Справедливість, яку ми втратили 2 тисячі років тому

Справедливість, яку ми втратили 2 тисячі років тому

Блоги
Укрінформ
Кожен з нас прагне справедливості

Вороги Стерненка бажають, щоб справедливість восторжествувала, і його засудили за умисне вбивство. Друзі вірять, що справедливість уже восторжествувала, коли він покарав нападника, і його треба відпустити.

Вподобальники заблокованих проросійських телеканалів переконані, що їх інформаційна війна проти держави була справедливою, а ті, хто туди ані ногою, справедливим вважають закриття цих каналів.

Хтось вважає несправедливим, що держава не сплачує вартість житла, зруйнованого в прифронтовій смузі; хтось – що держава й досі платить пенсію тим, хто на “тому боці”.

Шукати справедливість – це наш національний тренд. І мало знайдеться українців, які б подумки на вдягалися у мантію й перуку справедливого судді, та не роздавали б свої вердикти направо й наліво.

Близько двох з половиною тисяч років тому в Афінах тамтешні мудреці замислилися над питанням: а що ж воно таке – справедливість?

Місцевий аксакал Кефал казав, що справедливість – це чесність і повернення боргів. Причому борги можуть бути різними – добро, дароване нам, треба повертати добром, зло вчинене проти нас – злом. Іншими словами: кожному повертати належне.

Його співрозмовнику, оратору Полемарху ця сентенція видалася надто розпливчатою (бо хто знає, що таке ”належне”, а що ”неналежне”) і він загострив думку: справедливість це – друзям віддячувати добром, а недругам – шкодою...

Чи погодимося ми з цим?

Громадянська наша совість не погодиться. Слово “друзі” надто вже корупційне (“любі друзі”). І хіба не каудильйо Франко проголошував: “Друзям все, ворогам закон”?

Нам миліші слова Лі Куан Ю, який радив «почати з того, що посадити трьох своїх друзів». І ми ці слова нагадуємо кожному новому очільнику держави.

Лі Куан Ю
Лі Куан Ю

Але чи готові ми посадити трьох власних друзів, от у чім проблема. Це ж не важко: дізнався, що друг бере хабарі – набери телефон поліції.

Знайдуться сотні причин, аби цього не зробити: корупціонери в мантіях, чорти-мусора, і «я що свиня – закладати корєша?”…

Причому, наші «друзі» – це не ті, що в еліти – “подільники” й “мішки з грошима”. Наші – це товариші по духу, можна сказати, побратими, з якими нюхнув не один фунт пороху ї з’їв не один пуд солі.

Якщо мій друг мене колись врятував, то чи не справедливим буде віддати йому борг, захистивши від тюрми і від суми? А надто, якщо у мене є можливості чи зв’язки?

Законослухняність у нашій парадигмі – це симулякр. А дружба – справді свята річ.

Тож, власне кажучи, принципи Кефала і Полемарха нам би підійшли.

Але опонентом обох достойників був Сократ. Той самий, якого якраз за формулою: “ворогам – зло” й напоїли цикутою його ідейні опоненти. От він (наводжу у вільному викладі) і запитав:

- Якщо ти позичив у друга меч для війни, а коли прийшов віддавати, то побачив, що друг твій не сповна розуму, то чи справедливо “віддавати те, що належить йому”? Чи не призведе це до біди?

А якщо твій друг раптом виявився злочинцем? І коли ти про це дізнався, так само маєш чинити йому лише добро?

Чи має лікар, щоб вчинити по справедливості, рятувати життя друзям і позбавляти життя ворогів, підсовуючи мікстуру з отрутою?

Може, про такого лікаря й піде поголос, як про справедливого, але чи ми захочемо скористатися його послугами? Оберемо ми, якщо виникне нагальна потреба, професіонала своєї справи чи справедливця?

І чи не є тоді справедливістю чесно виконаний професійний обов’язок?

А ще Сократ спитав Полемарха:

- А завдаючи ворогові шкоди, хіба ти зробиш його самого справедливішим? А він, завдаючи шкоди тобі, чи зробить справедливішим тебе? Чи все ж таки ви обидва утвердитеся в думці, що з вами обійшлися несправедливо?

А якщо так, то що ж це за чеснота така – справедливість, що примножує несправедливість, тобто зло?..

Сократ був ще той релятивіст. Багато пізніших дослідників вважають всі ці його сентенції (чи то пак, сентенції Платона вустами Сократа) софістикою, покликаною похитнути людей у їхніх переконаннях.

Але є щодо цього й інша думка.

Просто то був інший світ – утопічних ідей і сподівань на те, що якщо всі ми захочемо, то можна побудувати ідеальне суспільство.

Сократ (Платон) щиро вірив, що справедливість – це чеснота, притаманна людині з народження, як коню – швидкий біг, а собаці – добрий нюх. Вона не має завдавати шкоди ані другу, ані ворогу. А лише сприяти загальному благу. Що сприяє йому – те й справедливо.

...Багато води спливло відтоді. Минули щасливі ясельні роки людської цивілізації. Підлітковий вік зустрів ворожістю навколишнього середовища, підозрілістю, прагненням руйнації. Побільшало ворогів. Поменшало друзів – та й ті, час від часу стають зрадниками.

Ми перестали вважати, що справедливість можлива для всіх. І що вона притаманна нам генетично. Ми сприймаємо її сьогодні як щось болюче (наче різки) й часто – криваве (як гільйотина).

З якогось часу ми живемо у похмурій філософії суворих німців Канта й Гегеля, які почали відлік справедливості нового типу. Вони, власне кажучи, вилучили з формули Полемарха “друзів”, а лишили тільки “ворогів”.

За Іммануїлом Кантом, справедливість існує тільки в двох формах: карна (покарання відповідно до заподіяного зла) і розподільна (винагорода тим, хто приніс користь).

За Кантом, людину, яка переховується від бандитів, справедливо буде... виказати переслідувачам за найпершою їх вимогою – бо ж треба бути чесним (як заповідав ще аксакал Кефал).

Покарання за злочин (вбивство іншої людини чи злочин проти держави) має наступати автоматично, без будь-якого осмислення – справедливе воно чи ні, корисне для суспільства чи шкідливе, сприятиме благу і спокою чи зруйнує і те й інше – бо це лише засіб категоричного імперативу. І тут не можна допускати жодних сумнівів.

Біографи Канта розповідають, що його улюбленим висловом був такий: “Хай здійсниться справедливість, навіть якщо загине світ”.

Гегель теж не пас задніх. Жорстоке покарання смертю вважав вищою справедливістю. Чому? Бо це є виявом поваги до людини, як до розумної особистості, яка вільно обрала форму своєї поведінки у вигляді злочину. А отже й вільно, без примусу обрала собі смерть.

Якщо ж шукати пом’якшуючих обставин, мовляв – він сам не знав що коїть, якщо намагатися залякати чи перевиховати його, то, вважав Гегель, це є виявом не милосердя, а неповаги, яка прирівнює людину до звіра...

Твердження Канта про справедливість і право як “сумісність свавілля однієї особи зі свавіллям іншої відповідно до всезагального закону свободи” ми почасти сприймаємо занадто буквально.

Звідси й постійний спротив державі та опонування тим, хто не згоден із нами, за допомогою свободи силового “свавілля”. І пошук панацеї в законі про вільне володіння зброєю, бо, мовляв, з короткостволом у руці можна швидше добитися справедливості, ніж без нього...

І нав’язлива думка, що справедливості можна досягти лише повним фізичним знищенням “носіїв зла”, коли “всіх панів до ’дної ями...” чи “згинуть наші вороженьки”, і тоді – “запануємо ми браття”… Тобто – грою з нульовою сумою.

І це стосується не тільки нас. Увесь світ став дибки, горить у фанатизмі, наїжачився багнетами, скніє у жадібності й егоїзмі, тицяє в нас чорним пальцем, як сліпий Хорхе з книги Умберто Еко: “Хай здійсниться справедливість, навіть якщо всі згинуть...”

Наївний Сократе, ти говорив, що мало хто з дійсно справедливих людей хоче йти в керманичі держави. Бо справедливість не додає ані багатства, ані влади; а ще у справедливої людини мало друзів, бо справедлива людина має бути рівно справедливою до всіх.

Але нинішнє розуміння справедливості, як вічної війни “нас” проти “них”, війни, яка потребує безперервної мобілізації, аж ніяк не заважає прагнути влади, навпаки – сприяє цьому. Бо, маючи владу, “справедлива” людина має більше можливостей завдати шкоди своїм ворогам і додати благ своїм друзям.

...Мабуть, справедливість, і справді, жорстока штука. І все ж, мені ближчим є Сократ. І вірю, що людство в кінцевому підсумку повернеться до його формули.

Адже це не так уже й важко і дуже шляхетно – бути справедливим, але не чинити зла, і не ділити людей на ворогів і друзів. І замість жаги крові прагнути блага для всіх.

Можливо, ми колись до цього доростемо...

Євген Якунов. Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-