Друге життя генерала Кіроянца

Друге життя генерала Кіроянца

Світлої пам'яті
Укрінформ
Генерал Георгій Кіроянц у дев`яносто років вів боротьбу за справу, яку вважав справедливою, з безстрашністю та наполегливістю Дон-Кіхота…

Кажуть, смерть не обирає. Або, навпаки – обирає кращих. Насправді, ми нічого про це не знаємо. Як би воно не було, в якусь мить людина йде від нас: крапка, всі ниточки обриваються, вже нічого змінити не можна. І єдиним порятунком проти смерті та забуття може бути наша пам`ять про цю людину.

Про когось, хто мав за життя посади, звання, видатні досягнення, ми пишемо, знімаємо фільми чи влаштовуємо реквієм-концерти. Багато ж про кого – хто був поруч, але не мав у день смерті  того статусу, звань та популярності, можемо забути. І в тому є одна з болючих несправедливостей нашого світу.

Рубрика «Некролог» в «Нью-Йорк таймз» завжди була певним маркером: газета написала про померлого, значить, жив недаремно. І ось в якийсь момент видавці газети, проаналізувавши, що і про кого вони писали, виявили:  жінкам та афроамериканцям некрологи присвячувались рідше, аніж варто було. І газета вдалась до безпрецедентного кроку: подавати некрологи про тих, кого вони, з висоти сьогоднішнього дня, несправедливо забули. Так би мовити, повертати пам`ять заднім числом.

Ми хочемо подивитись на цю історію з іншого боку. І розповідати про тих, кого варто оцінити за їхнім життям, незважаючи на той факт, що в день смерті ця людина не була «зіркою», вождем, біг-босом, автором всесвітньовідомого винаходу чи  академіком численних академій. Але жила яскраво. І варта нашої пам`яті.

Це може бути історія боротьби за якусь справу чи ідею. Історія самопожертви. Зрештою, історія одного вчинку, що вплинув на інших. Отже, проєкт – Світлої пам'яті... 

Почнемо його історією генерала Георгія Кіроянца, який у дев`яносто років вів боротьбу за справу, яку вважав справедливою, з безстрашністю та наполегливістю Дон-Кіхота…

1999 рік. Генерал-майор Григорій Кіроянц, віддавши службі в Радянській Армії понад сорок років, повертається в Україну. В Києві колись починалась його військова кар’єра  – з артилерійського училища. Потім була служба - Україна, Німеччина, Сибір, Підмосков`я, Закавказзя. Командував ракетними військами танкової армії, ракетними військами та артилерією округу, як керівник держкомісії випробовував та приймав на озброєння найсучасніші бойові ракети та комплекси озброєнь, які успішно застосовувались у найгарячіших точках, включно з Афганістаном, в мирний час був двічі нагороджений орденом Червоного Прапора, а також Бойовою червоною зіркою.

Фото 1 – Георгій Кіроянц, офіцер Радянської армії
Георгій Кіроянц, офіцер Радянської армії

Одне слово, був не тим тиловим генералом, авторитет чиїх лампасів підкріплюється лише вірним служінням «лінії партії» та солдатською працею на дачі, а службою  в окопах, на полігонах, реальною військовою небезпекою. Сам він не раз казав, що гени ніколи не дадуть йому «відсидітись в окопі, коли ворог атакує». При цьому згадував свого діда, який у 1914 році,  під час геноциду вірмен, разом з легендою свого народу, генералом Андроніком очолював вірменське ополчення в боротьбі з Османською імперією. Про майно та статки ніколи особливо не дбав: приміром, перед поверненням в Україну після служби на Закавказзі подарував державі особистий будинок у Тбілісі для потреб амбасади.

 Але це було, так би мовити, його Перше життя.

Тепер у нього, здавалося б, є всі можливості для того, що в Радянському Союзі звалось «заслуженим генеральским відпочинком» - солідна військова пенсія, дах над головою, дорослі, успішні та влаштовані діти. Відпочивай собі  - рибаль, полюй, в міру перехиляй генеральську чарку разом з іншими відставниками, бався з онуками.

Але це не стало «темою» для генерала Кіроянца. З пів року він, як і радили наполегливо діти та друзі, заслужено відпочивав. Як розповідає його син Сергій, для батькової дієвої натури навіть цей піврічний «заслужений релакс» став  непосильним навантаженням. Сергій пригадує, як батько, аби уявити себе на службі та згаяти завжди активну для нього першу половину дня, просто виходив з дому, пішки йшов кілька кілометрів до залізничного вокзалу, і повертався. Саме встигав до обіду, і це хоч і не було роботою, але допомагало йому, як він казав, «не зовсім безглуздо» прожити пів дня.

Виявилось, втім, що щоденний піший марафон був не єдиним заняттям відставного генерала. Протягом всього цього часу він наполегливо звертався до керівництва Міністерства оборони України з пропозицією подумати, як можна використати його «здоров`я, енергію, досвід та час»  (цитата з одного із його звернень до Міноборони). І от 2000-го року  його прохання нарешті задоволено: генерал-майора Радянської Армії Георгія Кіроянца призначають начальником  Центральних матеріальних складів Міноборони країни. 

Так, у 70 років, почалось Друге життя генерала Кіроянца – друге після виходу на пенсію. Воно триватиме два десятиліття, до самої смерті генерала цього, ковідного, року.

«Дошки у нього завжди були правильно і «чесно» висушені»…

Що може чи могло бути прозаїчнішим за посаду – начальник складів? Особливо в ті, 1990-ті роки, коли радянське, партійно-комсомольське та профспілкове майно активно ділилось-розподілялось в процесі первинного накопичення приватних капіталів.  От і початок  цієї історії був схожим. Вірніше, міг бути схожим.

Склади, де до того зберігалось армійське майно з усієї України та закордонних «груп військ», незадовго до приходу нового «завскладами»,  як виявилось, вже були … успішно «розкуркулені». У великих та малих будівлях гуляв вітер, дахи світились проваллями-дірками, люди вже кілька місяців не бачили  платні. Одне слово, база успішно тримала курс на банкрутство. Було очевидно, що жити їй вже недовго, і невдовзі на двох з половиною гектарах землі в зручному для будівництва місці на столичній карті з`явиться чи то новий мікрорайон чи  то комерційний об`єкт із зовсім іншою ринковою вартістю, аніж склади.

Але новий «завскладами» сплутав всі карти. 70-літній генерал взявся за справу з енергією зовсім не тилового, а бойового генерала. Для початку «вибив» з бюджету міністерства кошти  на погашення зарплатних боргів. Борги «закрили», люди, які вже тривалий час сиділи без платні,  отримали хоч якісь гроші. Тепер у нього були союзники. Генерал зібрав підлеглих, виголосив коротку промову. “Звільняти нікого не будемо. Вірніше, тільки тих, хто крастиме. Пізніше приймемо нових людей. А тепер почнемо наводити порядок”. Почали наводити порядок.

Відставному генералу вельми знадобився досвід, набутий ним ще в Радянській Армії. У 70-х роках командир полку, а потім бригади з підготовки операторів ПТУРС (хто не в курсі, протитанкові керовані снаряди, української абревіатури тоді ще ніхто не вживав) перетворив містечко Муліно під Москвою, де «стояв» полк,  на зразковий центр Радянської армії з підготовки операторів того самого ПТУРС. Так само діяв, очоливши ракетні війська та артилерію в Закавказькому окрузі,  де до теперішнього часу збережена військова база - на сьогодні єдина у Закавказзі.

І от тепер відставний генерал починає відроджувати-відбудовувати склади вже за нових реалій – перерозподілу державного майна, зародження чесної й не дуже конкуренції, монополізму та агресивного накопичення первинних капіталів.

Генералу «лише» трохи за сімдесят, господарська «хватка» нікуди не поділась. Разом з підлеглими приводять до ладу територію, сховища та ангари. Генерал доповідає “нагору”: склади готові прийняти армійське майно. І вони приймають все те, без чого армія не може бути дієздатною, як і належить, склади починають працювати на армію.

Коштів, які виділяє держава, критично не вистачає, тому паралельно розгортають комерційну діяльність, аби не було затримок з виплатою заробітної плати людям. Скажімо, домовляються з лісгоспами  в різних кутках країни про поставку лісу. Розпилюють колоди, сушать дошки і продають.

Пригадує син генерала Сергій: «Вже після смерті тата дзвонили, висловлюючи свої співчуття,  люди, яких я ніколи не знав. Один з них сказав: у вашого батька завжди в усьому був порядок. Дошки були правильно  і «чесно» висушені».

Також генерал з підлеглими відкривають шиномонтаж. З фасаду складів – заїзд автомобілів, у невеличкому приміщенні сам монтаж, кошти, як все у генерала - через касу. Заробіток – пару тисяч гривень в день, потім більше. Не так багато, але складам потрібні і ці кошти, вважає генерал.

Про людей він дбає особливо. Це у нього ще з того, першого життя, коли, скажімо, на початку 60-х, коли командуючи батареєю у Франкфурті-на- Одері, вночі їздив до пересильного пункту  особисто відбирати солдатів, які б могли брати участь у художній самодіяльності. Солдат Баранов, з чудовим голосом, відібраний тоді ним, вже через місяць служби був запрошений до Большого  театру в Москві.

У складів з`являється своє підсобне господарство, безкоштовні обіди для всіх працівників та житло для тих, хто його потребує. Де може взяти це житло генерал? Не держава ж виділить. Але можна частину складських приміщень (площі задосить) переобладнати під житло. Переобладнують.

Тобто, все пішло зовсім не так, як було потрібно тим, хто поклав око на цю землю.  Відставний генерал сплутав всі карти підприємливим людям.

Суди, апеляції, адвокати… Новий досвід за нових обставин

Так тривало майже десять років.

Тим часом, забудова столиці йшла повним ходом, землі ставало все менше, а метро підходило до складів ближче. Зрозуміло, шмат  столичної землі, на якому розташувались склади, став ще цікавішим. І почався  новий етап “віджиму” складів.

Реальна ситуація в Міноборони цьому лише сприяла. Армійське майно розподілялось по бойових частинах, нове натомість не завозилось, і невдовзі склади були переведені на госпрозрахунок: виживайте, як можете. Як і чому так сталось — не предмет цієї розповіді, тому лише констатуємо: “віджати” базу на порядок стало легше. Принаймні, так здалось авторам “віджиму”.

Але вони знову забули про відставного генерала.

Генерал проривається на прийом до тодішнього міністра оборони Олександра Кузьмука. Картина виглядає приблизно так: літній, схвильований, але підтягнутий, зібраний чоловік у генеральській формі стройовим кроком підходить до міністра. «Дозвольте доповісти?» «Доповідайте!» Літній чоловік, як при плануванні бойової операції, розгортає перед міністром карту, додає схеми, статистичні звіти. Ось під`їзні шляхи, ось наявні можливості, ось незадіяні резерви…Ми можемо належним чином  забезпечувати армію всім необхідним, склади потрібні армії, натомість їх збираються банкрутувати… 

Олександр Кузьмук, міністр оборони України  1996-2001, 2004- 2005 роках: «Він вразив тоді мене своєю інтелігентністю, і при цьому якоюсь юначою непоступливістю в принципових речах. Я бачив  перед собою літню людину, бойового генерала, який в мирний час був нагороджений орденом Бойового Червоного прапора та має безліч заслуг перед армією, але після цього не ліг на диван, не став скаржитись, як все погано. Натомість, він береться очолити непросте армійське підприємство, і не просто очолює його, а б’ється за його долю відчайдушно і затято...»

Фото 3 – генерал-майор Кіроянц
Генерал-майор Кіроянц

Міністр стає на бік відставного генерала. Склади залишаються при своєму статусі...

Тоді удар наноситься з іншого напрямку. Є в Україні така інституція — суди. Вони, пам’ятаєте, покликані виносити справедливі рішення та карати тих, хто задумав щось нечесне. Так вони, бачимо, і діють.

З цього дня в житті відставного генерала починається новий етап — судовий. Він триватиме майже до самої його смерті.

Адвокати,   суди. Оскарження, клопотання, апеляції. Генерал прискіпливо вивчає кожен документ, освоює юридичну термінологію, бере участь у засіданнях… Таких засідань -  десятки судових засідань, справа вже має багато томів… Нарешті  постановою Київського адміністративного апеляційного суду за скаргою Генпрокуратури в інтересах держави в особі уряду приймається рішення -  «складам жити». Вищий адмінсуд України підтверджує це рішення.

Невдовзі провалилась й інша лінія наступу.  Зацікавлені люди «протягли» через головне військове відомство принципово "новаторське" рішення: ліквідувати Головне квартирно-експлуатаційне управління Міноборони, якому підпорядковувались склади. Логіка зрозуміла: нема управління – нема й складів.

І знову генерал Кіроянц пробивається на прийом до вже нового міністра оборони – Андрія Тарана. Знову доповідає: з картами, схемами, цифровими викладками. Доповідь по-армійськи лаконічна, але максимально інформативна: склади функціонують, опалюються, кондиціонуються, ведеться господарська діяльність, готові обслуговувати потреби армії і в значно більшому обсязі, якщо армії це буде необхідно.

Міністр вражений. Він приймає аргументи генерала. За лічені дні склади за його розпорядженням підпорядковуються  тепер вже головному управлінню матеріальних ресурсів. І комерсанти  знову «пролітають».   

Здавалось би, крапка в боротьбі з аферистами.

Знову -  лише здавалось.

Як військові прокурори  у мирний час бойові дії вели

Відволічемось від судів, аби краще зрозуміти, чим жив в ті роки генерал Кіроянц.

Сергій Кіроянц, син: “ Батькові вже було далеко за 80. Він не міняв своїх звичок, щодня — зарядка, йога, стійка на голові. Але здоров’я, зрозуміло, з роками не прибувало. Всі ці суди теж робили свою справу, підривали його сили. Одна операція — вирізали жовчний міхур (перед операцією він каже лікареві: “Треба різати, то ріжте, у мене ще великі плани”). Друга — поміняли кульшовий суглоб, поставили титановий. Потім, у 89-ть років («на  90-річному ювілеї я повинен танцювати»), поміняли другий ( каже: “тепер у мене два суглоби залізні...”).  

При цьому навіть у лікарні, в палаті він не розлучався допізна з мобільним: приймав дзвінки, наймав людей на роботу.

Навіщо їх було наймати? Склади давно були переведені міністерством оборони на самоокупність, тому батько постійно мудрував над тим, як заробляти та виживати за таких умов. Десь два роки тому, йому вже було майже 90, каже: будемо виробляти гіпсову декоративну плитку, завод будуватиму. Я: “Тату, ти подумав? Вистачить тебе?” Подумав, каже, рано тобі ще вчити мене, краще допоможи, як зможеш.  Довелось допомагати. В мене на одному з бізнес-об’єктів залишились склопакети, якісні німецькі утеплювачі, меблі. Коротше кажучи, пів будинку ми туди перетягали, збудував він один цех, потім ще один, сушильну камеру,  знайшов постачальників, налагодив випуск плитки, упаковку, доставку, у свої майже 90 освоїв QR-коди. Поїдьте до «Епіцентру», зможете там купити його плитку.  

Георгій Кіроянц біля готової продукції підприємства
Георгій Кіроянц біля готової продукції
підприємства

Ну, а телефон в лікарню брав саме тоді, коли лише “запускали” виробництво: давав оголошення, свій номер, і, звісно, сам “співбесідував” людей. При мені якось дзвонять йому майже о 21-й годині. Він терпляче вислуховує питання, розповідає: “платимо білу зарплатню, годуємо, за потреби гуртожиток даємо”. Там його вислуховують, кажуть: дайте аванс на їжу. Він знову терпляче пояснює: ми ж годуємо... Йому на думку не спадало, що його співрозмовнику, вірогідно, робота і не була потрібна, швидше, лише аванс. В нього ж інші підходи до життя..."

Тепер же, поки генерал Кіроянц підліковувався та налагоджував виробництво гіпсової плитки, повернемось до тих, хто сповідує інші підходи в житті. Тих, хто поклав око на два з гаком гектари столичної землі під військовими складами.

Виявилось, суди - то було не останнє їхнє слово -  підключили інші,  звичні для українських реалій важелі «вирішення питань». Важелі звуться - податкова інспекція, військова прокуратура та інші, узагальнено кажучи - силові структури.

Чим має займатись податкова в країні, де мільярди крутяться в тіньовому обігу? Правильно, зосередити найсерйозніші зусилля на перевірці роботи окремо взятої шиномонтажної майстерні. Чи вносяться, зокрема, ті самі кілька тисяч гривень, які може принести монтаж щодня, в касу?   Відповідно, податкові інспектори беруться душу виймати з 91-річного керівника бази своїми візитами, перевірками, допитами…

Чим має займатись військова прокуратура в країні, проти якої ведеться війна? Саме так, сигналом від якихось непевних осіб, що « з центральних складів Збройних сил передається актуальна інформація для підтримки сепаратистів». Відповідно, задіюються оперативники, порушується кримінальна справа, проводяться гучні обшуки на складах…

Запитаємо себе: ми не в театрі абсурду? Відставний генерал, якому пішов 92-й (!) рік, керує підприємством, що забезпечує армію. При цьому армія не витрачає на підприємство ані копійки (пригадуєте, склади на самоокупності). Генерал сам організовує роботу підприємства, вирішує всі виробничі проблеми. Скажімо, з початком війни у  2014 році всі вантажівки зі складів було відкомандировано на Донбас, залишився один старезний КАМАз, ремонтований-реставрований тисячі разів.  Тим самим КАМАзом вони доставляють ліс до Києва. Потім розпилюють, сушать.

І одного дня потуга державних інституцій, покликана виявляти військового ворога, спрямовується на цього самого генерала. Молодики в погонах, отримавши «сигнал» (цікаво, яку надсекретну інформацію можна передати зі складів, що зберігають не надсучасну зброю, а господарське  майно, нашому військовому ворогові?) за самим лише «фактом надходження інформації» через суд отримують санкції на обшуки, проводять обшуки, допитують «причетних та непричетних»…

Сергій Кіроянц, син генерала Кіроянца: «Це було настільки дико та нікчемно… Виклики батька на допити, візити з обшуками, суд. Суддя, який дав санкцію на обшук, починає розуміти, що його підставили. Тож не виносить потрібного «замовникам» рішення… Думаєте, хтось вибачився перед батьком? Натомість з`явились інші. Ті самі дії… Коли відчепились ці, виникає ще одна служба. Новий рік, Різдво, канікули в онуків, а батька – на допити. Я знаходжу контакти головного по цій «супероперації» у відомстві, питаю його: «Ти розумієш, що ти робиш? У тебе батько є?» У відповідь чую: «Я вас як сина розумію. Але ми діятимемо максимально делікатно, лише протокол допиту складемо… І відпустимо вашого батька». Якщо відверто, гадаю, батько ще міг би жити… Ті кляті суди та обшуки все прискорили. Спочатку пішла мама. Потім, за якихось кілька місяців, він сам…

На щастя, в його житті були й інші люди, для яких честь та порядність – не порожній звук. Я ще багато років згадуватиму тих, хто допомогав батькові -  Валерія Келестина, Анатолія Матвієнка, Андрія Кожем'якіна, Вадима Копилова, Анатолія Казмірчука, Михайла Морозова, Дмитра Шамрая, Віктора Плахтія …»

У листопаді 2020 генерала Кіроянца не стало. Йому йшов 92-й рік.

                              **********************

Чому вчить історія генерала Георгія Кіроянца?

Ні роки, ні обставини не можуть завадити людині боротись за принципи, якщо вони у неї справді є.

А ще наостанок, аби не склалось враження, що це була якась витесана з каменю людина, що він жив лише роботою та боротьбою, кілька спогадів від людей, які служили та жили поруч.

Анатолій Мокроусов, народний депутат України кількох скликань, наприкінці 60-х служив солдатом в батареї Кіроянца. «Він талановито вирішував будь-які проблеми. Педагогічних вузів не закінчував, але природня мудрість давала йому можливість швидко «зняти» будь-який конфлікт. Голосу при цьому ніколи не підвищував, жодного солдата ніколи не назвав на «ти». Хто знає армійське життя, не повірить: жодного «наряду поза чергою» не оголосив. При цьому його підрозділи завжди були в усьому найкращими…»

Оксана, домогосподарка. «Георгій Сергійович був людиною надзвичайної душі. Коли лежав у лікарні, розпитував про кожного, з ким працює, про жодну людину не забув. Своїх дітей, двох синів, своїх онуків любив неймовірно! А як він ставився до дружини – Алли Трохимівни! Вони прожили разом 69 років, але він інакше, аніж «Моя Ляля» її не називав. Разів сто щодня дзвонив їй, запитував, як вона.

Фото 5 – подружжя, Георгій та Алла Кіроянц
Подружжя, Георгій та Алла Кіроянц

Іноді вона згадувала, як вони одружувались: гостей не було, на столі картопля з яєшнею та  банка помідор… Потім так само скромно жили, переїжджаючи з одного військового містечка до іншого. Сміючись, вона розповідала, як чекала його щодня на обід, при цьому він обов`язково просив-наказував, аби підлога була помита.  Але коли Алла Трохимівна не встигала, він, прийшовши і побачивши це,  нічого не казав, мовчки брався за ганчірку та швабру і вимивав кімнату сам…

Коли вона захворіла і померла, він казав, що не проживе без неї і пів року. Так воно і сталося.,.

Я не знаю людей, у яких було б стільки сил і енергії. В останні пів року він освоїв смартфон, працював з ноутбуком. Не було дня, аби він не робив гімнастику, стійку на голові.

Фото 6 – Георгій Кіроянц з онуками
Георгій Кіроянц з онуками

А ще, навіть уже в 90 років, вчив англійську мову, у нього було безліч зошитів, словників. Зір все погіршувався, він підбирав нові й нові окуляри, мав їх зо два десятки, коли очі зовсім стомлювались, починав слухати аудіозаписи англійською. Ця картина завжди буде у мене перед очима: Георгій Сергійович, як маленький школяр, слухає, прокручує кожну фразу кілька разів і намагається правильно вимовляти англійською за диктором: Я живу в Києві… У мене велика сім`я… Я живу…»

Віктор Кернозенко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-