А локдаун – влаштуй сам собі

Велика біда робить іншими не лише людство, а й людей. Це історично доведений факт. «Чорна смерть» (чума) у XV- XVІ сторіччях, холера у XIX сторіччі та «іспанка» у 1918-1920 роках – пандемії призводили до колосальних втрат. І кожна з них поставала викликом, який врешті-решт, завдяки намаганням побороти невидимого ворога, стимулював прогрес. Чума, наприклад, дала поштовх Ренесансу, розвитку сучасної фінансової системи світу, новим промисловим і с/г технологіям тощо. Людство змінилося назавжди.

Іспанка – у 1918-1920 рр. – змусила держави до побудови розгалужених медичних систем. Світ знову став іншим. А чого навчить нинішня пандемія-2020? Наразі позитивної відповіді на це запитання не існує.

Навіть навпаки. Коли у 2020-му світ заскочила «нова чума» – COVID-19 – безневинне прохання до ближнього одягнути маску нерідко викликає агресію. А ще – численні протести проти абсолютно зрозумілих обмежень, і далеко не лише в Україні. Локдауном не задоволений не лише бізнес, який через нього несе збитки. Не хотіти збитків – це хоча б зрозуміло. А решта невдоволених? Та невже не можна сказати собі: я не хочу хворіти, я не буду наражати на небезпеку своїх близьких! А це можуть бути – літні батьки і бабуся з діабетом, яким просто не можна підхоплювати цю заразу. А тому я зараз не буду ходити з друзями в ресторан, і на дискотеку я не піду, і дитину на ялинку я поведу наступного року, а не зараз… Невже не можна свідомо відкласти розваги на кілька тижнів, місяців – зайняти себе чимось іншим?

Багато хто, ми знаємо, так і будує сьогодні своє життя. Однак, ці люди досі не складають більшості. А більшість треба лякати, обкладати заборонами, погрожувати штрафами. Чому це така проблема – готовність сучасного індивіда до логічних і рятівних самообмежень? І це ж не лише в Україні, це по всьому світі так. Пригадуєте новину, коли в квітні коронавірус особливо лютував в Італії, мер одного з містечок в Ломбардії кричав співгромадянам, які ніяк не хотіли відмовитися від салонів краси та перукарень: вам це обов’язково, щоби вас везли на цвинтар з укладкою на голові, вищипаними бровами і манікюром?!

Тут держава точно ні при чому. Тоді звідки це? Спробуємо висловити припущення. Одна з основних причин цієї затятої гонитви за масовими штамповками дозвілля – це збіднений внутрішній світ сучасної людини. Ми не прагнемо стати внутрішньо багатшими, ми мало читаємо та й не те читаємо. Штампована казка фентезі ніколи не замінить фантастики Станіслава Лема і братів Стругацьких. Не кажучи вже про все інше – літературу, музику, кіно. А результат – ось він – нам нудно з самими собою, нам щохвилини треба бути поруч з собі подібними, нам треба щоби хтось заповнював нам вакуум в головах.

А може, не все так погано? Не треба перебільшувати, і коронавірус у XXI ст., як от чума у XIV-XV ст. – здатен назавжди зробити людей іншими? Ми звернулися з цим запитанням до людей, чиїм оцінкам ми довіряємо.

ЛЮДЕЙ НЕ ПОМІНЯТИ, АЛЕ ЇХ МОЖНА ЗМУСИТИ

В Україні, запевняє письменник Ян Валетов, кожен сам собі закон, інфекціоніст, вірусолог… Немає авторитетів. «З одного боку – це те, що зумовлює волелюбність. З іншого – це абсолютно передбачуваний бардак. Протест заради протесту. Недотримання правил просто заради демонстрації гонору. Типу, я б дотримувався, але не можу! – каже він. – Низький рівень довіри до держави, низький освітній рівень, безвідповідальні публікації в ЗМІ, політики, які спекулюють на ситуації з короною... Наше суспільство нездорове по суті, а коронавірус всього лише загострює проблему».

На думку письменника, держава приймає закони, які ніхто не збирається виконувати, і оголошує заходи, які ніхто не буде дотримуватися. Люди не хочуть носити маску. Утім, епідеміологічний стан, статистика заражень, думка профільних лікарів змушує державу наполягати на цьому. «Значить, потрібно стежити за порядком і безжально карати гривнею, коли цей порядок порушується», – переконує він, додавши, що людей не поміняти, але їх можна і потрібно змусити дотримуватися елементарних заходів безпеки. Для їх же блага. А розраховувати на свідомість суспільства, яке майже постійно знаходиться в стані несвідомості «це нерозумно і небезпечно». Насильство в інтересах більшості є виправданим, якщо вимоги подбати про групи ризику взагалі можна вважати насильством – стверджує пан Валетов.

Підсумок 1: Ян Валетов у самоорганізацію тих, хто досі не самоорганізувався – не вірить.

КОЖНОГО МОЖНА ПРИВЧИТИ ДО НОСІННЯ МАСКИ ЗА 21 ДЕНЬ. ПРИВЧИТИ…

Соціальний психолог і науковий співробітник лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Володимир Савінов почав із запитання: скільки часу треба для формування звички носіння маски та дотримання всіх інших регулярних вимог? Трохи більше за три тижні, переконує він. «Формування навички займає 21 день відповідно до психологічних експериментів. А якщо навичка сформувалась, то вона легко переходить у звичку. Різниця між ними у тому, що перша запускається довільно, а друга (звичка) – мимовільно, її викликають обставини. Тож справа не у тому, як навчитися правилам і звикнути до них, а у мотивації до їх сприйняття», – стверджує психолог.

Пан Савінов нагадує про технологію Big Data, яка дозволяє максимально індивідуалізовано підходити до різних людей. Треба знайти найпотужніші та найпоширеніші мотиви населення і з ними працювати. Але… Якщо професійно підходити до проблеми, то… тема буде розроблена аж коли стане неактуальною, тобто завершиться пандемія. Втім, з того моменту, коли така обґрунтована програма піде у дію, прогримить у ЗМІ, можна рахувати 21 день.

Себто, комусь краще буде обмеження, комусь навіювання, комусь стимулювання, а комусь – мода. Індивідуальна мотивація… «Індивідуальний підхід має бути навіть до маси, для цього мотивацію пропрацювати з точки зору способів впливу. А тоді вже – технології, – каже пан Савінов. – До цього ж, примус до носіння маски не на всіх спрацьовує. Інколи він викликає протидію».

Добре, а що ж Чума? Тут складніше, каже експерт. Та й 500 років минуло. Все змінилося в світі… І хоча контагіозність (заразність) у цих хвороб співставна, але ж ніяк не співставна смертність. «Тому ніякі вмовляння і стимулювання не матимуть тієї дії, як мали при чумі. Просто через об'єктивно на порядки потужнішу небезпеку», – стверджує Савінов.

Чи здатне людство стати іншим?.. Експерт вважає, що частково так, але (умовно) настільки ж менше, наскільки менше смертність від коронавірусу, ніж пів тисячоліття тому від чуми. Утім… «Якщо філософськи подивитись, то можна навіть подякувати природі, що вона нам підкинула цю хворобу-пандемію, щоб підкреслити прості речі, про які ми почали ніби забувати: дистанція ввічливості, правила гігієни тощо, – перелічує він, і продовжує: – Психологічно – ми почали забувати навіть про себе. Все менше звертаємось до свого внутрішнього світу, ніби боїмось самих себе. Мало спілкуємось з близькими. Пандемія нас трошки пригальмувала, щоб ми це пригадали або навчились знов».

Чому людей треба обмежувати примусово локдаунами? По-перше, не вірять у силу небезпеки. «Я вже сказав, порівнявши з чумою, якби КОВІД-19 мав більш тяжкі наслідки, то йому б більше «вірили» навіть найбільш ризиковані люди», – каже він.

Тож чи здатні нинішні люди самі себе обмежити заради своїх близьких? Відповідь психолога: ні, не здатні! «Культурне і розвинене суспільство – це поки що утопія. Не скажу про відсоток, але це так, – каже Володимир Савінов. – А стосовно того, що неносіння маски має стати чимось соромним... Ну, свідоме населення подає приклад і поступово робить цю практику нормальною, ба, й модною».

Підсумок 2: Чума Ковіду не указ. Наука не знає, коли у ближнього з’являться власні мізки у голові. Тож бережімо себе і своїх близьких самі. Як саме – у стотисячний раз повторювати не будемо.

ЛЮДЕЙ НЕ ПРИМУСИШ, ВОНИ «ЯК НАЧАЛЬСТВО» ДИВЛЯТЬСЯ…

У кожному суспільстві основна маса людей – пасивна. Так завжди було і, на жаль, так і буде, каже журналіст Богдан Буткевич. «Проблеми з тестами, історії з епіцентрами/велюрами тощо. Все це, насправді, повністю зруйнувало можливість будь-яких локдаунів в Україні», – наголошує журналіст.

Щодо запровадження обмежень… «Ну, приймуть, але ж ніхто їх не виконуватиме! Розумієте, у чому проблема? На думку Богдана Буткевича, українське суспільство направду було готове підкорятися локдауну. Порожній Київ у березні-квітні – тому підтвердження. Люди виконували, сиділи, але… «Коли люди побачили, що є такі «редиски», які абсолютно не все і на всіх плюють, наприклад, той же «велюровий Коля» – терпець увірвався.

Відтак, продовжує він, не треба ускладнювати суспільні механізми, не треба заново відкривати Америку: якщо ти хочеш, щоб люди робили так, як треба – зроби сам, як треба! «Може, наші люди в дечому й дурні, ну, бо вірять у всіляке лайно про антивакцинацію, загрозу від 5G, рептилоїдів тощо, але… Знаєте, як тварини інстинктом відчувають, що десь тебе трішки… намахують. З нашим людом та сама історія», – переконує журналіст.

Висновок 3: Більшість думає не про те, як вберегтися самому і захистити близьких, а про те, чому цього не роблять інші? Нераціональний підхід, м’яко кажучи.

МОДА НА НОСІННЯ МАСОК – ОСЬ ЩО ПОТРІБНО!

Умовляти обмежувати себе локдауном потрібно не всіх. Є люди, які і так дотримуються обмежень. І це не якісь там іпохондрики, а цілком притомні, навіть, веселі люди. Тим не менш, вони таки вважають, що не треба наражати ближнього на небезпеку, коментує журналіст, глава комітету по Шевченківських преміях Юрій Макаров. «А відносно чуми, холери та інших пошестей… Схожість із ковідом є, але, мені здається, порівнювати це діло не зовсім коректно, – вважає він. Кілька століть тому в людей – догматичних, віруючих християн – була зовсім інша свідомість. Вони чекали на друге пришестя Христа, вони готувались до швидкого кінця світу

Зрештою, і нині є такі люди. Але їх відносно небагато. А більшість сьогодні живуть так, наче їм нічого не загрожує і вони житимуть вічно, мовляв, це зашито у нашу матрицю. «Раптом що, приміром, аварія на дорозі, виверження вулкану, терористичний напад або та ж сама «ковідка» – ну, все це станеться точно не зі мною, а з кимось іншим, – зауважує пан Макаров. – Поруч з цим – низький рівень довіри до всього і до всіх. Починаючи від недооцінки ближнього (я Д’Артаньян, а ви усі…) і – закінчуючи зверхньою недовірою до кваліфікованих лікарів, котрі, на думку таких людей, постійно брешуть, виконуючи вказівки від так званих рептилоїдів, міжнародних корпорацій, гейтсів, соросів тощо. Для таких людей ніякої епідемії не існує, а в COVID-19 вони бачать звичайний грип. «Доба інфантильності, легковажності та агресивного невігластва – середні віки за ширмою XXI сторіччя. Виходить, що якоюсь мірою ви таки праві», – додає журналіст.

Отже, який вихід? По-перше, дуже спокійна й правильно побудована просвіта, але без «шкільного» присмаку (!). А по-друге, треба зробити носіння масок чимось модним, ну, як свого часу модним став здоровий спосіб життя. «Себто потрібні якісь переконливі моделі поведінки, які б чіпляли, спонукали наслідувати. Розумієте? От, приміром, ще два-три роки тому всі знали (чули/читали) про пластикову пляму посеред Тихого океану, однак все ж продовжували користуватися пакетами. А зараз… В супермаркетах я помічаю все більше і більше людей, які ходять за покупками з власними торбами. І не тому, що їм, бачте, жалко віддати пару гривень за пакет. Більш того, повернулися старі радянські авоськи. Хтось вирішив, що сьогодні це може бути модно і стильно, і запустив це «в оборот». Насправді, попри те, що це дуже просто, воно – ефективне. Мушу зізнатися, що і я тепер ходжу скуплятися з такою авоською», – каже пан Макаров і додає, що точнісінько у такий же спосіб треба боротися з проявами легковажності, які наражають на небезпеку не лише її носія, але й усіх, хто знаходиться поруч з ним у радіусі до 1,5 метри. «Деяких треба заохочувати носити маски не заради зменшення поширення хвороби, а тому, що це сьогодні дуже модно», – резюмує Юрій Макаров.

Висновок 4: Не все так безнадійно! Відродження після середньовіччя теж не почалося по чиїйсь вказівці. Цей процес наростав поволі, сам собою, тому що така була внутрішня потреба у людства. Так і у ХХІ столітті буде? Люди згадають про те, що залежить від них особисто і – стануть дещо іншими. Надіємось на це? Начуваємось!

Мирослав Ліскович, Сергій Тихий. Київ