Бабин Яр. Аномалія людяності або Приречені на смерть

Бабин Яр. Аномалія людяності або Приречені на смерть

Укрінформ
Цими днями вшановуємо пам’ять київських євреїв, розстріляних нацистами в Бабиному Яру – жертв одного з найбільших воєнних злочинів Другої світової війни

Чим більше намагаєшся осягнути цю трагедію, наблизитися до неї, розгледіти – тим більш непроникною вона стає. Чорнота стає всеохоплюючою. І ти розбиваєшся об неї. Такою є природа Катастрофи. Щастя сяє і світиться. Банальність кричить і надимається, а горе – воно просто горе. Спазм у горлі та сухі виплакані очі – ні сліз, ні слів. А ще – попіл і пісок. Бездонний, бездушний яр, ненаситне провалля, у яке падають і падають нескінченно довго, як в уповільненій зйомці людські тіла, скошені кулеметним вогнем.

80 років тому, у вересні 1941, у серці християнського древнього Києва стався неймовірний злочин. 29-30 вересня, впродовж двох днів, на околиці Києва було вбито майже 34 тисячі київських євреїв. Переважно жінок, дітей, стариків. Єдиною провиною цих людей було те, що вони належали до єврейської національності.

Якщо Європу тінь нацизму накривала поступово, то на Україну вона впала миттєво. Так, у нас не було величезних концентраційних таборів смерті, де євреїв труїли Циклоном-б, а потім спалювали у печах. Натомість у нас були гетто і масові розстріли єврейського населення практично в усіх містах і селищах, де тільки з’являлися нацисти: Чернівці, Рівне, Бердичів, Біла Церква, Житомир, Умань, Одеса, Харків – на мапі України немає фактично живого місця, де б не сталося масових убивств. Ці розстріли – складова Голокосту. Рут Клюґер, яка пережила Катастрофу, зауважила, що «Всі, хто після Аушвіцу живе в країнах Східної Європи, мають Аушвіц у своїй історії». Бабин Яр – це український Аушвіц. Місце скоєння злочину, який у рази перевищує людську здатність розуміння. Аномалія людяності. Ландшафт болю.

Бабин Яр, осінь 1943. Побачити на власні очі і заніміти

Фронтовий кореспондент радянської газети «Правда» Борис Полєвой, який потрапив у Київ 6 листопада 1943 разом із першими частинами Червоної армії, згадував: «Місто ще палало. Але всім нам кореспондентам, не терпілося побувати в Бабиному Ярі. Про нього ми вже чули… чимало, але потрібно було побачити все на власні очі. Нині вже й не згадаю прізвища тієї жінки, яка взялася нас туди провести. Памя’таю тільки, здається, що вона була вчителькою і пережила окупацію. Ми приїхали на Бабин Яр і похолоділи. Напередодні бомбардували місто, і одна з бомб потрапила в укіс яру. Вибухом відкололо внизу шматок схилу. І ми побачили неймовірне: як геологічне залягання смерті – між шарами землі спресований моноліт людських останків. Навіть у найстрашнішому сні таке не привидиться… Не вірилося, що все це може бути. Страшно… Дуже страшно навіть згадати про це… Страшнішого я не бачив за всю війну…»

Вибухи Хрещатика і «призначені» вороги

Розстріли в Бабиному Яру почалися наступного дня після входу гітлерівських військ у місто, 20 вересня 1941. До 29 вересня німці розстрілювали там військовополонених, комуністів і євреїв з концтабору на вулиці Керосинній (нині вулиця Шолуденка).

Вибухи і пожежі, які сталися 24 вересня і тривали впродовж декількох днів, суттєво вплинули на обстановку в місті та певним чином пришвидшили трагедію київського єврейства. По місту навмисне поширювалися чутки, що за вибухами і пожежами в Києві, які влаштували радянські спецслужби, стоять євреї. І саме вибух Хрещатика пов’язували з тим, що євреїв мають кудись вивезти. Німці одразу ж почали розстрілювати єврейських заручників: 100, 200 людей… Були схоплені і вбиті всі, хто молився в синагозі – їхні трупи викинули в Дніпро. Євреї були фактично призначені нацистами на роль «ворогів-терористів».

24 вересня 1941 року, близько 16 години дня, в центрі Києва, на Хрещатику почалася серія потужних вибухів, які тривали всю ніч 24 вересня 1941 року, близько 16 години дня, в центрі Києва, на Хрещатику почалася серія потужних вибухів, які тривали всю ніч
24 вересня 1941 року, близько 16 години дня, в центрі Києва, на Хрещатику почалася серія потужних вибухів, які тривали всю ніч 

Федір Пігідо, якому на ту пору було 53 роки, у спогадах пише, що його приятель пан Райзман  казав, що підрив Хрещатика – це  справа «этих босяков» – тобто, більшовиків, які «зробили це навмисне», щоб звалити всю провину на євреїв і розлютити таким чином німців, і якби не вибухи, нацисти їх би не чіпали. Так думав не лише він, але це була помилкова точка зору. Насправді масове винищення єврейського населення розпочалося майже одразу, як тільки нацисти вторглися на територію України. Перший масовий розстріл євреїв в історії Голокосту відбувся 26-28 серпня 1941 в Кам’янці-Подільському – за місяць до трагедії Бабиного Яру. Тоді було розстріляно понад 23 000 євреїв і про це знала навіть Мі-6, Британська воєнна розвідка. У Білій Церкві 20 серпня 1941, після того, як були винищені майже всі дорослі євреї, розстріляли майже сто малолітніх – віком від 0 до 7 років – єврейських дітей-сиріт! Але хто знав про те жахіття у Києві?

Новини проте, що коїться на окупованих нацистами територіях, сприймалися радше за радянську пропаганду. Тих, кому вдалося дивом вирватися з пекла, були одиниці. Наприклад, у щоденнику киянки Ніни Герасимової є повідомлення про те, що єврейські жінки «…біжать із Чернівців у Київ лише в платтях; по дорозі в них стріляють» (24.07.1941).

Зловісний наказ

У щоденниках і мемуарах багатьох киян згадується про той зловісний наказ, написаний трьома мовами: російською, українською і німецькою, який з’явився повсюдно напередодні, 28 вересня, 1941. Наказ про те, що всі євреї міста Києва мусять «зібратися при вулиці Мельника і Доктерівській» (Мельникова і Дегтярівська) з документами, речами і запасом їжі. Хто не з’явитися – буде розстріляний. Хто наважиться пограбувати залишене євреями житло – теж буде розстріляний.

Оголошення, які повісили на стінах будинків, парканах, телеграфних опорах по всьому місту 28 вересня / Фото: Станіслав Цалик
Оголошення, які повісили на стінах будинків, парканах, телеграфних опорах по всьому місту 28 вересня / Фото: Станіслав Цалик

Спочатку всі містяни ламали собі голову, що може означати цей збір. Схилялися до того, що євреїв відправлять кудись на роботи. Навіть знаходилися ті, котрі начебто бачили підготовлені задля цього вагони. Але, що робитимуть там маленькі діти, старі, немічні?.. Навіщо забирають геть усіх? Куди їх везтимуть? У концентраційний табір на території Німеччини? Дехто начебто чув, що їх вивезуть у СРСР і обміняють на полонених німецьких солдат. Федір Пігідо запитував: «Навіщо збирають євреїв? Куди думають німці вивезти таку масу людей?»

Ніна Герасимова 28 вересня 1941 року в Щоденнику написала: «Опівдні був вивішений страшний для євреїв наказ: щоб завтра 29-го всі вони з’явилися  на Лук’янівку (Бабин Яр) з документами, теплими речами. Хто не з’явиться, того розстріляють». І далі: «Радше за все, всіх їх вишлють з Києва. Хвилювання серед євреїв страшне…».

«Можливість страшної правди масового вбивства мало кому спадала на думку. Надто вже жахливим здавався такий злочин», – зауважив у спогадах київський лікар-рентгенолог, громадський діяч і шахіст Федір Богатирчук.

Киянин Владилен Степанюк згадував про те, як напередодні 29 вересня рабин біля пам’ятника Богдану Хмельницькому закликав євреїв не слухати німців і нікуди не йти. Але німці його схопили і розстріляли. Натомість поставили іншого, який розповідав про «переселення».

Хода на смерть. Попрощатися назавжди…

У понеділок, 29 вересня 1941 року, з самого ранку тисячі київських євреїв з усіх районів міста потягнулися на Лук’янівку. Киянка, безробітна вчителька Л. Нартова записала в щоденнику: «Неперервною вервечкою сунуть люди, заполонивши всю вулицю, тротуари. Йдуть жінки, чоловіки, молоді дівчата, діти, старі, цілі сім’ї. Багато хто везе на візках майно, а більшість несе речі на плечах. Ідуть мовчки, тихо. Моторошно. Так тривало дуже довго, цілий день, і тільки під вечір почав натовп людей зменшуватися».

Киянка Катерина Кричевська-Росандич, якій на ту пору було 15 років, згадує: «…Коли почався «похід на смерть», наша вулиця була повна людей, які стояли на хіднику і дивилися, як з Львівської вулиці сунуло море людей, більшість старих, малих; заможні й партійні – виїхали! «СС» стояли кожні 100–200 кроків – дивилися, щоб був порядок. Реакція населення, принаймні наших сусідів, була дуже емоційна: люди, жінки плакали, хапали своїх дітей, тулили до себе. І раптом серед тих, що йшли, ми побачили нашого лікаря-«вушника». Це була надзвичайно інтелігентна людина, у них був єдиний син років 16–17, і вони не виїхали на схід, боялися, що сина заберуть в армію. І коли вони проходили мимо, ми кинулися до них, мама моя потішала їх, але жінка лікаря сказала мамі: «Мы знаем, на что мы едем!» Певно, що есесівці старалися, щоб не було контактів з євреями, які йшли по бруківці. Потім батьки бачили своїх співробітників із кінофабрики, яких знали 20 років. Яке слізне прощання! Більшість знали, що йдуть на смерть! Моя мама була переконана, що ці люди йдуть на якесь переселення! Ішли знайомі, приятелі, сусіди! Як отой нещасний кравець з третього номера, що зустрічав німців солоним огірком на блюдечку, – ішов зігнутий в три погибелі з жінкою і всіма дітьми; він не міг повірити, що ці цивілізовані люди, німці, можуть зробити щось зле!..»

Фрагмент карти, укладеної слідчими КГБ УРСР у 1980 році на основі свідчень Гені Баташової. Цифрами позначині: 1 - місце збору громадян м. Києва єврейської національності 29 вересня 1941 року; 2 - місце на перехресті вулиць Мельникова та Пугачова, де був виставлений ланцюг німецьких солдат /  Джерело: Галузевий державний архів СБУ
Фрагмент карти, укладеної слідчими КГБ УРСР у 1980 році на основі свідчень Гені Баташової. Цифрами позначині: 1 - місце збору громадян м. Києва єврейської національності 29 вересня 1941 року; 2 - місце на перехресті вулиць Мельникова та Пугачова, де був виставлений ланцюг німецьких солдат / Джерело: Галузевий державний архів СБУ

Федір Пігідо: «Десь о годині одинадцятій я проходив по Львівській вулиці…, що веде до визначеного німецьким командуванням збірного пункту. Багато тисяч людей, переважно старих, – але не бракувало й людей середнього віку, – рухалось у напрямку Бабиного Яру. А дітей, дітей... Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречених. Було це тяжке видовище… Цей великий «ісход» справив на киян гнітюче враження…»

Киянин Володимир Онищук, який на ту пору був підлітком, згадував, як він допомагав 29 вересня 1941 року штовхати візок з речами своїм сусідам: до Бабиного Яру йшов його приятель Петько зі своєю мамою (його батько був на фронті), а також тітка Петька зі свої малолітнім сином: «Ми спустилися по нашій вулиці (зараз Богдана Хмельницького) і почали підніматися вгору по вулиці Гоголівській. Пройшли всю вулицю і підійшли до вулиці Артема. По ній йшло значно більше людей. Рух відбувався у повній тиші. Всі мовчали, як паралізовані. Спочатку ніякої охорони взагалі не було. Але на вулиці Артема вже стояли німці – з обох боків на тротуарах. Багато тих, хто допомагав нести речі євреям, йшли з ними далі, вливаючись у загальний потік. Тут нас усіх догнала моя мама і почала забирати мене додому. Мої сусіди теж сказали мені повертатися додому… На розі Гоголівської та Артема ми попрощалися з ними. Як виявилося – назавжди...»

29 вересня 1941 року. Кияни ідуть в Бабин Яр. Німецький офіцер-автор фото підписав його:
29 вересня 1941 року. Кияни ідуть в Бабин Яр. Німецький офіцер-автор фото підписав його: "Остання земна путь євреїв" / Фото: Проект "Київський фотоальбом" з колекції Стефана Машкевича

Анатолій Кузнецов у документальному романі «Бабин Яр» пише про те, що бачив на Подолі 29 вересня (а на Подолі, між іншим, мешкало дуже багато євреїв): «У брамах і під’їздах стояли мешканці, дивилися, зітхали, підсміювалися чи кричали євреям лайливі слова. Якась злісна стара у брудній хустці вибігла на бруківку; вирвала у старої єврейки валізу й побігла у двір. Єврейка закричала, та у воротах їй заступили дорогу два здоровенні вусаті дядьки. Вона ридала, проклинала, скаржилася, та за неї ніхто не вступився, і натовп ішов мимо, нахиляючи голови. Я заглянув у шпаринку й побачив, що у дворі лежить вже ціла купа відібраних речей». І ще письменник відзначає, що «…з брам їм свистіли та тюкали навздогін». Таке теж було. Не оніміння, не співчуття, а зловтіха маргіналізованих верств радянського населення. Федір Богатирчук відзначає те ж саме: «На жаль і на мій сором, мушу сказати, що бачив чимало своїх одновірців, які спостерігали за цим виходом з радісними обличчями. Ці недалекоглядні і засліплені ненавистю люди просто не усвідомлювали, що діється».

До настання темряви у перший день, 29 вересня 1941, було розстріляно близько двох третин усіх, хто прийшов – приблизно 22 000 людей. Кого не встигли розстріляти того дня – загнали в порожні гаражі на вулиці Лагерній. Їх усіх розстріляли наступного дня, 30 вересня. Потім німецькі сапери підірвали схили яру, щоб засипати величезне побоїсько з людських трупів, а військовополонених змусили вирівняти дно. Загалом було розстріляно 33 771 людина, але, можливо й більше.

Євреїв висліджували, виловлювали і винищували впродовж наступних днів і місяців окупації. Вчителька Л. Нартова у щоденнику, через декілька днів після масової розправи над євреями у Бабиному Яру писала, що бачила, як по вулиці четверо поліцаїв вели гурт євреїв: «Вони були різного віку, але переважно похилого. Вони йшли повільно і з такими невимовно нещасними обличчями, що на них важко було дивитися. Всі вони виглядали хворими. За ними на тачках повезли трьох жінок. Їхні ноги звисали й билися об тротуар. Як страшно жити тут, як тяжко дивитися на такі сцени... Я одягнулася і вийшла на вулицю якраз тоді, коли вони були перед нашим будинком. Вони були хворі й покалічені, їх охороняли поліцаї. Поряд стояла маленька дівчинка, яка теж не могла відірвати від них погляду. Вона запитала мене: «Тьотю, вони євреї? Куди їх везуть? Їх збираються вбивати?» Її очі були широко відкриті».

Свідки розстрілів

Нацисти пильно стежили за тим, щоб свідків злочину не було. Не залишилося документальної хроніки розстрілів – знімати страти було суворо заборонено. Але свідки, хоч і нечисленні, але все ж були: по-перше, це ті, хто дивом уник смерті, наприклад, Діна Пронічева або Геня Баташева, або випадкові свідки.

Розстріли в Бабиному Яру
Розстріли в Бабиному Яру

А. М. Євгеньєв, один із небагатьох свідків розстрілів згодом свідчив: «Зі своїм двоюрідним братом Ткаченком Василем ми пробралися за підводою на вулицю Дорогожицьку, в яку упирався яр. З цієї вулиці нам було видно, як німці зі сторони цвинтарів гнали маси людей, серед яких переважали жінки, старики і діти; раніше на автівках привозили здебільшого чоловіків; хворих, тих, котрі не могли рухатися стариків і дітей везли на двоколках. Перед тим у них відбирали речі і цінності. Заводили до цього до кар’єрів, а потім безпосередньо з обриву урвища розстрілювали. Я спостерігав цю жахливу картину протягом 20-30 хвилин. Колони людей безперестанним потоком рухалися до місця розстрілу…»

Люди чи речі: ніщо не повинно пропасти

Німці вирізнялися утилітарним підходом навіть до людського вбивства. У Бабин Яр заходили десятки тисяч живих людей, а виїздили звідти великі вантажні машини з одягом розстріляних. Загалом нацисти вивезли 137 вантажівок з речами убитих. Речі перебирали і сортували найняті українці, які працювали під пильним наглядом німців. Потім речі відвозили на вулицю Некрасівську, у 38 школу, яка слугувала складом. Чотири поверхи будівлі були вщерть забиті різним крамом. На першому поверсі були продукти: цукор, консерви, хліб, крупа – весь той запас харчу, який нещасні брали з собою, готуючись до далекої дороги. Другий поверх відвели для білизни, спіднього, на третьому – верхній одяг, а на четвертому – цінні речі: годинники, портсигари, каблучки, сережки тощо. Сюди інколи приїздили вищі офіцери й могли взяти собі все, що заманеться. Втім, якихось аж надто розкішних речей не було, радше якісь родинні реліквії, або те, що люди зберігали на якийсь непередбачуваний випадок, адже життя в СРСР для більшості було важке й нужденне. У звітах початку окупації нацисти писали, що їх вразило, як бідно були одягнені кияни.

Нацисти нишпорять у речах розстріляних в урочищі Бабин Яр / Фото: Йоганн Хале (Johannes Hahle), фотограф 637-го німецького загону пропаганди 6-ої Армії
Нацисти нишпорять у речах розстріляних в урочищі Бабин Яр / Фото: Йоганн Хале (Johannes Hahle), фотограф 637-го німецького загону пропаганди 6-ої Армії

Усі речі спочатку обов’язково потрапляли на дезінфекцію, в Жилянську баню, потім акуратно сортувалися і передавалися спеціальній німецькій службі, яка займалася їхнім перерозподілом. Речі вбитих євреїв віддавали передусім фольксдойче – етнічним німцям, які проживали на окупованій території СРСР. Діставалося й київським фольксдойче. Їхній соціальний статус і положення в окупованому гітлерівцями Києві був значно кращий, ніж у інших. Вони вважалися людьми «вищої раси» й могли претендувати на паливо, продовольчі пайки і одяг.

Чи був шанс врятуватися?

Лікар Федір Богатирчук згадував, що до нього в паніці приходили кияни, здебільшого лікарі, які перебували у змішаних шлюбах і запитували: «Що нам робити?!» І він радив їм якнайшвидше тікати подалі з Києва – залишатися у місті було дуже небезпечно (під час окупації Федір Богатирчук переховував сестру шахіста Бориса Ратнера).

Ті, хто переховувався, змушені були жити в умовах постійної небезпеки. Навряд чи це можна було назвати повноцінним життям: будь-коли могла нагрянути перевірка, а житло обшукати; могли зайти знайомі, сусіди – і потім видати.

Захар Трубаков, який проігнорував нацистський наказ, переховувався. Поряд з ним була його дружина-українка Аня. Він умовляв її нікому не розповідати – навіть найнадійнішим знайомим про те, що з ним сталося і де він зараз. Але Аня не втрималася і поділилася таємницею зі своєю близькою подругою. Та невдовзі прийшла до них без попередження й побачила Захара. Тоді чоловік почав благати вже її нічого нікому не казати. Гостя погодилася, однак, прийшовши додому, про все розповіла матері, яка одразу ж написала донос. Щоб не викликати жодних підозр, ця жінка послала в гестапо свою молодшу доньку. І таких прикладів – чимало.

Прикметно, що на українських окупованих територіях, у порівнянні з Європою, покарання для тих, хто переховував євреїв, було максимально суворим. Наприклад, нідерландку, яка переховувала Анну Франк, нацисти навіть не арештували. В Україні ж за таке відправляли в Сирецький концтабір, а потім розстрілювали у Бабиному Яру.

Але, незважаючи на смертельну загрозу, були кияни, які зважувалися переховувати євреїв. Наприклад, рятувало євреїв подружжя Глаголєвих. Священник Олексій Глаголєв був сином відомого київського батюшки священномученика Олександра Глаголєва, який загинув у 1937 році в катівнях НКВС. Були й просто порядні мешканці, які на запитання, чи мешкають у їхньому домі «юде», відповідали, що не знають і не бачили. І це теж комусь рятувало життя.

Хто був убивцями

Відомо, що диявольський план убивства величезної кількості людей розробляли нацисти. У каральній акції в Бабиному Яру брали участь частини СС, німецька поліція та Шоста армія вермахту, без допомоги якої цей злочин був би просто неможливий. Задля збереження таємниці злочину накази айнзатцкоманди і зондеркоманди одержували усно. Вся акція була дуже ретельно задумана, спланована і розрахована заздалегідь. Згодом декількох злочинців таки покарають, наприклад, штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, командира зондеркоманди 4а, яка власне і здійснювала розстріли в Бабиному Яру і не тільки там. Однак жоден із офіцерів вермахту, котрі брали участь у підготовці, проведенні та прихованні слідів злочину у Бабиному Яру, не був притягнутий до відповідальності.

 Військовополонені засипають землею ділянку Бабиного Яру, де лежать розстріляні євреї. / Фото: Йоганн Хале
Військовополонені засипають землею ділянку Бабиного Яру, де лежать розстріляні євреї. / Фото: Йоганн Хале

Після масового розстрілу євреїв в останні дні вересня 1941, до Бабиного Яру почали возити і страчувати людей безвідносно до їхньої національності. Там полягло чимало підпільників, комуністів, військовополонених; там розстріляли багатьох українських націоналістів, які сподівалися за допомогою нацистів побудувати незалежну Україну. Але першими були винищені саме євреї, а також роми – мирне населення. Розстріли тривали до листопада 1943. За два роки окупації в Києві загинуло майже 200 000 людей. Приблизно 100 000 – у Бабиному Яру.

Таке «дражливе» українське питання

Чи брали участь у тій страшній каральній операції українці? Так, брали; вони не стріляли з кулеметів по безневинних людях, але вони допомагали нацистам у цій екзекуції. Скільки їх було? Сто? П’ятдесят? Чи тільки десять?.. Це справа істориків – виясняти, наприклад, чи були там вояки Буковинського куреня, чи вони приїхали в Київ лише в середині жовтня, і хто ж там насправді був. Але навіть, якби там був тільки один єдиний українець, який би зривав з людей одяг і штовхав на розстріл до провалля Бабиного Яру, ми мали б за це вибачитися. Так само, як маємо вибачитися за тих, хто стріляв у євреїв в інших місцях під час Голокосту на території України, зокрема і в єврейських дітей-сиріт у Білій Церкві в серпні 1941.

Ми маємо вибачитися за тих захланних божевільних українських жінок і чоловіків, які видавали євреїв. Які висліджували, винюхували і видивлялися, а затим ішли в гестапо, або до першого-ліпшого німецького солдата й здавали «жида». Через ненависть. Або через заздрощі. Або через жадобу до наживи, адже «за це» платили. Маємо вибачитися за українських донощиків так само, як і за безпосередніх убивць.

Ми маємо попросити пробачення за тих, хто улюлюкав услід нещасним, і за тих, хто мовчав. Можливо, в останніх не було іншого виходу, але все одно, ми маємо вибачитися й за їхнє мовчання. Ми не знаємо, як би вчинили, опинись у подібній ситуації – нас тоді не було. Але єдине, що можемо зробити сьогодні – попросити вибачення. За помилки, оману, ненависть, байдужість і навіть за безсилля.

Маємо попросити пробачення за те, що українські газети друкували огидні антисемітські пасквілі, читати які не здригнувшись, не можна. Наприклад, газета «Українське слово» в період з жовтня по грудень 1941 року опублікувала майже сотню антисемітських матеріалів. «Жиди – найбільший ворог людства»  – так називається анонімна публікація в газеті від 13 грудня 1941 року. За цього аноніма, за ці слова ненависті, надруковані, нехай у підконтрольній нацистам газеті, але українською мовою, ми теж маємо вибачитися, адже Катастрофа розпочиналася зі слів – слів ненависті та ворожнечі. Мусимо пам’ятати, що це не просто слова – 34 000 євреїв вже лежали розстріляні у Бабиному Яру і ще десятки тисяч – по всій Україні – в ярах, канавах, братніх могилах, ледь прикидані землею.

Маємо вибачитись за те, що тоді сталося. Сталося без нас, але на нашій землі, в нашій історії. І тільки не треба показувати пальцем на німців – вони давно, хоч і не без проблем, але визнали власну провину перед єврейським народом. Не треба також згадувати Кагановича і вкотре підраховувати, скільки служило євреїв у НКВС (хоча, історики це вже зробили). Також не треба нагадувати, скільки у нас праведників світу – і «на якому ми місці» (!) «за кількістю праведників». До речі, праведники світу є навіть серед гітлерівських солдат. Святість не обчислиш на калькуляторі і за нею не сховаєшся – надто вузька у неї спина… І не треба до хрипоти кричати про «власне горе», міряючи його з «чужим горем». У цьому теж криється небезпека – у «власному» горі теж можна зачерствіти і знавісніти. А горе – воно просто горе. Людське. 

Ми маємо вибачитися перед євреями, якщо ми – християни. Можливо, це колись та станеться. Можливо, на 100-річчя трагедії Бабиного Яру… Хоча, Катастрофа не знає терміну давності. І вона не вимірюється роками – лише жертвами – обірваними людськими життями невинно убієнних.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-