Інтелектуальна анорексія: початок кінця чи кінець початку?
Впровадження неефективних і місцями абсурдних карантинних обмежень, загострення протистояння Конституційного Суду України та Офісу президента України, санкції уряду США проти семи українців (зокрема і двох чинних народних депутатів України), масові протести проти підвищення комунальних тарифів, гарячі дискусії щодо вакцинації – наштовхують на думку, що 2021-й буде не менш насиченим на політичні події в Україні, аніж попередній рік.
Така щільність подій на початку року, особливо в період святкових та неробочих днів, обумовлюється як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками внутрішньодержавного та зовнішньополітичного процесів. З одного боку, вітчизняна політична система вкотре демонструє, що вона стабільна в своїй нестабільності, з іншого – сигналізує про свою нездатність залишитися незмінною в умовах потужної внутрішньополітичної та зовнішньополітичної турбулентності.
Якість соціально-політичних і економічних перетворень в Україні багато в чому залежить від здатності політичного класу запропонувати конкурентну модель публічного управління, що змогла б врахувати інтереси держави, ключових корпоративних акторів, громадянського суспільства та індивіда. Наразі ж ідеться про гібрид радянської морально застарілої системи управління й інтелектуального “секонд хенду” управлінських моделей, запропонованих зарубіжними партнерами. Невизначеність наративів “мозаїчного управління” провокує виникнення не тільки політичних, а й ціннісних конфліктів у суспільстві. Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, 74,3% громадян вважають, що справи в країні рухаються в неправильному напрямку. Залучення “мізків” до адміністративно-управлінських процесів дасть змогу впорядкувати хаос управління та визначить подальшу перспективу існування “державного організму” України.
Проведення паралелі між державою та живим організмом не є випадковим. Тим паче ані новим, ані оригінальним для науки. Подібні ідеї зустрічалися в працях Платона, Арістотеля, Іоанна Солсберійського, Томаса Гоббса, Бенедикта Спінози, Жан-Жака Руссо, Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлена та багатьох інших. Проте найбільше аналогія між державою та живим організмом, напевно, асоціюється з іменем Герберта Спенсера – засновника органіцизму – популярного у ХІХ столітті напряму натуралістичної соціології. Незважаючи на деяку наукову сумнівність органіцизму (важко пояснити світ людини виключно через світ живої природи), варто визнати, що даний підхід відіграв суттєву роль у розвитку науки загалом. Та й важко не погодитись з тим, що певні аналогії між людською спільнотою і світом живої природи мають право на життя.
Зокрема, подібно до живого організму людська спільнота уразлива до захворювань. Й мова в статті буде не про різні “суспільні віруси” (нині й так забагато штамів інфекційних захворювань у нашому житті), а про інший патологічний процес сучасного суспільства – “інтелектуальну анорексію”. Подібно до психічного захворювання, “інтелектуальна анорексія” характеризується зниженням потреби та поступовою відмовою в експертизі й експертній думці в процесі прийняття політико-управлінських рішень (часто це є цілеспрямованою діяльністю), що призводить до критичного зниження маси інтелекту в усіх сферах життєдіяльності людини і є небезпечним для функціонування соціальної системи загалом. Адже “вакуум інтелекту” може призвести до поступового відмирання існуючих соціальних інституцій і руйнації державного ладу.
Схильними до цього розладу є як держави з розвинутими економічною і політичною системами та сталими демократичними традиціями, так і “молоді” держави з нестабільним інституційним середовищем. Проте для перших це чергові коливання на прямій історичного процесу, для других – реальна загроза їхньому існуванню.
Україна належить саме до тих держав, які знаходяться в зоні ризику. В свою чергу, “інтелектуальна анорексія” вразила основних акторів суспільно-політичного процесу: представників політичного класу, громадянського суспільства та експертного середовища. Наслідком такого “суспільно-політичного розладу” є низький рівень їх фахової компетентності й соціальної результативності. В цілому це призводить до зневіри громадян у політиках і чиновниках, громадських діячах і громадських активістах, експертах тощо.
Традиційним є високий рівень недовіри громадян України до представників державних інституцій. Згідно з дослідженням, проведеним соціологічною службою Центру Разумкова, з 4 по 9 грудня 2020 року більш як 50% населення України не довіряють ключовим державним інституціям: державному апарату та чиновникам загалом (їм не довіряють 78% опитаних), Верховній Раді України (76%), Кабінету міністрів України (75%), політичним партіям (72%), Вищому антикорупційному суду (70%), Конституційному Суду України (70%), Національному антикорупційному бюро України (70%), Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (70%), прокуратурі (70%), Національному агентству з питань запобігання корупції (70%), Верховному Суду (68%), місцевим судам (67%), президенту України (62%), Національному банку України (61,5%) і національній поліції (52%).
“Інтелектуальне знекровлення” політичного класу є результатом тривалих процесів, що мають місце в Україні: перманентне протистояння вітчизняних фінансово-політичних груп, втручання зарубіжних груп впливу в процес державотворення, внутрішньовидова конкуренція політико-управлінської еліти тощо. За різними оцінками, на даний момент в Україні існує близько 20 основних груп впливу, що мають безпосередній доступ до процесу прийняття державно-адміністративних рішень (4-6 каналів комунікації). Під тиском вищезазначених чинників був сформований новий тип політико-управлінської еліти, представників якої умовно можна поділити на три групи: “компетентні” (ефективні менеджери в системі публічного управління), “потрібні” (представники вітчизняних фінансово-політичних груп і міжнародних партнерів/опонентів) і “лояльні” (віддані власному керівництву/патрону). Порушення балансу між “компетентним”, “потрібними” і “лояльними” на користь останніх (які є найзручнішими для будь-якого керівника), за умови відсутності сталих демократичних процедур, призводить до деінтелектуалізації політичного класу. І ставить під сумнів конкурентність і життєздатність усієї системи. Адже, як зазначав Отто фон Бісмарк: “З поганими законами й добрими чиновниками цілком можна правити країною, але якщо чиновники погані, не допоможуть і найкращі закони”.
Варто зауважити, що бажання завести “своїх” у коридори влади не є виключно українською практикою. Це притаманно державам з різним рівнем соціально-політичного та економічного розвитку. Адже “свої” збільшують апаратну вагу керівника й швидкість прийняття політико-управлінських рішень. Проте в країнах зі сталими демократичними традиціями та розвинутою ринковою економікою, на відміну від держав з нестабільним інституційним середовищем, існує запобіжник – підзвітність влади громадянам.
Хоч як це парадоксально, але й представників громадського сектору вразив той самий недуг. Незважаючи на достатньо високий рівень довіри суспільства до представників громадських і волонтерських організацій (довіряють відповідно 46% і 66% громадян; дослідження соціологічної служби Центру Разумкова з 4 по 9 грудня 2020), деякі з них часто опиняються під шквальною критикою і громадським осудом. Перш за все, йдеться про громадські об’єднання (особливо антикорупційного напрямку), які є активними учасниками політичного процесу в Україні. З одного боку, критика обумовлена супротивом представників вітчизняних фінансово-політичних груп (які володіють потужним пулом ЗМІ) антикорупційним реформам, з іншого – нездатністю представників громадських організацій бути конкурентними та відстоювати свої позиції в протистоянні з політичними опонентами. Токсичність українського політичного середовища до них, подекуди незначний соціальний результат напрацювань, залежність від грантодавців (використовується опонентами для їх дискредитації) – часто зводять результати їхньої роботи нанівець. Ба більше, вони самі стають “сліпим” інструментом боротьби вітчизняних і зарубіжних груп впливу. Зокрема, на це й на ряд інших проблем західних партнерів щодо України у 2014-2019 роках, влучно звернув увагу під час лекції, організованої Науковим товариством Шевченка у Канаді, Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні (2014–2019) Роман Ващук наприкінці 2020 року.
Значна частина громадських об’єднань, залучених в суспільно-політичному процесі, певною мірою залежні від вітчизняних фінансово-політичних груп, що створює суттєві корупційні ризики. В межах проєкту “Приховані інтереси” громадської організації “Антикорупційний штаб” у 2017 році було знайдено близько 600 структур, що належать 120 депутатам Київради (Київська міська рада VIII скликання), з яких 96 – громадські організації, 34 – благодійні фонди тощо. Більше того, останнім часом знані антикорупційні організації почали використовувати фандрайзинг як додатковий фінансовий інструмент підтримки вже існуючих ініціатив та впровадження нових проєктів. Загальноприйнята й достатньо ефективна практика залучення фінансового ресурсу в “старих” демократіях, в Україні перетворюється в реальну загрозу “підсісти на фінансову голку” вітчизняних фінансово-політичних груп. І перетворитися з самостійного суб’єкта політичного процесу в інструмент боротьби певних заінтересованих груп.
Остання, проте не менш важлива складова інтелектуальної конкурентоспроможності держави – це власне експертне середовище. В Україні, як в і багатьох державах світу, спостерігаються тенденція до знецінення експертизи та експертної думки. Крім того через відсутність тривалих демократичних традицій взаємодії в системі “держава – експертне середовище – суспільство” дана проблема є більш гострою та болючою. Окрім загальносвітових трендів, які описав професор Том Ніколс у своїй книзі “Смерть експертизи. Кампанія проти усталених знань та чому це важливо”, є й суто українські причини “девальвації” експертної думки.
Перше – це цілеспрямована підміна експертної оцінки ерзац-аналітикою лідерів суспільної думки (блогерів, медійних експертів, шоуменів, гугл/фейсбук-парафіян тощо, що з одного боку обумовлено світовими трендами, а з іншого – редакційною політикою українських ЗМІ. Адже й журналісти, і запрошенні експерти мають озвучувати свої тези в унісон з позицією власника того чи іншого медіа-ресурсу (перш за все, мова йде про найрейтинговіші ЗМІ). В іншому випадку експерт втрачає свою привабливість і потрапляє в “чорний список” запрошуваних. Таке становище породжує іншу проблему – підміну поняття “експерт”. Якщо раніше під експертом розуміли людину (з латини “expertus” перекладається як “досвідчений”), яка компетентна в тій чи іншій галузі знань, має профільну освіту, володіє відповідними навичками та практичним досвідом, то сьогодні кілька ефірів за плечима дають можливість стати “авторитетним” політологом, економістом, істориком, правником тощо. А то й одночасно – політологом, економістом і громадським захисником (наявні й такі прецеденти).
Такий перебіг подій суттєво впливає на рівень довіри населення до ЗМІ. Зокрема, відповідно до дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 30 жовтня по 5 листопада 2020 року, не довіряють українським медіа 49,1% громадян, довіряють – 43% (баланс довіри-недовіри – 6,1%). З яких 20,5% – зовсім не довіряють; 38,3% – скоріше не довіряють; 4,7% – скоріше довіряють і 7,9% – повністю довіряють. Ще більш показовими є частки аудиторії інформаційних каналів (де щільно представлені “кишенькові” експерти). За даними Індустріального Телевізійного Комітету, в 2020-му році частка аудиторії ТОП-5 найпопулярніших новинних каналів України щомісяця сягала ледь 6% (дані наведено для аудиторій 18+, за показниками shr%). Цей показник менший, аніж частка аудиторії кожного з п’яти найпопулярніших загальноформатних телеканалів.
Тотальне домінування експертів “зі зниженою соціальною відповідальністю” та “говорящих голів” в інформаційному просторі також призводить до самоусунення авторитетних в експертному середовищі осіб – через небажання бути учасниками “театралізованого спектаклю” й інструментом боротьби вітчизняних фінансово-політичних груп. Що також, в підсумку, впливає на інтелектуальну конкурентоздатність держави.
Адже наслідки відсутності моральних та інтелектуальних авторитетів у суспільстві, шаленої зневіри громадян у державних та суспільних інституціях, втрати ціннісних орієнтирів є не менш небезпечними для держави, аніж наслідки будь-якого тяжкого захворювання для живого організму.
Чи досягла Україна точки біфуркації? Чи це початок кінця, чи кінець початку для проєкту “Україна”? Все залежатиме від кількох чинників: чи буде запропонований дієвий “протокол лікування”, чи буде запропонований він вчасно, і хто перший запропонує даний протокол.
Ярослав Телешун
Англомовна версія матеріалу
реклама