14 серпня. Пам’ятні дати
У народі це свято має назву – Перший Спас, Медовий Спас, Маковій, Спас на воді.
Історія виникнення цього свята в ІХ столітті у Константинополі була пов’язана з тим, що на спекотний серпень припадав пік епідемій. Щоб запобігти хворобам і людським смертям, установився благочестивий звичай здійснювати хресну ходу, освячуючи вулиці й дороги Хрестом Господнім – священною реліквією, яку заради цього виносили з царської скарбниці.
Цього ж дня християнська церква згадує також і сім мучеників Маккавеїв: Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма і Маркела, їхньої матері Соломії та їхнього вчителя Єлеазара, які в 166 р до н. е. за часів царя Антіоха Єпіфана, були страчені за відмову вклонятися язичницьким богам.
В народі мученики Маккавеї трансформувалися на Маковія. Це перше свято осіннього циклу, з яким пов’язують закінчення літа. На честь свята у церквах відправляють пообідню службу, святять воду, мед, мак, васильки і чорнобривці.
З Маковія починається двотижневий Успенський піст – Спасівка, який закінчувався одним із найбільших свят серпня – Успінням Пресвятої Богородиці.
Події дня
Цього дня у 1775 році з’явився царський маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Запорізької Січі. Запорожці звинувачувалися в тому, що всупереч волі царського уряду освоювали землі на території Новоросійської губернії та Північного Причорномор’я, приймали на Запоріжжя «без разбора… людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры».
Головною ж причиною ліквідації Січі була внутрішня політика царату, спрямована на зміцнення власного абсолютизму. Після ліквідації гетьманства в 1764 року в Україні єдиним краєм, де ще діяло своєрідне військове й адміністративно-територіальне самоврядування, залишалось Запоріжжя – «особливое противоборствуещее политическое сонмище». Близько 5 тисячам найнепокірніших запорізьких козаків вдалося втекти і створити у межах тодішніх турецьких володінь Задунайську Січ (1775-1828). Катерина ІІ досить швидко зрозуміла власний прорахунок і почала заманювати козаків назад усілякими подарунками та обіцянками, але свободолюбові запорожці не надто на те реагували, знаючи підступність Катерини, та й велося їм у Задунайській Січі не так вже й погано. Щоправда, Катерині таки вдалося перетягти на територію Росії частину запорожців і зробити їх відданими васалами – ними стали козаки, що заселили землі Кубані.
У цей день народилися
Андрій Покровський (1862-1944), військово-морський діяч УНР, адмірал, головний командир портів Чорного і Азовського морів, Міністр морських справ УНР.
Народився в Петербурзі, в офіцерській родині, яка вела свій родовід від представників козацької старшини.
Здібний офіцер стало просувався по службі на флоті Російської імперії. У 1912 році йому присвоюють військове звання контр-адмірала і призначають на посаду начальника штаба Чорноморського флоту. Першу світову війну зустрів на посаді командувача бригадою крейсерів.
1916 року його вдруге призначають начальником штабу командувача Морських сил Чорного моря. Покровський спланував і провів блискучу десантну операцію флоту з захоплення турецьких фортець і військово-морських баз у Різе і Трапезунді. За це підвищений до віце-адмірала.
Коли командувачем Чорноморським флотом призначили молодого віце-адмірал Колчака, подав у відставку з посади начальника штабу – він був незгоден з діями недосвідченого керівника.
Після Лютневої революції 1917 року в умовах зростаючого безвладдя Покровський, який на той час був начальником 2-ї бригади лінійних кораблів, підтримував Чорноморський військовий український комітет. Бригада лінійних кораблів Покровського єдина впродовж всіх трагічних подій на Чорноморському флоті зуміла зберегти бойову готовність.
На щоглах лінійних кораблів восени 1917 року вже розвивалися українські жовто-блакитні прапори.
В листопаді-грудні 1917 року Покровський працював над організацією національного українського флоту. Було створено спеціальну комісію по реформуванню Морського відомства на чолі з віце-адміралом Покровським. План, який невдовзі представила ця комісі, став основою будівництва національного флоту Української Держави.
Указом гетьмана Павла Скоропадського Андрію Покровському було присвоєно військове звання адмірал, згодом його призначають Міністром морських справ Української держави. Покровському досить швидко вдалося організувати в Одесі діючий штаб флоту, відновити бойову готовність кораблів.
14 грудня війська Директорії взяли Київ і гетьман Скоропадський разом зі своїм урядом подав у відставку. Покровський у 1920 року разом з військами Врангеля емігрував із Севастополя в Стамбул. Останні роки життя прожив у Каїрі.
Іван Боберський (1873-1947), організатор, фундатор, теоретик і практик фізичної культури в Україні. Автор назви «Пласту».
Народився на Галичині в родині греко-католицького священника.
Навчався на філософському факультеті Львівського університету. Подорожував країнами Західної Європи, де вивчав нові форми й методи фізичного виховання, які згодом впроваджував на батьківщині.
Іван Боберський був автором перших українських науково-методичних праць з теорії фізичного виховання і спорту. Крім того, він видавав та редагував перші українські спортивні часописи: «Сокільські Вісти», «Вісти з Запорожа» та «Січові вісти».
1908 року його обирають головою Старшини гімнастичного товариства «Сокіл». Саме за час його керівництва набувають розвитку легка атлетика, футбол, бокс, гаківка (хокей), лещетарство (лижний спорт), мандрівництво та санний спорт.
Духовними дітьми Івана Боберського є Українські січові стрільці, (УСС) – перші паростки новітніх українських збройних сил. На початку Першої світової війни тисячі «соколів», «січовиків», «пластунів» вступили до лав УСС. Сам Боберський входив до складу Бойової управи стрілецтва.
У 1923–1932 роках очолював представництво ЗУНР у США i Канаді. Зібрав 50 тисяч канадських доларів для Українського Червоного Хреста.
Більше про Івана Боберського можна дізнатися тут: https://www.032.ua/news/2422965/ivan-boberskij-15-faktiv-pro-batka-ukrainskogo-tilovihovanna
Іван Липківський (1892-1937), художник, представник школи «бойчукістів».
Його батько, отець Василь Липківський (1864-1937) – борець за автокефалію, митрополит Київської і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви. Тому Іван отримував освіту в Київській церковно-вчительській школі.
Однак по духовній стезі не пішов, і у 1927 році закінчив Київський художній інститут, став членом АРМУ. Працював в стилі «бойчукізму».
З початком репресій серед української інтелігенції завідуючого навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту Івана Липківського звільнили з роботи.
Звинувачений за «участь у націонал-фашистській організації» і 13 липня 1937 року розстріляний в Києві. У жовтні цього ж року совєти заарештували і у листопаді розстріляли його батька.
Карло Звіринський (1923-1997), живописець, графік, іконописець. Один з провідних діячів андеграунду.
Народився у Львівському воєводстві Польської республіки (нинішня Львівщина).
З Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва митця відраховують за неповагу до соцреалізму, «прояви буржуазного націоналізму та поширення формалістичних тенденцій у мистецтві».
Закінчив виш він вже 1953, відтоді – на викладацькій роботі спочатку в училищі, потім – рідному інституті. Водночас провадив неофіційну педагогічну роботу: 1959 року Звіринський створив підпільну школу для молоді, в якій, крім живопису, композиції, вивчали історію України, світові мистецтво, літературу, музику, релігію.
У 1982 році – за рік до пенсії – Звіринського звільнили з роботи з політичних мотивів.
За часів Незалежності обіймав посаду професора кафедри монументального живопису Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва, викладав у Школи іконопису ім. Святого Луки при монастирі отців Студитів храму Святого Архистратига Михаїла у Львові.
Подивитися картини Звіринського: https://art.lviv-online.com/karlo-zvirynskyj/
Прекрасна стаття про творчість Звіринського: https://zbruc.eu/node/88007
Роздуми художника про мистецтво: https://artes-almanac.com/k-zvirynskyi-pro-tvorchist-i-mystectvo/
Микола Ластовецький (1947), композитор.
Народився в Хмельницької області.
У своїй музиці Микола Ластовецький поєднує найкращі музичні традиції минулого із сучасними композиторськими течіями. У творчому доробку композитора – симфонічні полотна, вокальна, інструментальна, камерна музика, музика до багатьох театральних вистав (симфонічна поема «Галичина», увертюри «Бойківська», «Елегії пам’яті В. Барвінського», симфонієти «Пам’яті Героїв Крут», вокально-симфонічна сюїта «Верховинці» тощо).
Вокально-хорові твори Ластовецького є прикрасою численних концертів і всеукраїнських та міжнародних фестивалів в Україні і світі.
Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=z2Bx9223FZg
Богдан Вержбицький (1947), кінооператор, сценарист та педагог.
Народився у Львові. Після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва почав працювати оператором-постановником кіностудії імені О.Довженка.
Завідувач кафедри кінотелеоператорства Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Працював з такими видатними режисерами, як Роман Балаян, Єжи Гофман, Сергій Маслобойщиков, Михайло Іллєнко.
Олесь Ульяненко (1962-2010), письменник.
Справжнє ім’я – Олександр Ульянов. Народився на Полтавщині.
У 1997 р. за роман «Сталінка» Ульяненко отримав Малу Шевченківську премію (існувала з 1997 по 1999 рік). В цьому творі автор зображує життя в божевільні, де люди перетворюються на рослини. Але не всі – головний герой Йона намагається втекти на волю, але що таке воля в «країні вічних дурнів і катів»?..
«Знак Саваофа» – скандальний роман 2006 року, за який Московський патріархат оголосив письменнику анафему.
Написав понад 20 романів та безліч повістей. Його твори перекладалися німецькою, вірменською, угорською, англійською та іншими мовами.
Почитати про Ульяненка: http://www.golos.com.ua/article/124667
Наталка Карпа (1981), співачка.
Народилася на Львівщині. Її бабуся займалася співом, батько – професійний музикант.
Співала у народному хорі «Писанка», потім була солісткою ВІА «Галицька перлина».
Має дві вищі освіти: Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, Національний університет «Львівська Політехніка» (англійська філологія).
Найпопулярніша пісня – «Калина» (калина – не верба). У 2013 році здійснила світовий ЕТНО-ТУР з концертною програмою «З України з любов’ю» країнами з найбільшою українською діаспорою. Пісні Наталки Карпи ротуються також на польських радіостанціях.
Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=MlDTsWPPWro
