Корюківка: Злочин без покаяння

Корюківка: Злочин без покаяння

Укрінформ
Як удають в Будапешті, нічого цього не було. А дарма. Бо мова про акт геноциду неєврейського населення – найбільший у Другій світовій війні

Це буде текст про те, що минуле не лише не можна забувати – декому необхідно про нього нагадувати. Останнім часом угорські владоможці влаштовують щодо України щось на кшталт публічного цькування. Україна їм в усьому завинила – і в тому, що «притісняє етнічних угорців» у Закарпатті (хоча це завідома неправда), і в тому, що «втручається у внутрішні справи Угорщини». А це вже за те, що Київ виступає проти «газової» угоди Будапешта і Москви, яка не лише позбавляє Україну транзиту на мільярд доларів щорічно, але й підриває енергетичну безпеку ЄС. Тож пани Орбан і Сіярто регулярно гучно заявляють, що Угорщина блокуватиме євроатлантичну інтеграцію України. І багато чого таки блокують. Що це, як не такий собі «дипломатичний булінг»?

Отут і треба їм нагадати. Про злочини угорських окупантів на українській землі під час Другої світової війни. Про Корюківку нагадати, скромний райцентр в Чернігівській області, де за два березневі дні 1943 року окупантами було вбито і спалено 6700 людей – переважно дітей, жінок і людей похилого віку. У матеріалах до Нюрнберзького процесу Корюківську трагедію визначено як найбільше масове знищення місцевого мирного населення на окупованих територіях за весь період Другої світової війни. В СРСР про це «забули», і на те у Москви були причини. Тож і від угорців – нічого – ані каяття, ані спокути, ані вибачення. А от зараз – абсурдні ці звинувачення, і спроби, де тільки можна, нашкодити…

Корюківку відвідав президент ФРН
Корюківку відвідав президент ФРН

Цієї осені, нарешті, сталася визначна подія – Корюківку відвідав президент ФРН Франк Вальтер Штайнмаєр, вшанувавши пам’ять безневинно закатованих жертв. Що ж, німці довели, вони знають, що таке покаяння. Але мало хто згадує, що ключову роль у корюківській бійні, та й не тільки в ній, взяли угорські військові, які тоді виконували каральні функції в цьому регіоні окупованої України. Угорські окупанти «уславилися» неймовірною жорстокістю й провели не одну каральну акцію, масово вбиваючи і спалюючи мирне населення.

Що коїлось на півночі України в ті страшні часи – про це розповідь нижче.

Злочин і забуття

Акція відбувалась у три етапи: 1, 2-го, і 9-го березня 1943 року.

1 березня 1943 року каральний загін з міста Щорс (Сновськ) прибув до Корюківки. Містечко було оточене. Всіх мешканців групами по 50–100 чоловік зганяли у великі будинки і розстрілювали.

Свідок каральної акції Віра Сильченко розповідала, що «…Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати». Жінка, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей убивали з кулеметів на подвір'ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майжеповністю згоріла».

Одночасно до 10 машин із карателями прочісували околиці, де теж вбивали людей без розбору. Після знищення всіх знайдених корюківців містечко спалили остаточно. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Щорсі, Сосниці, Холмах.

Уцілілі корюківці сховалися або втекли до лісу; частина з них через кілька днів повернулися, здебільшого люди похилого віку. 9 березня німці повернулися до Корюківки та спалили їх заживо.

Фактично за два дні – 1-2 березня були вбиті і спалені 6700 мирних жителів, повністю знищено 1290 будинків. Утім, цілком можливо, що реальна кількість загиблих була значно більшою від встановленої комісією. Історикам і краєзнавцям на цей час вдалося встановити поіменно лише 1893 жертви.

Загиблі у березні 1943 року мешканці Корюківки
Загиблі у березні 1943 року мешканці Корюківки

Радянські партизани, які знаходилися за 15 км від Корюківки, чиї дії, власне, спровокували геноцид (про це нижче. - Ред) і чия чисельність вдесятеро (!) перевищувала загони карателів спостерігали за планомірним знищенням міста та його мешканців, але не втручалися. Згідно з традиційною версією, їм начебто не вистачало боєприпасів після повернення з рейду по Брянщині. Однак, як свідчить аналіз шифрограм з’єднання, партизани мали майже все, і в достатній кількості.

Висловлювалися версії і про те що пасивність партизанів була зумовлена вказівкою з Москви: мовляв, нехай українці масово повстають проти окупантів, нехай звірства окупації переважать в народній свідомості Голодомор…

Тож незважаючи на масштаб Корюківської трагедії, цей факт перетворився в непопулярний епізод історії німецько-радянської війни, про який не надто охоче згадували очевидці й учасники тих подій, зокрема й ветерани партизанського руху. Навіть пам’ятник загиблим встановили у Корюківці лише в 1977 році. В кращих «радянських традиціях» замовчування і перекручування на пам’ятнику викарбувано, що його встановлено: «на честь героїчного опору населення німецько-фашистським загарбникам».

Обставини: партизани і карателі

У Корюківці дислокувався німецько-угорський гарнізон. Партизани з’єднання Олексія Федорова 27 лютого 1943 року напали на нього. Приводом до цього було звільнення заручників, серед яких була сім’я колишнього голови колгоспу Феодосія Ступака. Саме він попросив Миколу Попудренка, командира партизанського з’єднання, організувати нічну спецоперацію. Саме атака радянських партизанів спровокувала окупантів на надзвичайно жорстоку відповідь, спрямовану проти цивільного населення.

Корюківка входила до зони відповідальності 399-ї головної польової комендатури, яка знаходилася у місті Конотоп Сумської області і була підпорядкована VІІ відділу при штабі групи армій «Південь» збройних сил нацистської Німеччини. Причому пряма відповідальність цієї частини за геноцид у Корюківці довгий час замовчувалася. Чому? Є свідчення, що причина цьому в тому, що у 399-й служили переважно етнічні росіяни. У них і однострої нагадували одяг донських козаків.

Наказ на знищення Корюківки разом із її мешканцями віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури підполковник Бруно Байєр (1888-1961). Виконавцем злочинного наказу стала Щорська (на час окупації Сновська) гарнізонна комендатура Чернігівської області. Там був сформований збірний каральний загін у складі військовослужбовців 105-ї легкої угорської дивізії, німецьких військовослужбовців з тилових частин та спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів – громадян СРСР. Були там і представники зондеркоманди 4а – тієї самої, яка здійснювала розстріли в Бабиному Яру і не тільки там.

Не лише Корюківка

Військові злочини на території Чернігівської області з жовтня 1942 до вересня 1943 року коїли військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками генерал-лейтенанта Золтана Алдя-Папа. Загалом на Чернігівщині угорські частини брали участь у знищенні до 60 тисяч мирних мешканців.

Центром масових розправ було місто Щорс (нині Сновськ), де угорцями було страчено декілька тисяч людей. Жертв кидали у ями, викопані самими ж приреченими на смерть: «Масові розстріли проводилися в Щорському міському парку, де і виявлено 30 ям-могил, в яких поховано 3028 людей і в молодому сосняку, який прилягає до парку; на місці піонерського табору виявлено 20 ям-могил, де поховано 2250 осіб». У багатьох місцях найбільш поширеним видом страти і тортур було спалення живцем. Жертвами здебільшого були люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і немовлят разом із їхніми матерями».

Ось типовий приклад того, що вчиняли угорські окупаційні війська. Житель села Солотине на Житомирщині Прищепа Г.М. свідчив: «…угорці прибули до нас вранці, оточили все село…, зігнали всіх мирних жителів села, – дітей, людей похилого віку і жінок в один з сараїв, встановили біля дверей сараю станковий кулемет і всіх їх розстріляли, потім сарай підпалили. Всього було зігнано населення близько 70 чоловік.(…) Всього було спалено угорцями 40 дворів... Перед розстрілом мирних жителів села Солотине, серед яких була і моя дружина Прищепа Ликера (…), населення звернулося до угорців з проханням про помилування, піднялися жахливі крики дітей, людей похилого віку і жінок, але жодні благання не допомагали. Ніхто не звертав на це уваги. Моя дружина – Прищепа Ликера кинулася в розпачі під ноги мадяру, почала цілувати йому ноги і просила, щоб її не розстрілювали, але мадяр, який стояв перед нею, вдарив її чоботом в обличчя, вибив усі зуби, а після того вистрілив в неї з автомата… Важко передати, що робили в цей день угорці».

Як угорські окупанти прийшли в Україну

З початку 1942 року на Східному фронті на боці третього Рейху воювало понад 200 тисяч угорських солдат і офіцерів. Після того, як у січні-березні 1943 року 2-га угорська армія була розгромлена радянськими військами, Гітлер наказав покласти на угорські частини виключно окупаційні і каральні функції в тилу.

У військово-тактичному плані всі угорські з’єднання були підпорядковані за територіальним принципом місцевому німецькому командуванню. Угорці тоді «уславилися» надзвичайно жорстоким поводженням з мирним населенням на окупованих територіях. Їх боялися навіть більше, ніж німців.

Їх боялися навіть більше, ніж німців
Їх боялися навіть більше, ніж німців

У Німеччині чудово про це знали. Геббельс записав ще 19 травня 1942 у щоденнику (запис стосується партизанської війни в Брянській області Росії): «В південній частині цього регіону угорські елементи борються за дуже важких умов. Їм потрібно тепер займати і утихомирювати одне село за іншим, але це не надто конструктивна справа. Коли угорці доповідають, що вони «умиротворили» те чи інше село, це, зазвичай означає, що жодного живого мешканця там не залишилося. А це, в свою чергу, для нас означає, що ми навряд чи зможемо виконувати ті чи інші сільськогосподарські роботи на такій території…»

Чернігівський судовий процес

За часів СРСР згадувати про участь угорців або інших гітлерівських поплічників було не бажано, адже вчорашні сателіти нацистської Німеччини стали сателітами СРСР, тому ця тема оминалася. У спогадах практично всіх учасників німецько-радянської війни не знайдеш розповідей про звірства угорців або румунів. Тільки про німецькі. Певно, це було обопільне рішення: СРСР не згадував про злочини угорських окупантів, а угорці, в свою чергу, мовчали про вакханалію, вчинену Червоною армією в 1945 році в окупованій Угорщині.

Тож першим і останнім публічним засудженням угорських військових злочинців на території України став Чернігівський судовий процес. Він відбувся 17-25 листопада 1947 року в Чернігові, в місцевому кінотеатрі. На ньому судили 13 угорських і 3 німецьких військових злочинців, зокрема генерал-лейтенанта Золтана Алдя-Папа, генерал-майора Ласло Сабо, генерал-майора Іштвана Баумана, полковника Шандора Захара та інших.

Генерал-полковник Сомбатхеї (у центрі). У 1946 році страчений в Югославії як воєнний злочинець. У 1994-му виправданий в Угорщині
Генерал-полковник Сомбатхеї (у центрі). У 1946 році страчений в Югославії як воєнний злочинець. У 1994-му виправданий в Угорщині

В обвинувальному висновку цитувалася «Директива №10» угорського генштабу. От що сказав про неї на процесі підсудний Шандор Захар: «… в середині 1942 року була видана директива №10, підписана генерал-полковником Сомбатхеї, в якій висувалася вимога: максимально жорстокими методами здійснювати окупаційну службу, не зупиняючись перед спаленням населених пунктів, убивством мирних громадян, запідозрених у зв’язках з партизанами (...) Всі ці інструкції доводилися до відома командирів полків, дивізій і окремих з’єднань, які при проведенні каральних операцій повністю її виконували».

Генерал-лейтенант Золтан Алдя-Пап наказував артилерійським і мінометним вогнем спалювати села, інструктував командирів із винищення всіх, кого підозрювали у співчутті партизанам. Так, у березні-квітні 1943 року за його безпосереднім наказом спалили село Загребельна Слобода (Сновський район Чернігівської області) разом із 80 жителями (серед них 50 дітей).

Усі 16 звинувачених на Чернігівському судовому процесі отримали вищу міру покарання – 25 років у Воркутлазі (смертна кара тоді була в СРСР скасована).

Чорні лакуни пам’яті

Історична пам’ять річ іноді вибіркова – згадуючи одне, ми чомусь забуваємо про інше; а згадувати і пам’ятати потрібно!

Тема нацистської окупації України і масових убивств мирного населення продовжує бути однією з темних плям української історії навіть попри те, що за часів СРСР їй приділялося начебто чимало уваги. Однак, як виявляється, увага була дещо однобокою; висвітлюючи одні, «ідеологічно правильні» сторінки, замовчували інші, «незручні», витісняючи їх на історичний маргінес, фактично в зону забуття. Пам’ятати і шанувати потрібно було лише те й тих, кого «схвалить» партія. Тож навіть нині, на 31 році української незалежності, маємо темні історичні лакуни.

Угорська окупація України й участь угорських військових у масових каральних акціях щодо мирного українського населення – і є однією з таких чорних лакун. Угорські генерали і полковники, засуджені на Чернігівському процесі 1947 року, після смерті Сталіна в 1955 році повернулися на батьківщину. На початку 90-х вони були проголошені патріотами і мало не національними героями... Щось не чутно з Москви звинувачень у «героїзації» реальних, а не вигаданих нацистських злочинців.

Німецький генерал-лейтенант Адольф Хойзінгер, який не міг не знати, що чинять з мирним населенням на підконтрольних йому територіях, після війни став генералом НАТО. Сьогодні в Німеччині існує престижна премія його імені. Її вручають слухачам курсів Генштабу Академії управління збройних сил Німеччини за видатні досягнення.

Всі матеріали судових процесів над угорськими генералами і їхніми спільниками зберігаються у Фонді кримінальних справ Центрального архіву ФСБ Російської Федерації. Нині між РФ і Угорщиною чергова фаза політичного замилування, тож сподіватися, що найближчим часом з’являться якісь документи про злочини угорців на окупованих під час німецько-радянської війни територіях СРСР, зокрема й на українських – марна річ. Подібні матеріали притримуються, до пори до часу, наче краплена колода карт. Мертві теж стають предметом політичного торгу. Залежно від політичного тренду про них або мовчать, або кричать. Так було за часів СРСР, так триває й нині.

Марко Назаренко, Київ

P.S. «Не називайте мене браміном…», або Дядечко Золтан

 «…Він сидів на пляжі. Красивий просвітлений сухенький чоловік із бездоганною виправкою. Весь у білому і легкому. Перед очима був Індійський океан. Мадрас (нині Ченнаї) – ворота до Південної Індії. Він – це колишній угорський генерал Золтан Алдя-Пап, військовий злочинець, а нині – старший архіваріус архіву відомої теософки Олени Блаватської. Він натхненно розповідав про духовне життя, давню угорську історію та індуїзм; він був утіленням знання і мудрості. Він цитував на пам’ять чималі уривки з Толстого і Гоголя. Російську генерал вивчив у Воркутлазі, де провів 8 років. Він був надзвичайно простим у спілкуванні. Жодної зверхності й пихи. «Називайте мене дядечком Золтаном», - одразу запропонував Алдя-Пап молодому шукачу істини з Європи. Той із благоговінням дивився на генерала. Єдина тема, яку дядечко Золтан старанно уникав – тема Другої світової війни. Її він називав «найглибшою ямою, в яку потрапило людство».  

Чи згадував Алдя-Пап темні чернігівські ліси? Цього уже ніхто не скаже.

…Генерал-лейтенант Золтан Алдя-Пап наказував артилерійським і мінометним вогнем спалювати села, інструктував командирів полків і батальйонів із винищення всіх, кого підозрювали у співчутті партизанам. У березні-квітні 1943 за його безпосереднім наказом спалили село Загребельна Слобода (Сновський район Чернігівської області) разом із 80 жителями (серед них 50 дітей).

Втім, свою вину генерал визнав ще на слідстві: «Так, визнаю себе відповідальним, як командир 105-ї угорської окупаційної дивізії, за всі дії підлеглих мені частин на тимчасово захопленій німцями території радянської України». На Чернігівському процесі Алдя-Пап визнав свою вину повторно і відмовився подавати апеляцію, хоча дехто з його колег-поплічників і скористався цією нагодою. В останньому слові він заявив: «Шкода, завдана мною і моїми частинами радянському українському народу, настільки велика, що я не захищаю, а звинувачую себе. (...) І за свою провину очікую відповідного покарання».

Генерал Золтан Алдя-Пап після повернення з Воркутлагу став проповідником; вів місіонерську діяльність в Індії. Помер у 92 роки в Гаазі в 1987, в місіонерському притулку. В останні роки життя осліп.

Що додати? Правильно було б, щоби в нинішній Угорщині частіше згадували про цього співвітчизника…

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-