15 грудня. Пам’ятні дати

15 грудня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, 2 роки тому, на Об'єднавчому соборі українського православ'я була створена Православна церква України.

15 грудня 2018 року, у Софії Київській, пройшов  Об'єднавчий церковний собор. На ньому духовенство УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та УПЦ Московського патріархату створили єдину помісну Православну церкву України, ухвалили її статут і обрали предстоятеля - митрополита Київського і всієї України Епіфанія.

Як відомо, шлях до незалежної української помісної Церкви був складним і тривалим. Перша спроба була здійснена ще 100 років тому, за часів Гетьманату і Директорії. Але народженню Української церкви завадила більшовицька окупація.

Процес був відновлений з початком Незалежної України, велику роль у цьому відігравав предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет. Проте, багато років Москві вдавалося блокувати цей процес. І лише спроба 2018 року виявилася вдалою: 11 жовтня Синод Вселенського патріархату оголосив, що Російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір'ю України є Константинополь. Окрім того, було визнано недійсною анафему глави УПЦ КП Філарета та предстоятеля УАПЦ Макарія. А вже 15 грудня на Об'єднавчому церковному соборі була створена Українська православна церква.

Завершальний акт у створенні помісної Православної церкви відбувся 6 січня 2019 року - в Патріаршому храмі Святого Георгія відбулося вручення Томоса про автокефалію та божественна літургія, яку спільно відправили Вселенський патріарх Варфоломій та предстоятель Православної церкви України, митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

Сьогодні ж в Україні відзначається День працівників суду. Свято встановлено «…ураховуючи роль судів у забезпеченні захисту прав і свобод людини і громадянина, в утвердженні принципу верховенства права та розвитку і зміцненні України як демократичної, правової держави…» згідно з Указом Президента від 8 грудня 2000 року. Дата цього свята вибрана не випадково: саме в цей день, у 1917 році, в Українській Народній Республіці було створено найвищий судовий орган - Генеральний Суд. Перше засідання Генерального Суду відбулося 15 січня 1918 року, а от апеляційні суди приступити до виконання своїх обов’язків лише наприкінці квітня 1918 року. Починаючи з лютого-березня 1918 року на території України діяли й військово-революційні та військові суди. Найвищий суд УНР складався з трьох департаментів: адміністративного, цивільного та карного, голови яких підпорядковувались Найвищому судді. Таким чином, не дивлячись на досить незначний час існування Центральної Ради, в Україні була створена власна судова система і велася робота, спрямована на забезпечення утвердження судової влади. Сучасну судову систему України складають: Конституційний Суд України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення норм Конституції і законів України; суди загальної юрисдикції, які утворюються, як правило, за територіальним принципом і які розглядають всі цивільні і кримінальні справи та справи про адміністративні правопорушення; арбітражні суди, які розглядають справи стосовно господарських правовідносин. Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Ювілеї дня:

188 років від дня народження Александра Гюстава Ейфеля (1832-1923), французького інженера-будівельника і архітектора. Народився в Діжоні. Закінчив Центральну школу мистецтв і ремесел в Парижі. Ейфелю не було рівних у проектуванні металевих конструкцій для залізничних мостів. У 1858 році за його проектом було побудовано залізничний міст через річку Гаронну в Бордо, в 1877 – міст через річку Дору в Порто (Португалія) з 162-метровою аркою. Проте весь світ знає Ейфеля як автора сталевої вежі, зведеної для всесвітньої виставки 1889 року в Парижі. Зведення вежі тривало два роки і два місяці, а коштувала споруда близько п’яти мільйонів франків (проект окупився швидко – за півтора роки). Її вага склала 7300 т., висота – 300 м. Вежа ще не була закінчена, коли в лютому 1887 в газеті «Le Temps» з’явився «Протест проти башти мсьє Ейфеля», підписаний Шарлем Гуно, Гі де Мопассаном, Александром Дюма-молодшим, Ернестом Мессоньє, Шарлем Гарньє та іншими видатними представниками культури Франції. Звичайно, пани з вишуканим смаком засудили «цей трагічний вуличний ліхтар», «…цей нікчемний скелет», «цю високу і худющу піраміду із залізних східців, цей гігантський незграбний скелет,… курйозну тонку фабричну трубу». Проте, нині мало хто уявляє собі Францію і Париж без Ейфелевої вежі.

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Костя Буревія (псевд. – Едвард Стріха; 1888-1934), українського письменника, публіциста і театрознавця. Кость Буревій народився в надзвичайно бідній родині, а тому зміг закінчити лише сільську чотирирічку. Подальшу освіту він здобув самотужки, переважно на каторзі та в тюрмах. Там він вивчив польську та французьку мови. Вперше звернув на себе увагу книжкою «Європа чи Росія. Шляхи розвитку сучасної літератури». У 1929 році переїхав до Харкова і показав себе як першорядний знавець і критик театру, літератури, мистецтва (видав монографії «Три поети» (про творчість Тичини, Семенка, Поліщука), «Амвросій Бучма», редагував монографії про художників Самокіша, Дмитра Левицького та театральні мемуари Саксаганського, Кропивницького, Садовського та ін.). Кость Буревій є автором пародій «Зозендропія», «Хами», «Мертві петлі», «Овечі сльози», історичної драми «Павло Полуботок». 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві за звинуваченням «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» Кость Буревій був засуджений до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня (у Жовтневому палаці). По цьому процесу проходило 37 осіб, із них 27 – розділило долю Костя Буревія. З-поміж жертв – письменники Олекса Влизько, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Дмитро Фальківський.

Разом з тим, цього дня відійшов у вічність Серж Лифарь (1905-1986), всесвітньо відомий український танцівник, хореограф і балетмейстер. Ім’я Сержа Лифаря, котрого свого часу називали «богом танцю», пов’язане з Францією. Саме у Франції він зробив запаморочливу кар’єру та суттєво реформував мистецтво танцю. Але народився Лифар у Києві, в цьому місті минули його юнацькі роки: Перша світова, УНР, Гетьманат, Директорія, німці, поляки, білі, червоні… Сімнадцятирічним познайомився з Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її балетна секція і стала для Сергія першим кроком до вершин слави, хоча сама Ніжинська досить скептично поставилася до фізичних даних Лифаря (написала «горбатий»), та й займатися балетом у підлітковому віці було трохи запізно. У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, а через рік слідом за нею гайнули й її київські найздібніші учні, серед яких був і Лифар. У 24 роки Лифар вже очолив балетну трупу «Гранд-Опера» і керував нею протягом 30 років – був і солістом, і хореографом, і педагогом. За цей період він поставив понад 200 балетів. Фактично Лифар відродив французький балет, його репертуар, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку – «неокласицизму». Один із найвідоміших балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря. За життя Сергій Лифар отримав чимало відзнак. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Ґолль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився «персоною без громадянства» – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули». За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві – у 1961, і це було для нього великим щастям.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-