен Горський (1931-2007), філософ, історик української філософії, дослідник духовної спадщини Русі.

Народився у Харкові. Закінчив філософський факультет Київського університету.

Спочатку вчителював, викладав у школах історію і паралельно проводив розвідки з історії філософії. Наприкінці 1963 року Вілена Горського зараховано на посаду молодшого наукового працівника відділу історії філософської і соціологічної думки на Україні Інституту філософії.

Майже сорок років учений працював в Інституті філософії НАН України, потім перейшов до Києво-Могилянської академії. Там він сформував кафедру філософії та релігієзнавства, згодом – першу в Україні магістерську програму за спеціальністю «Історія філософії».

Він зробив вагомий внесок у розбудову української історико-філософської науки дослідженнями з методології історико-філософського пізнання та історії української філософії. Наукові праці Вілена Горського заклали фундамент вивчення духовної культури Києво-Руської доби.

У науковому доробку вченого – близько трьохсот наукових та науково-методичних праць, у тому числі підручник «Історія української філософії», що витримав чотири перевидання.

Тетяна Кара-Васильєва (1941), мистецтвознавиця, дослідниця народного мистецтва.

Тетяна Кара-Васильєва (ліворуч) разом із Богданом Ступкою та художницею Валентиною Костюковою
Тетяна Кара-Васильєва (ліворуч) разом із Богданом Ступкою та художницею Валентиною Костюковою

Народилась у Києві. Закінчила Київський державний художній інститут. З 1976 року працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України імені Максима Рильського, очолює сектор народного мистецтва України.

У 2012 році Тетяна Кара-Васильєва отримала Шевченківську премію за книгу «Історія української вишивки». Зараз ця книга є бібліографічною цінністю.

Книга-альбом «Історія української вишивки» повно і всебічно висвітлює основні етапи розвитку української вишивки від часів її зародження до сьогодення. У виданні представлено унікальні зразки вишивок, виконаних за малюнками Тараса Шевченка, Василя Кричевського, Ганни Собачко-Шостак, представників авангарду початку ХХ століття, а також сучасних народних і професійних майстрів.

У доробку дослідниці, зокрема, такі видання: «Полтавська народна вишивка» (1983), «Літургійне шитво України XVII–XVIII ст. Іконографія, типологія, стилістика» (1996), «Український рушник» (1997), «Шедеври церковного шитва України (XII–XX століття)» (2000)

Подивитися і почитати книгу «Полтавська народна вишивка»: http://uartlib.org/downloads/PoltavskaNarodnaVishivka_uartlib.org.pdf

…і у світі

Френсіс Фукуяма (1952), американський політолог і публіцист, автор глобального бестселера «Кінець історії і остання людина».

Старший науковий співробітник Центру демократії, розвитку і верховенства права в Стенфорді. Фукуяма зажив світової слави завдяки статті «Кінець історії?», надрукованій в американському аналітичному журналі з військово-політичної тематики National Interest в 1989 році, незадовго до падіння Берлінського муру. В ній науковець висловив досить сміливе припущення, що ліберальна демократія західного типу – єдина універсальна альтернатива поваленим режимам соціалізму.

У 1992 році вчений видає книгу «Кінець історії і остання людина», в якій проголошує, що поширення ліберальних демократій в усьому світі може свідчити про кінцеву точку соціокультурної еволюції людства. Кінець історії за Фукуямою – це не завершення подієвої історії, а лише кінець ідеологічних протистоянь, революцій, воєн, конфліктів, а разом із тим – кінець філософії та мистецтва. Книжка була перекладена понад 20 мовами світу і стала світовим бестселером.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-