Українська національна ідентичність та кухня, що в них спільного

Не можу назвати себе мандрівником, але останнім часом я досить багато подорожую. Я кулінар, тому не дивно, що одним з найважливіших аспектів для мене є їжа. То ж відвідуючи країни, особливу увагу я звертаю на національну кухню та ставлення до неї у жителів. З впевненістю можу сказати, що якщо ви хочете побачити гордого італійця, розкажіть йому, яку смачну пасту роблять в його місті. Або запитайте у жителя Данії про тонкощі споживання оселедця. Результат буде один і той самий – ви побачите людину, яка з гордістю розповість вам тонкощі національної страви. Італійці, французи, іспанці, болгари, данці... Є дещо, що об'єднує їх всіх - це щира любов, гордість та обізнаність щодо власної, національної кухні. Рецепти, немов звичаї, передаються із покоління у покоління, несучи потужну енергетику з минулого у сьогодення.

Не дарма у радянські часи влада намагалася знищити та переписати нашу історію, мову та національну кухню. Я не вірю в подібні збіги. Скільки страв національної кухні ви знаете? Скільки з них ви можете назвати прямо зараз, без допомоги Google? Ці питання я ставлю майже в кожному місті, в якому виступаю. Як думаєте, скільки назв страв зазвичай я чую у відповідь? 20? 15? 10? – П'ять. При чому одна-дві з них не є історично українськими. Проте, головне навіть не це. Головне те – з яким виразом обличчя українці говорять про національні страви. Складається враження, що люди бентежаться та цураються свого. Я розумію чому так сталося. 

З віками поневолення та радянських часів в нас з'явився комплекс меншовартості. Нам казали, що ми гірші за інших, гірші у тому, гірші у цьому... Нам повторювали ці слова сторіччями, і коли так відбувається, можно повірити у що завгодно. Ми звикли до того, що будь-яка річ, привезена з-закордону є кращою за ту, яка вироблена в Україні. Не по факту, а просто, тому що з-закордону. Бо, мовляв, там краще, а у нас гірше.

Радянські часи минули, ми здобули незалежність, але комплекс меншовартості залишився. Настав час глобалізації, до нас завітали культурні надбання інших країн. Ми так полюбили суші і грузинські ресторани, що роли та хінкалі стали для нас більш зрозуміліші та бажані, ніж наші, національні страви. Нонсенс для європейця, реалії для українця. І це при тому, що Україна вражає своїм продуктовим різноманіттям. Ми забули, про це. Ми забули, про те, якими крутими ми є. Це відбулося не випадково, для цього була проведена багатовікова робота, і не в наших силах щось змінити, бо все це – минуле. А от що в наших силах – зрозуміти це, і віднайти сили повернутись до тих традицій, які є нашими по праву. 

Декілька років я витратив на те, аби дослідити нашу історичну кухню. Разом зі своїми студентами я мандрував Україною та відшукував старі, забуті рецепти. У маленьких містах та селах, у горах Карпат та херсонських степах ще залишились культурні надбання, відображені у стравах. Хтось ділився рецептами з вуст, хтось показував старі книжки, а хтось і зовсім не розумів, що кожного дня готував страву, яка є неймовірною історичною пам'яткою. "Путря", "Качана каша", "Чомбер на дико" - це все українські національні страви, які їли наші пращури. Всі вони – частка української історії та нашої з вами культури. Бо їжа – це важлива складова культури країни. А культура своєю чергою, не те, що впливає на національну ідею, вона і є нею. Бо що як не культура формує людину та націю.

Як людина, яка досить багато подорожувала Україною та світом, досліджувала історію та культуру, я хочу сказати одну просту річ: досить цуратись свого. Українці – неймовірна нація, яка має потужний історичний спадок, традиції, та приголомшливий потенціал. Потрібно лише згадати, ким ми є. Відродити звичаї, кухню та культурні надбання. Лише спираючись на них, можливо будувати майбутнє. Майбутнє, якого ми заслуговуємо. 

Україна – це не десь там. Вона в нас. Всередині. Завжди була, і завжди буде. Треба лише відкрити, та не стримувати її, не опиратись внутрішнім бажанням. Час відкрити Україну в собі.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства