Андрій Сахаров. І один у полі воїн

Андрій Сахаров. І один у полі воїн

Укрінформ
21 травня. 100 років з дня народження видатного російського фізика і правозахисника. Відсутність таких людей нині прирекла Росію бути такою, як вона є

Хто такий Андрій Сахаров? Росіянин, який протистояв великоросійському шовінізму. Правнук священника, внук адвоката і син фізика.

Він підписував лист проти поновлення культу особи Сталіна. Протестував проти вводу Радянським Союзом військ у Чехословаччину. Він наголошував, що жодними політичними мотивами не виправдати загибель інакодумства під танками на китайській площі Тяньаньмень – вимагав від СРСР негайно розірвати дипломатичні відносини з Китаєм. Він вимагав правди про Афганістан і наполягав, що «душмани» – такі ж самі люди і що кожен народ має право сам вирішувати власну долю, без «братського» втручання… Він захищав право євреїв на еміграцію в Ізраїль, а німців у Німеччину – не може держава насильно утримувати громадян, а людина вільна їхати куди завгодно і жити там, де вона забажає – це її право… Захищав мешканців семипалатинської землі – казахів – від нескінченних ядерних випробувань…Захищав усіх, хто потребував захисту – кинутих у тюрми, переслідуваних не за тероризм і вбивства, а лише за погляди і думки, які не збігалися з офіційними.

Від обласканого долею академіка до вигнанця

Його називають «батьком» радянської водневої бомби, але сам Сахаров вважав подібні слова не надто точними. Так, він став наймолодшим академіком – у 32 роки. Отримав за дев’ять років три зірки Героя Соцпраці і Сталінську премію. А потім – був позбавлений усього і засланий напередодні Московської олімпіади за критику війни в Афганістані у Горький, де перебував під наглядом міліції та КДБ майже сім років. Перед дверима його квартири стояв стіл, за яким спокійно сидів міліціонер, а у дворі будинку розташовувався міліцейський відділок. Він оголошував декілька голодувань. Його насильно годували. Проти нього і його дружини Олени Боннер була розгорнута безпрецедентна кампанія цькування. Проти нього підписували колективні листи-засудження вчорашні колеги і друзі. Але він не зважав на це. Не сходив з обраного шляху. Попри шалений тиск Системи. У 1975 році Сахарова нагородили Нобелівською премією миру «За безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми і мужню боротьбу із зловживанням владою і будь-якими формами придушення людської гідності».

У 1988 році Борис Нємцов взяв інтерв'ю у Сахарова щодо проблем постчорнобильської атомної енергетики
У 1988 році Борис Нємцов взяв інтерв'ю у Сахарова щодо проблем постчорнобильської атомної енергетики

Він не зміг поїхати на церемонію вручення – його банально не випустили з країни. Натомість поїхав у Вільнюс – визволяти чергового політв’язня – Сергія Ковальова. У своїй Нобелівській лекції він згадав прізвища багатьох радянських політв’язнів, зокрема і українських: Леоніда Плюща, Стефанію Шабатуру, Надію Світличну, Ірину Калинець-Стасів, В’ячеслава Чорновола, Валерія Марченка і багатьох інших. Він був одним із небагатьох російських демократів, яких можна перерахувати на пальцях однієї руки, хто однозначно і беззастережно підтримував ідею української незалежності, вважаючи будь-які натяки на «старшобратство» та «вместелучше» неприйнятними. Він казав про «необходимость разрушения имперской национально-конституционной структуры СССР, которая является инструментом угнетения других народов».

Воднева бомба. Успіх і гіркота

У 1953 році в СРСР з’явилася зброя, в 25 разів потужніша за американську бомбу, яка знищила Хіросіму. Над проблемою управління термоядерною реакцією працювали Андрій Сахаров та Ігор Євгенович Тамм (до речі, його дитинство і юність минули в Єлисаветграді, нині Кропивницький) – його учитель, науковий керівник у ФІАН (Фізичний інститут імені П. Лебедєва Академії Наук СРСР, нині – РАН).

Сахаров писав про те, що СРСР має значно менший техніко-економічний потенціал, ніж США, тож змушений буде розвивати засоби нападу, адже система ПРО набагато дорожча рівносильній наступальній системі. Розробка відповідної зброї була, за словами Сахарова, «абсолютной необходимостью». Пристрій Сахарова визначався не тільки кілотоннами. Він був значно «дешевший» на «одиницю руйнувань» на відміну від атомної бомби. Також не потрібно було добувати рідкісний елемент уран, розділяючи потім на ізотопи.

Воднева бомба РДС-6с
Воднева бомба РДС-6с

Випробування пристрою РДС-6с відбулися на Семипалатинському полігоні 12 серпня 1953 року. Право першого тосту за вдалий експеримент надали 32-річному Андрію Сахарову, наймолодшому серед усіх присутніх. Він сказав по суті глибоко пацифістський тост про те, щоб подібна зброя вибухала тільки на полігонах, а не над головами мирних мешканців. Маршал Митрофан Нєдєлін, під чиїм керівництвом власне й відбувалися випробування, відповів ученому солдатською притчею: мовляв, стоїть дід перед іконами й молиться: «Господи! Укріпи і направ, укріпи і направ…» А баба йому з печі: «Діду, не так молишся, ти лише проси про «укріпи», а я вже сама направлю…» Присутні розсміялися. Згодом учений написав, що ця напівбогохульна і напівсороміцька байка була для нього «…как удар хлыстом по лицу». Так йому дали зрозуміти, що його справа – постачати партії нову смертоносну зброю, а все інше – не його справа, – зайвий раз нагадавши про «керівну і направляючу» роль партії. Під час тих випробувань загинув солдат і дівчинка. Сахаров дуже переживав з того, але військові сказали, що під час маневрів завжди гине декілька солдатів – нічого страшного в цьому немає, це норма.

Академік Сахаров і маршал Нєдєлін
Академік Сахаров і маршал Нєдєлін

У Сахарова не було «комплексу Оппенгеймера», і він ніколи не шкодував про те, що був одним із тих, хто створив водневу зброю. Але він був одним із тих, хто завжди застерігав про величезну небезпеку, яка криється в подібних винаходах: «Всякий человек, оказавшийся на крае пропасти – отступает от этого края назад».У 1956-1962 роках почалися перші виступи Сахарова проти ядерних випробувань в атмосфері. У 1961 році він запропонував відмовитися від поновлення випробувань ядерної зброї, на що Хрущов відповів: «Я был бы последний слюнтяй, а не председатель Совета Министров, если бы слушался таких, как Сахаров!» У 1962 році на полігоні на Новій Землі майже одночасно були випробувані дві бомби, одну з яких розробляли в Арзамасі, а іншу в Челябінську. Вчений наполягав на тому, щоби випробувати тільки одну. Його звернення проігнорували. «Это уже было окончательное поражение, – писав Сахаров. – Ужасное преступление совершилось, и я не смог его предотвратить. Чувство бессилия, нестерпимой горечи, стыда и унижения охватили меня. Я упал лицом на стол и заплакал…»

Сахаров і Солженіцин

Вперше вони зустрілися наприкінці літа 1968, одразу ж після окупації СРСР Чехословаччини. Просиділи за розмовою чотири години. Сподобалися один одному. Солженіцин сказав про Сахарова: «…он меня покорил!»; «С первого вида и первых же слов он производит обаятельное впечатление…» І ще: «…он ни в чем не обиделся, хотя поводы были, он ненастойчиво возражал, объяснял, слабо-растеряно улыбался, – а не обиделся ни разу, нисколько, – признак большой, щедрой души». Під час тієї бесіди Солженіцин досить гостро і з притаманним йому запалом критикував погляди Сахарова.

Олександр Солженіцин отримує Нобелівську премію
Олександр Солженіцин отримує Нобелівську премію

Саме Солженіцин, лауреат Нобелівської премії з літератури 1970 року, запропонував у вересні 1973, у розпал антисахаровської кампанії – присудити вченому Нобелівську премію миру. А в день, коли арештували Солженіцина – 12 лютого 1974 року – Сахаров прийшов на квартиру Солженіцина і дав інтерв’ю канадському радіо і телебаченню. «Мы воспринимаем арест Солженицына не только как оскорбление русской литературе, но и как оскорбление памяти миллионов погибших, от имени которых он говорит», – заявив учений.

Вже згодом, Солженіцин, який все більше і більше дрейфував у бік великоросійського шовінізму, зауважить, не приховуючи роздратування: «Дождалась Россия чуда – Сахарова, и этому чуду ничто так не претило, как пробуждение русского самосознания!» Натомість Сахаров скаже: «Для меня вообще само разделение идей на западные и русские непонятно. По-моему, при научном, рациональном подходе к общественным и природным явлениям, существует только разделение идей и концепций на верные и ошибочные. И где эта здоровая русская линия развития?..» («О письме Александра Солженицына») Тобто, Сахаров і до політики підходив як до науки, з її універсалізмом спільних понять, формул і визначень.

«Самый громкий голос – это Шакер!»

«Шакер» на кримськотатарській означає «цукор». 14-15 квітня 1976 року в Омську відбувався суд над 33-річним Мустафою Джемілєвим – кримськотатарським дисидентом, політв’язнем. Власне це був і не суд, а судилище. Маленька тьм’яна зала суду, повна кадебістів і з невеличкий гурт кримських татар: мати ув’язненого, брат, дві сестри і декілька найвідданіших друзів. Був на тому суді і Андрій Сахаров з дружиною – Оленою Боннер. Щоправда, за дверима судової зали – всередину їх не пустили. Тоді відбувався ще один процес – у Москві – над Андрієм Твердохлібовим, але Сахаров і Боннер вирішили летіти саме в Омськ. Підтримати кримського татарина Мустафу Джемілєва – «бо хто ж його там, так далеко, підтримає»? До того ж, Мустафа тривалий час голодував і був дуже виснажений. Швидко зібралися. До Омська три години льоту, квитків, як завжди, немає – довелося показувати посвідчення Героя. Прилетіли і одразу ж неприємності. Мало не з порога жінка-адміністратор в омському готелі: «Такому мерзавцу, как вы, я куска хлеба не подам, не только что номер предоставить!».

За спинами подружжя стояв гурт кримських татар, які мовчки спостерігали цю сценку ненависті. Що ж, ні то й ні – Сахаров і Боннер, на запрошення кримських татар пішли до них. Через деякий час адміністраторка принесла ключі від окремого номера – звісно ж, за вказівкою КДБ. Потім був суд і штовханина. Спочатку видворили з зали суду брата Мустафи Джемілєва, потім сестер, а згодом і матір. Сестра – Васфіє Хаїрова, перед тим, як її мало не насильно вивели з зали, встигла вигукнути декілька фраз, щоб підтримати брата і сповістити, хто знаходиться за дверима: «Это наши друзья! Самый громкий голос – это Шакер!» Потім мати Мустафи Джемілєва стояла під дверима судової зали і плакала. «Пропустите мать, ведь суд – над ее сыном!», – вигукнув Сахаров. Кадебісти, що стояли біля дверей, почали насміхатися. Боннер не витримала і вдарила одного з них. Почалася потасовка, в результаті якої всіх пов’язали і кинули у воронки. А ще академік Сахаров написав листівку Мустафі Джемілєву з проханням припинити голодування. Брат зміг показати її Мустафі. Це фактично врятувало йому життя. Як згодом згадував лідер кримськотатарського народу, «…одна його присутність надавала цьому процесу абсолютно іншого звучання. Тому що там, де був Сахаров, там була увага світової громадськості і я, завдяки цьому, отримував велику моральну підтримку».

У 1979 році академік був присутній ще на одному закритому судовому процесі радянського режиму над Мустафою Джемілєвим – у Ташкенті. Особисто ж познайомилися вони лише в 1986 році.

Люся

Сахарова щільно опікувало КДБ від самого початку його кар’єри і закінчуючи похоронами. Існувало 583 томи матеріалів «оперативной разработки» «Аскета» і «Лисы» (під такими іменами фігурували Сахаров і Боннер). Спочатку КДБ мав намір зробити з Сахарова такого собі кишенькового опозиціонера, але план зазнав краху. КДБ здавалося, що Сахаров людина, якою легко керувати, варто його лишень оточити «потрібними» людьми, і все буде гаразд. Однак не так сталося, як гадалося. Зовсім невчасно для КДБ біля Сахарова з’явилася Олена Боннер. Саме вона – надзвичайно сильна і вольова жінка відіграла значну роль у житті Андрія Сахарова. З Оленою Боннер або Люсею, як називали її найближчі, Сахаров познайомився в 1970 році. Про це кохання, а також про взаємини, які панували в сім’ї, можна прочитати в книзі «Сахаров. «Кефир надо греть». История любви, рассказанная Еленой Боннэр Юрию Росту». Боннер була першою читачкою творів Сахарова, його секретарем і критиком. Наприклад, вона критикувала Андрія Дмитровича за те, що той навіть найбільш цікавий матеріал умів зробити нецікавим – настільки академічно, беземоційно він, на думку Боннер, писав. Сама ж Боннер, на противагу Андрію Сахарову, мала чудовий літературний хист – варто хоча б почитати її «Дочки-матери. Мемуары» – надзвичайно цікаву і пізнавальну книжку.

Олена Боннер, Андрій Сахаров
Олена Боннер, Андрій Сахаров

Боннер довелося чимало витерпіти за власну принциповість і непоступливість. Наприклад, якось, коли вона їхала з Горького в Москву, «звичайні» радянські жінки, котрі перебували разом із нею в одному вагоні, добряче її вилаявши і мало не побивши, вимагали зсадити її з потягу – не хотіли їхати разом з «ворогом народу». І це були не розстрільні сталінські 30-ті, а мирні брежнєвські 80-ті. І подібних прикладів – чимало.

КДБ фіксувало абсолютно все про їхні стосунки; за ними підглядали, їх підслуховували, їхній приватний простір постійно порушували, вдиралися до помешкання, поширювали огидні чутки, але від того союз двох вільних людей жодним чином не постраждав. Ба більше, став іще міцнішим.

«Мы не толпа! Мы уже не толпа!» Похорон Сахарова

Похорон Сахарова
Похорон Сахарова

День похоронів Сахарова, 18 грудня 1989 року, видався холодним. До всього, була ще й ожеледиця. Втім, це не завадило прийти й провести в останню путь великого вченого і правозахисника. Сотні тисяч громадян із різних куточків імперії, що уже тріщала по швах. Латиші, естонці, литовці, українці, татари, казахи, грузини, вірмени… Делегації з-за кордону – наприклад, ті ж поляки – представники «Солідарності». І тисячі солдат. Сила-силенна міліцейських кордонів, що розчленовували натовп на частини. Розмова у натовпі: «А что вас так много-то, солдатики?» «А мы и сами не знаем», – відповідали ті знизуючи плечима. І хтось сказав: «Не трогайте пацанов, пусть стоят! Пусть слышат, что здесь говорится! Эти уже не будут свой народ бить саперными лопатками!..» Звісно, саперними лопатками вже не били, однак, згодом битимуть гумовими кийками… А ще, промовистий факт: у 1991, під час перших виборів президента Росії, фактично весь московський ОМОН проголосував зовсім не за демократа Єльцина, а за Жириновського.

Тоді, на тих всенародних, ще радянських, похоронах було сказано чимало правильних слів. Слів подяки і слів покаяння. Слів вільних людей: «Мы не толпа! Мы уже не толпа!», – плачучи, кидав хтось крізь мікрофон слова, у гущу людського натовпу. Втім, хтось зауважив, що разом із Сахаровим «хоронили й надію».

«Свободы сеятель пустынный…»

«Нельзя говорить о симметрии между раковой и нормальной клеткой. А наше государство подобно именно раковой клетке – с его мессианством и экспансионизмом, тоталитарным подавлением инакомыслия, авторитарным строем власти, при котором полностью отсутствует контроль общественности над принятием важнейших решений в области внутренней и внешней политики…» Таку безжальну характеристику давав учений рідній країні на початку 80-х. Це була правда, яку в Кремлі йому не можуть пробачити і понині.

Однак Сахаров не був «учителем», «месією». Та й не хотів, не збирався ним бути – на противагу від того ж таки Солженіцина. Він радше був совістю російського політичного класу. Совістю, яку він швидко і безповоротно втратив, ледве її набувши.

У 1990 році в Москві з’явився проспект Сахарова. В 2010 на ньому встановили табличку, де написано про «новые виды вооружения» и «Великую Отечественную войну», і жодного слова – про його правозахисний подвиг. Існує в російській столиці і проспект Андропова… Саме він і є чи не головною магістраллю, по якій рухається останнім часом із великодержавним шалом російська політика. А мешканці білокамінної зовсім не проти, щоб пам’ятник Феліксу Дзержинському повернувся на Луб’янку. Натомість «Сахаровський центр» з 2014 року визнаний російською владою «іноземним агентом».

Тож ким він був – академік Сахаров? Мабуть, як писав його улюблений ще зі студентських років Пушкін, – "Свободы сеятель пустынный..." Надто високими, надто незрозумілими видалися для більшості співвітчизників гуманістичні ідеї та прозріння Громадянина Академіка, чиє сторіччя сьогодні відзначають люди, які не забули, що таке сумління.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-