«22 июня ровно в 4 часа Киев бомбили, нам объявили…»
Два найбільших тоталітарних режими світу зійшлися у смертельному герці. Нині в РФ з ініціативи президента Путіна мають заборонили публічно ототожнювати два тоталітарні режими – закон про вирішальну роль СРСР у перемозі над нацизмом ухвалено Державною думою. У пропагандистську стратегію Москви не вписується ані образ Сталіна – підступного зловісника, нічим не ліпшого за Гітлера, ані правда про аморальну і загарбницьку політику СРСР напередодні війни та тісну співпрацю з нацистами. Надто вже опікується Кремль творенням власної непорочної історії, надто вже старається в ліпленні образу «визволителя» людства. Але те, що колись було ретельно приховане, давно стало очевидним, таким, що вже не заховаєш у жодному сейфі ні під жодним грифом «секретно». Згадаємо про деякі ключові моменти історії, які передували дню 22 червня 1941 року.
Зловісна прелюдія в дружніх тонах
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року нападом нацистської Німеччини на Польщу. А за тиждень до того був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа – Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємний додатковий протокол, згідно з яким, територію Східної Європи було поділено на сфери впливу між нацистською Німеччиною і СРСР. Перемовини про зближення, сама підготовка пакту відбувалася в атмосфері цілковитої секретності. Повідомлення йшли не через дипломатичні канали, а одразу напряму – Сталіну.
Пакт про ненапад був лише початком подальших подій, які розгорталися з блискавичною швидкістю: вторгнення 1 вересня 1939 року Гітлера в Польщу і вторгнення Сталіна в Польщу 17 вересня; другий приїзд Ріббентропа в СРСР у вересні 1939 року і підписання не менш ганебного «Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною»; тісна співпраця між двома тоталітарно-репресивними режимами в торговельній, воєнній сферах, а також між каральними органами – НКВС і гестапо; війна СРСР з Фінляндією на початку 1940 року; масові видачі гестапо німецьких комуністів, котрі переховувалися від нацистського переслідування на території СРСР (січень-березень 1940); розстріл польських військовополонених в Катині; окупація СРСР Прибалтики в червні 1940 (згідно з секретним протоколом) і анексія СРСР Бессарабії в серпні 1940 року – теж згідно з секретними угодами.
Тож в Думі про це хочуть заборонити говорити, а дозволити – про ангельську миролюбність СРСР напередодні «віроломного» нападу Німеччини 22 червня 1941 року? Втім, документально обґрунтована правда така: Сталін з азартом брав участь у грі, правила якої розробляв разом із Гітлером.
Попередження радянського перебіжчика
Пакт Молотова-Ріббентропа став для багатьох радянських і європейських комуністів справжнім шоком. Однак були й такі, хто анітрохи не здивувався раптовій метаморфозі радянсько-нацистських взаємин. Серед позбавлених наївності був Вальтер Кривицький (1899-1941), офіцер радянської розвідки в Західній Європі та один із перших перебіжчиків на Захід, який загинув за загадкових обставин у Вашингтоні (радше за все, був убитий сталінськими агентами).
У книзі «Я був агентом Сталіна», що побачила світ наприкінці 1939 року, він пише: «Уявлення про те, що Сталін і Гітлер – смертельні вороги, яке існувало аж до недавнього укладення радянсько-німецького пакту, – чистісінький міф. Ця спотворена картинка була зроблена за допомогою вмілого камуфляжу і пропагандистського галасу. Насправді ж Сталін поводився як наполегливий прохач, якого не бентежать категоричні відмови... Ба більше, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконаність у необхідності шукати дружби з Берліном. Японська загроза на Далекому Сході лише пришвидшила його кроки в цьому напрямку. Він найбільше зневажав «слабкі» демократичні уряди, натомість поважав «могутні» тоталітарні держави…»
Німеччина і Росія: співпраця за будь-яких умов
Радянська Росія співпрацювала з Німеччиною ще з часів підписання Рапалльського договору 1922 року. Дві країни з нульовим рейтингом на міжнародній арені, країни-парії, з якими ніхто не рахувався, досить швидко знайшли спільну мову, налагодили не тільки торговельні зв’язки, але й військові.
З 1935 року на тлі загального охолодження політичних відносин товарообіг між двома країнами почав різко знижуватися. Однак Сталін не полишав надії повернути Гітлера до «рапалльської лінії», хоча давалося це вкрай важко. Тут можна згадати так звану «місію Канделакі», яка діяла в 1935-1937 роках. «Піонер» нового німецько-радянського зближення, торговельний представник СРСР в Берліні й особистий емісар Сталіна Давид Канделакі, якого за віддану службу згодом розстріляють, чимало зробив не тільки для налагодження торговельних взаємин між Москвою і Берліном, а й для підготовки майбутнього пакту Молотова-Ріббентропа.
19 серпня 1939 року, за чотири дні до підписання пакту про ненапад був підписаний безпрецедентний договір про торговельно-економічну співпрацю між гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР. Згідно з кредитним договором 1939 року, СРСР отримав у борг 200 мільйонів німецьких марок під закупівлю німецького обладнання. СРСР зобов’язувався постачати в Німеччину мільйон тонн зерна, 900 тисяч тонн нафти, 300 тисяч тонн чавуну, 100 тисяч тонн хрому, по пів мільйона тонн фосфатів і залізної руди, сотні тонн міді, цинку, а ще платини, іридію та іншої вкрай важливої стратегічної сировини.
На додачу до обсягів, зазначених у договорі 1939 року, СРСР та Німеччина підписали 11 лютого 1940 р. ще один Договір про торгівлю, де йшлося про поставки нафти, сировини, борошна на суму від 420 до 430 мільйонів рейхсмарок. В договорі також містився «Конфіденційний протокол», згідно з яким Радянський Союз мав здійснювати закупівлю «металів і інших товарів» у третіх країнах для Німеччини - наприклад, каучук з британської (!) Індії. СРСР також надав Німеччині право транзитних перевезень в Іран, Афганістан і навіть окуповану Японією частину Китаю. Починаючи з січня 1940 р. і до 22 червня 1941-го загальна вартість радянського експорту до Німеччини склала 597,9 мільйона рейхсмарок. Німеччина поставила товарів (військову техніку, верстати та технології) на суму 437,1 мільйона рейхсмарок.
Цей торговий договір допоміг Німеччині подолати британську блокаду, водночас до літа 1940 року залежність Німеччини від радянського імпорту зросла: їй гостро не вистачало 500 тисяч тонн марганцю, 3,3 млн тонн фосфатів, 200 тис. тонн каучуку і 9,5 млн тонн нафти. Натомість у серпні 1940 року Сталін призупинив поставки після того, як відносини загострилися через розбіжності в політиці на Балканах і війну Радянського Союзу з Фінляндією (втім, до кінця серпня відносини знову покращилися, поставки радянського сировини навіть значно перевищили попередні). У жовтні 1940 р. німецькі офіційні особи підрахували, що їх запасів сировини вистачить лише до літа 1941 року. І в листопаді Гітлер наказав готувати план захоплення СРСР.
Перший міф: «без оголошення війни»
Чи планував Сталін першим напасти на Німеччину? Це дискусійне питання. У нього є як свої палкі прибічники – згадати хоча б колишнього радянського спецслужбіста Віктора Суворова, чиї книжки на зламі 80-90-х минулого століття сприяли неймовірному сплеску вивчення історії Другої світової війни, а заодно й позбавленню від радянської пропагандистської облуди, так і обережні скептики. Врешті Гітлер вирішив ударити першим.
До речі, «не оголошуючи війну» – це теж неправда. О 4 годині ранку 22 червня радянському послу в Берліні Володимиру Деканозову було пред’явлено відповідну ноту з довгим списком претензій Німеччини до СРСР. В тому числі, безпекового порядку. Була зроблена заява і послом Німеччини в СРСР Шуленбургом – позицію Німеччини він озвучив тодішньому народному комісарові СРСР В’ячеславу Молотову, а заодно і передав комплект документів, аналогічний тому, який був вручений Деканозову. Інша річ, що СРСР до війни реально не був готовий, і його угруповання на західному кордоні аж ніяк не було налаштоване на оборону. Цим і був обумовлений його тотальній розгром у перші ж дні. Втім, напавши першим на СРСР, Гітлер сприяв зростанню репутаційного рейтингу Сталіна – це факт безсумнівний. Попри те, що на Заході чудово знали про приховані нюанси співробітництва Радянського Союзу з нацистами, та й про експансіоністські плани «наймиролюбнішого» з вождів, агресія Гітлера викликала у світового співтовариства осуд.
Того ж дня, 22 червня 1941 року, в Лондоні був скликаний воєнний кабінет. Прем’єр-міністр Вінстон Черчилль виступив з промовою по радіо ВВС і засудив напад. Черчилль також запевнив, що Британія всіляко допомагатиме СРСР: «російська небезпека – це наша небезпека…» Щоправда, в кулуарах високої британської політики все ж трохи тішилися: не так із того, що один хижак таки напав на іншого, як через те, що сили фюрера відтепер будуть спрямовані переважно на Схід. Британія, яка вже майже два роки перебувала у стані війни, могла трішечки зітхнути з полегшенням… Джордж Орвелл у своєму щоденнику зауважив, що симпатії британців, наче маятник, хитнулися в бік СРСР, а ще пару років тому були на боці Гітлера. «Нині чи не всі стали налаштовані просталінськи», – констатує письменник. І додає: «Цей мерзенний убивця тимчасово на нашому боці, і тому чистки і т.д. раптово забуті…» (3.7.1941)
Міф №2: «Велика вітчизняна»
У Радянському Союзі період історії з 22 червня 1941 року по 9 травня 1945-го прийнято було називати Великою Вітчизняною війною. Саме так уперше назвав цю війну Йосиф Сталін під час виступу по радіо 3 липня 1941 року: «Війну з фашистською Німеччиною не можна вважати війною звичайною. Вона є війною не тільки між двома арміями. Вона є разом з тим великою війною всього радянського народу проти німецько-фашистських військ. Метою цієї всенародної Вітчизняної війни проти фашистських поневолювачів є не тільки ліквідація небезпеки що нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, що стогнуть під ярмом німецького фашизму». Прикметно, що до цього, впродовж 1939-1941 років радянська пропаганда називала цей глобальний конфлікт «Другою імперіалістичною війною», жодним словом не висловлюючи прихильності до численних жертв нацистської агресії.
Перемога, оплачена океаном людської крові, ще більше закріпила за Сталіним імідж «визволителя». Саме після 1945 року СРСР стає одним із серйозних світових гравців на міжнародній арені й набуває статусу наддержави. А радянські ідеологи, хвацько фальшуючи історію, підтасовуючи, як вправний картяр певні факти, замовчуючи одне, й кричачи натомість про інше, поквапливо формували міф про «великую войну», «великую победу», а заодно і про «великую страну».
Радянські керманичі тішилися величі СРСР, але це була велич доволі сумнівної якості, адже її підвалинами стали не закон і демократичні цінності, а страх, брехня, та мільйони загублених людських життів. В тому числі і через загравання з Гітлером, через катастрофічні провали початкового періоду війни і звичку абсолютної більшості сталінських маршалів та генералів ставитися до солдатського життя, як до розхідного матеріалу. То була велич на кістках…
Усе це нині добре відомо, так само, як і те, що обидва режими – і нацистський, і радянський, були до болю схожими: сліпо впевнені в своєму месіанстві та праві на агресію. І жодна Дума не зможе примусити нас думати інакше. Як там, «У чому сила, брате?..» Знаємо: у правді.
Світлана Шевцова, Київ
