3 жовтня. Пам’ятні дати

Основою для об’єднання двох німецьких держав став Договір щодо остаточного урегулювання стосовно Німеччини (також його називають Договір «Два плюс чотири» – за кількістю країн, що його підписали: ФРН і НДР плюс Великобританія, Франція, США і СРСР).

Як відомо, після Другої світової війни територія Німеччина була розділена між країнами-переможницями (США, Великобританія, Франція і СССР) на чотири зони окупації – радянську, французьку, британську і американську. Згодом західні держави об’єднали управління своїх зон окупації в Тризонію. Східна частина Німеччини залишалася під управлінням СРСР. У травні 1949 року німецькі землі, що перебували в західній зоні окупації, об’єднались у Федеративну Республіку Німеччина. Разом з тим, Західний Берлін став автономним самоврядним містом. У відповідь на це, в жовтні 1949 року, в радянській зоні окупації була створена Німецька Демократична Республіка.

У 1957 році ФРН ввела так звану «доктрину Хальштейна», яка передбачала автоматичний розрив дипломатичних відносин з будь-якою країною, що визнала НДР. Водночас, західна Німеччина категорично відкинула пропозиції східнонімецької боку про створення конфедерації німецьких держав. У відповідь на це НДР, заявила про свої наміри щодо контролю над Західним Берліном на тій підставі, що він перебуває «на їх території». Зрештою, у серпні 1961 року німецьку столицю роз’єднали так званим Берлінським муром, який до 9 листопада 1989 року слугував державним кордоном Німецької Демократичної Республіки з Західним Берліном.

 Процес об’єднання Німеччини став наслідком загальної кризи соціалістичного ладу, зокрема гострої кризи в СРСР. В результаті об’єднання на території колишньої НДР було створено 5 нових земель - Мекленбург-Передня Померанія, Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Анхальт і Тюрингія. Кордони земель ФРН не змінилися.

Нова Німеччина стала членом ЄС і НАТО. Об’єднання Німеччини відбулось за канцлерства Гельмута Коля, який доклав чимало зусиль і виявив неабияку рішучість і наполегливість, аби Німеччина стала єдиною. За це він назавжди увійшов в історію як «канцлер єдності». «Шанси, що все закінчиться мирно, і не проллються ріки крові, були п’ятдесят на п’ятдесят», – згадував згодом Коль.

Події дня:

95 років тому (1925) прем’єрою «Сорочинського ярмарку» Модеста Мусоргського в Харкові відкрилася Українська державна столична опера, нині Харківський національний академічний театр опери та балету ім. М.В. Лисенка. «Дата 3-го жовтня – дата історична, тому що відкриття української опери – це не тільки народження ще однієї культурної установи, це нова доба», - підкреслював у редакційній статті журнал «Нове мистецтво» № 1 за 1925 рік. Репертуар першого сезону української опери був традиційним: шість західноєвропейських опер і три російських. На жаль, жодної української національної класичної опери в репертуарі харків’ян не було. Саме репертуарна політика і викликала численні нарікання представників мистецької громадськості. Висловлювалися навіть думки, що новостворений театр – це не українська, а лише штучно українізована опера. Варто зазначити, що Українська державна столична опера була відкрита на базі постійної оперної антрепризи, яка існувала у Харкові ще із 1880 року.

Ювілеї дня:

168 років від дня народження Киріака Костанді (1852-1921), українського живописця. Член Товариства передвижників, член-засновник Товариства південноросійських художників (існувало до 1920), один із засновників Одеського художнього музею (в 1917 році Костанді стає його хранителем і бере активну участь у перетворенні його в Народний художній музей). З 1885 року – викладач Одеської рисувальної школи. Тридцяти п’яти років життя і діяльності Костанді були пов’язані з цим закладом. Йому, педагогу і художнику, Одеська школа завдячувала своїм особливим стилем, що вирізняв її серед інших художніх шкіл. Костанді як вчитель дав путівку в життя багатьом видатним майстрам образотворчого мистецтва. Свої кращі твори художник написав у 90-ті роки ХІХ ст. («Старенькі», «Рання весна», «З пташиного польоту», «Літо (На терасі)»). Роботи Костанді, створені в цей період, відіграли значну роль в розвитку українського побутового і пейзажного жанрів. Сучасники називали Костанді співцем ранньої весни і духмяного бузку, поетом сутінку і тонкого вечірнього смутку. Так само, як Левітан відкрив поезію північної природи, так само Костанді – південної. Його учень, відомий художник Амшей Нюренберг (той самий, назву картини якого «Пурпурові вітрила» запозичив Олександр Грін для своєї знаменитої повісті) писав у спогадах: «Костанді відчув тонку й гарячу красу одеського пейзажу. І нині вся одеська природа неначе носить на собі легку печать його дивовижного ока, схвильованого серця…» Після смерті художника, восени 1921 року, група учнів і послідовників Костанді вирішила продовжувати його справу і організувала в Одесі Художнє товариство ім. К.К. Костанді, яке проіснувало до 1930 року і відіграло помітну роль в об’єднанні творчих сил міста. В 1924 році Товариство організувало першу посмертну виставку картин, малюнків і етюдів Костанді, на якій експонувалось понад 300 робіт. Крім цього, в Одесі щорічно проводився «День бузку» як пам’ять про Костанді – художника, який через все життя проніс чисту, велику любов до природи і людей. Аби переконатися в цьому варто завітати до музею й поглянути на картини майстра.

95 років від дня народження Гора Відала (1925-2012), відомого американського письменника, публіциста, есеїста, драматурга, громадського діяча. Народився в родині добре знаній у політичних колах США, навчався в університетах Нової Англії. Учасник Другої світової війни. Починаючи з 50-х років мешкав у Європі (переважно в Італії). У 60-70 рр. Відал брав активну участь у суспільно-політичному житті США: висував свою кандидатуру до конгресу (1960), підтримував передвиборчі кампанії Роберта Кеннеді (1968) і Дж. Картера (1976), був співголовою Народної партії. Що стосується літературного доробку Відала, то першим його значним твором був роман «Місто і колона» (1948), де чи не вперше в сучасній американській літературі підіймалася тема гомосексуальності. Книжка викликала фурор, у автора одразу ж з’явилися як палкі прихильники, так і непримиренні критики. Подальша його письменницька кар’єра не була рівною. Серед найвідоміших творів - трилогія у вигляді політичного роману «Вашингтон, округ Колумбія», «Віце-президент Берр» і «1876 рік», сатиричний роман «Майра Брекенрідж» та роман «Творіння», який сам автор вважав одним із своїх найкращих творів. Крім романів Гор Відал писав також п’єси (плідний «драматичний» період у письменника був у 50-60-х роках), а також есеї, де про жорстку позицію автора можна дізнатися навіть по заголовку: «Остання імперія», «Мрії про війну: кров за нафту і хунта Чейні-Буша», «Імперська Америка» та ін.

Роковини смерті:

79 років з дня смерті Остапа Луцького (1883-1941), українського громадсько-політичного діяча, публіциста, поета, теоретика раннього українського модернізму, одного з активних учасників літературного процесу початку ХХ ст. Життя Остапа Луцького, сучасника Лесі Українки, Івана Франка, Ольги Кобилянської і Василя Стефаника (яких він добре знав), можна поділити на дві частини, одна з яких цілковито належала поезії, а інша – громадській діяльності. Він був надзвичайно ерудованою, освіченою людиною, знав декілька європейських мов. Освіту здобув у Празькому, Львівському і Краківському університетах. Після повернення на батьківщину брав активну участь у літературному житті Львова, став одним з учасників відомої літературної групи «Молода Муза»; згодом очолив чернівецьку газету «Буковина». Залишив чималу спадщину в галузі літературної критики. Твори Остапа Луцького публікувалися в львівській, варшавській і віденській україномовній пресі. Під час Першої світової війни Остап Луцький був офіцером австрійської армії, у 1918 році – ад’ютантом ерцгерцога Вільгельма Габсбурга; під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. – сотником Української Галицької Армії; у 1920 – представником української армії у штабі польського війська, зв’язковим Петлюри з Пілсудським. Навіть під час бойових дій він знаходив час для поезії – перекладав з французької вірші Поля Верлена. Після війни поет оселився на Стрийщині і поринув у громадське життя, ставши одним з організаторів кооперативного руху в Галичині. Він обіймав посаду директора банку «Селянська каса», згодом (1928–1939) став головою Центросоюзу у Львові і директором Ревізійного союзу українських кооперативів. Під час окупації Західної України Польщею провадив легальну парламентську боротьбу, спочатку як посол (1928–1935), потім як сенатор польського сейму (1935–1939).  На початку жовтня 1939 року був арештований органами НКВС і вивезений у концтабір біля Котласу (Архангельська обл.), де й загинув у 1941 році. Його син – Юрій Луцький, якому у 1937 вдалося емігрувати до Канади, був відомим літературознавцем і перекладачем, популяризатором української літератури на Заході.