Конституції: вони є, і розумні люди їх іноді дотримуються

Іноді її ще називають «паспортом держави», «вищою правдою», «праведним законом». Пам’ятаєте Шевченкове: «Коли / Ми діждемося Вашінгтона / З новим і праведним законом? / А діждемось-таки колись!» Конституція – фундамент цивілізаційної державності, головний інструмент захисту громадянських прав, свобод і людської гідності. Існують кодифіковані конституції, тобто такі, де всі головні правові положення зібрані під однією палітуркою, та некодифіковані, які базуються на різних правових актах, статутах, прецедентах. Їх інколи називають «неписаними», хоча це не дуже точне визначення, адже усі офіційні правові документи зафіксовані, попри те, що існують порізно.

Велика Британія: 800 років Закону

Серед усіх конституцій світу найдавнішою є Конституція Великої Британії. Вона належить до некодифікованих і заснована на Великій хартії вольностей. Підписаний у 1215 році на топких болотах документ заклав підвалини найдавнішої у світі з нині існуючих англійської парламентської системи, а згодом і всієї світової демократії. Тоді група баронів-феодалів примусила короля Іоанна Безземельного погодитись на певне обмеження королівської влади. Одним із важливих положень стало те, що зважуючись на підняття податків, король мусив радитись із баронами. Було також обрано раду з 25 феодалів, які мали наглядати за дотриманням королем хартії – своєрідний прообраз парламенту. То була перша вдала спроба забезпечити рівні правá для всіх через верховенство прáва.

Згодом, століття за століттям, політична влада поширювалась не тільки від короля до лордів, але й від еліти до простого люду. Це дозволило формувати більш широкі коаліції, які протистояли абсолютизму, а також сприяло зародженню плюралістичних політичних інститутів.

У 1887 році британський політичний мислитель, історик лорд Актон (між іншим сучасник Тараса Шевченка) зауважив, що «Будь-яка влада розбещує; абсолютна влада ж розбещує абсолютно». Прикметно, що Актон був присутній у 1856 році на помпезній коронації російського імператора Олександра ІІ й зробив із побаченого вельми скептичні висновки – і щодо тамтешньої корупції, і щодо свободи. Досить відомим є його висловлювання про те, що він волів би радше бути швейцарцем, позбавленим будь-якого впливу за межами свого скромного кантону, ніж громадянином величної Російської імперії з усіма її європейськими й азійськими володіннями, – адже перший, на відміну від другого, вільний… Закордонного гостя не зміг засліпити ані блиск золота і діамантів російської корони, ані солодкі промови в дусі «просвещенного абсолютизма».

Стосовно Великої Хартії Вольностей, то вона вплинула на Конституцію США, Статут ООН і Загальну декларацію прав людини.

Як великий президент Рузвельт з Верховним Судом США бився. І програв…

Американська конституційна модель визнана однією з кращих у світі. Її головні ознаки – жорсткий поділ гілок влади, чітка система стримувань і противаг. Вона базується на кодифікованій конституції та авторитетній юриспруденції, втіленням якої є Верховний суд. «Право є те, що сказав суд», – так висловився один з суддів Верховного суду США Олівер Холмс (1841-1935).

Одним із класичних прикладів дієвості цієї моделі стало протистояння президента США Франкліна Делано Рузвельта і Верховного суду США в середині 30-х років минулого століття.

Запроваджуючи в життя амбітний «Новий курс», який мав би вивести країну з Великої депресії, Рузвельт наштовхнувся на жорстку позицію Верховного суду США – запропоновані президентом деякі законодавчі нововведення трактувалися юристами як неоднозначні з правової точки зору. Акт від 16 червня 1933 року про відновлення національної промисловості, в якому йшлося, зокрема, про обмеження конкуренції в промисловості, надання робітникам більш широких прав в організації профспілок і регулюванні умов праці, будівництво великих інфраструктурних об’єктів тощо, був оскаржений у Верховному суді США. У травні 1935-го Верховний суд одноголосно постановив, що стаття І Акта суперечить Конституції США: «Виняткові обставини можуть вимагати виняткових заходів. Але виняткові заходи не можуть створювати нові або розширювати існуючі конституційні повноваження».

Втім, ще до того, як рішення суду набрало чинності, Рузвельт підписав Акт про соціальне забезпечення, який власне заклав підвалини «соціальної держави» в США (система пенсій, пільг, допомоги сім’ям із неповнолітніми дітьми, деякі елементи системи охорони здоров’я тощо), а також Акт про регулювання трудових відносин, який знову розширив права робітників. І це теж було оскаржено. Поки точилися судові суперечки, Рузвельта знову переобрали президентом. Але вражаючі електоральні відсотки жодним чином не вплинули на Верховний суд США, який продовжував заперечувати правомірність запропонованих президентом, нехай і вельми прогресивних, нововведень.

Це обурило Рузвельта. Президент вирішив, що отриманий ним електоральний мандат дає йому право здійснити судову реформу. Підстава – судді Верховного суду надмірно завантажені роботою, а більшість із них є людьми поважного віку (саме вони голосували проти його законодавчих ініціатив). Тому доцільним буде відправити їх у відставку, а замість них «влити нову кров у наші суди». Таким чином, Рузвельт хотів «вивести з гри» критично налаштованих до його «Нового курсу» суддів, призначених раніше, за більш консервативних адміністрацій.

Однак представлений президентом Білль про реорганізацію судової системи не був підтриманий ані в Конгресі, ані його виборцями – опитування громадської думки свідчили, що лише 40% респондентів підтримують план судової реформи. Судовий комітет Палати представників виніс вердикт про те, що рузвельтів Білль є «марним… і вкрай небезпечним відходом від конституційних принципів…».

Здавалося б, логічним кроком для демократів, які домінували в обох палатах Конгресу було підтримати президента і замінити «невгодних» суддів на «своїх», лояльних, але американські законодавці відмовились від подібного, розуміючи небезпеку такого рішення – ставлячи під сумнів незалежність суду, президент порушив би баланс влади в системі, яка захищає самих народних обранців від президентського свавілля і забезпечує існування плюралістичних політичних інституцій.

Щодо деяких спірних положень «Нового курсу», зрештою компроміс був все ж таки знайдений – Верховний суд визнав акти про соціальне страхування і регулювання трудових відносин такими, що відповідають Конституції США.

Латиноамериканський «конституційний карнавал», або Україна – не єдина в своєму ставленні до Основного закону

Перехідні суспільства, в яких немає тривалої безперервної конституційної традиції, зазвичай здійснюють конституційні запозичення. Чимало країн Латинської Америки запозичили англо-американську (англосаксонську) конституційну традицію, але виявилось, що в політико-економічних реаліях регіону вона не ефективна. Ліберальні цінності західного зразка, зіткнувшись із традиційним укладом місцевих суспільств, зокрема із притаманними їм корпоративними, кланово-родинними зв’язками – фактично не діють.

Історія рясніє прикладами, коли прийшовши до влади, президенти тієї чи іншої латиноамериканської країни, мало не одразу розганяли парламенти, змінювали суддів і переписували конституції, розширюючи президентські повноваження і наділяючи себе практично необмеженою владою. Серед найбільш промовистих прикладів – Венесуела і Перу 90-х років минулого століття за президентства Уго Чавеса і Альберто Фухіморі, а також Аргентина, де початок справжньої «війни» з Верховним судом, до речі наділеним майже такою самою юрисдикцією як Верховний суд у США, поклав Хуан Перон. Обраний у 1946 році президентом на демократичних засадах, зовсім скоро він став справжнім диктатором.

Відтоді подібна практика стала майже звичною в Аргентині. Хто б не приходив до влади, навіть і демократичним шляхом, як-от Карлос Менем – намагався підпорядкувати собі будь-яким чином суд – іноді підкупом, а інколи й погрозами, і змінити під себе основний закон країни. Починали зазвичай із норми про граничний термін перебування при владі президента, а закінчували нехтуванням інших правових нормам.

Широкі верстви не могли жодним чином вплинути на цей хибний процес, а наближені до президента еліти лише тішились тимчасовим преференціям, отриманих у результаті подібної асиметрії влади. Як зауважив великий аргентинець Хорхе Луїс Борхес, «легковірні серця передмість охоче вірять будь-яким обіцянкам і готові віддати свій голос за будь-кого, хто захоче їх спокусити…». Щоправда, самому Борхесу саме лише рукостискання з Пероном вартувало втрати Нобелівської премії з літератури. Втім, то окрема історія.

Українська конституція: вона є, треба ще домогтися, щоби виконувалася…

Українська конституційна традиція має давню, але не сталу історію. Звісно, вона зазнала впливу – і західного, і російського. Вершиною українського конституціоналізму Нового часу вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 року – визначний зразок політико-філософської та правової думки ХVІІІ століття. Принцип свободи індивіда завжди лежав в основі всіх документів конституційного значення в Україні, на відміну, скажімо від Росії, де домінуючими були традиції жорсткого авторитаризму.

Втім, тривалі періоди бездержавності – погром, вчинений Золотою Ордою, часи Руїни, понад 350-річне перебування більшої частини сучасної України у складі Російської імперії та СРСР – негативно позначились, передусім, на загальній правовій культурі українців, спричинивши і правовий нігілізм, і недовіру, а подекуди й заперечення самої цінності права.

Сталінська конституція 1936 року - визначний у своєму роді документ, який з одного боку гарантував людині всі права, а з іншого, на практиці, нічого з цього не виконувалось, і не було у світі істот безправнішої, ніж, «радянська» людина – її могли без суду і слідства схопити, відправити на заслання, в табори, розстріляти, заморити голодом, як українських селян...

У Конституції СРСР 1978 року взагалі було відсутнє слово «людина» – тільки «громадянин». Люди ж мусили всіляко підлаштовуватися під державу: говорити одне, робити інше; обходити закон, давати де треба хабарі тощо. Все це з часом сприяло «двоєдумству», яке сягнуло апогею в брежнєвський період.

Сергій Аверінцев, відомий російський мислитель, любив наводити як приклад майже анекдотичну розповідь про одну свою німецьку знайому, яка приїхала в Ленінград (нині Санкт-Петербург) і захотіла першого ж дня потрапити в Літній сад. Що вона зробила? Звісно, як нормальна людина, підійшла до центрального входу. Але там прочитала оголошення про те, що «Літній сад зачинено на просушування». Вона засмутилась, розвернулась, і пішла собі геть. Ввечері вона розповіла про пригоду своїм друзям. Але ті, замість того, щоб побідкатися разом із нею, довго сміялися, адже треба було трохи пройти і через лазівку спокійнісінько потрапити в сад. І взагалі, як можна було не побачити, що Літній сад повен людей, які там спокійно прогулюються?! Після цього уроку німкеня зробила висновок, який слід було б друкувати в усіх підручниках «совєтології»: «У вас скрізь мур, але в мурі завжди є дірка».

Однією з головних рис радянської правової спадщини було цілковите підпорядкування судової системи політичній – ця порочна практика виявилась надзвичайно згубною і живучою, а її вплив українське суспільство відчуває на собі й досі. Ситуація, коли судді ухвалюють ті чи інші рішення під безпосереднім тиском когось «згори», або просто з огляду на політичну кон’юнктуру в країні, нехтуючи верховенством права – суто радянська традиція, коли суди негласно були підпорядковані ЦК і КДБ. І ми, на жаль, цього лиха досі не позбулися, незважаючи на всі розмови та обіцянки.

А так що ж… Нинішній український Основний Закон відповідає кращим зразкам західного конституціоналізму, заснованого на ідеях демократії та права. Але чи буде він дієвим, а не фасадним, номінальним – як от недавньої і недоброї пам’яті «конституції» Сталіна/Брежнєва – залежить від кожного з нас.

Світлана Шевцова, Київ