У часи неспокою та тривоги суспільство уважно слухає різні голоси. І тих, хто сіє паніку та обіцяє апокаліпсис, і тих, хто бачить межу страждань та підбадьорює.

Мирослав Маринович, один з тих, кого ми вважаємо совістю суспільства, разом з нами розмірковує над тим, як ми зараз поводимося, до чого ми готові, й що нам далі треба робити, щоб відродити частку власної гармонії. 

- Пане Мирославе, мені здавалося, що я знаю наше суспільство. Але після Нових Санжар, де наш народ повівся як дикуни, після оприлюдненого відео, де жінка з Чернівецької області просить не палити хату, а тернопільчанка не пустила чоловіка із заробітків додому,  наш народ відкрився з негарної сторони. Як вийшло, що ми витримали екстрім 2014 року,  являючи взірці жертовності, й не витримуємо тест на людяність зараз? 

- Я теж задаю собі це запитання. І теж бачу ці прояви. Вони притаманні не лише українцям. Фактично в кожному народі проявляються різні грані добра і зла.  Кожен народ являє зараз і добрі лики, й маски зла. Але, відповідаючи на запитання, я скажу: багато що визначається тим, чи діє на людей фраза, яку ми зустрічаємо у християнській літургії. А саме: “Вгору піднесіть серця”.

Чи піднімають люди свої серця вгору, як це було під час Майдану? Тоді вони були готові на самопожертву, готові, захищаючись дерев’яними щитами, сидіти на колінах біля пораненого чоловіка та намагатися його витягнути з зони обстрілу, з зони небезпеки. Бо працює душа, працює високий дух. І навпаки, якщо це дух занижений, то проявляються занижені тваринні інстинкти, проявляються прагнення агресивно відгородитися  від будь-якої небезпеки, і тоді людина перетворюється на тварину.

На жаль, так було споконвіку. Людина може бути і святою особою, і твариною.

- Запитання про карантинні обмеження. З одного боку, вони начебто вмотивовані, з іншого – не у всьому зрозумілі.  Харківська правозахисна група визнала деякі обмеження неправомірними і навіть шкідливими для здоров’я літніх людей.  Де межа між доцільністю і порушенням прав? Чи зберігається у інтелігента право на протест в умовах карантину? 

- Людина має право опонувати владі. Ми маємо навчитися, що протест проти несправедливих дій влади не обов’язково має виливатися у Майдан.  Бо схоже, що у нас працює в мозку петля. Якщо протест – то Майдан та намети. Але якщо під час карантину нічого зробити не можна, то, люди добрі, шукайте інші форми. Коли дисиденти шукали шляхи оприлюднення своїх думок, вони організували самвидав. Це радянський час, але при нинішніх засобах комунікації неважко створювати нові творчі форми протесту.  

- Обговорюючи тему вірусу із одним відомим церковним ієрархом, почула таке: у суспільства зараз нема відчуття, що в епідемії вся надія – на Бога. У віруючих є такі відчуття, у суспільства нема. Як подолати кризу, якщо не ставитися до неї, як до навчання?

- Моя філософська відповідь така. Якщо людство не усвідомить потреби цінності жити відповідно до Божого закону, то людство занепадатиме й далі. Будуть спроби знайти винного, і винний завжди знайдеться. Але люди повинні усвідомити: насправді все залежить від того, за яким законом ми живемо. Якщо ми живемо за негідним законом, починаючи від хабарництва і закінчуючи зловживаннями на всій вертикалі, не лише  у столиці, а починаючи від найменшої ланки вертикалі... Ми маємо зрозуміти, що вічні сигнали, які йдуть не лише від нашої безкінечної повторюваності проблем, але й від природи – ті сигнали означають, що нам треба думати про закон. Бо хочемо ми це визнати чи ні, але в основу світу покладено Божий закон. Це важко запхнути людям у голову, поки вони живуть побутовими проблемами, але не стане нам легше, доки ми це не усвідомимо. Особисто я не знаю, яким чином можна ще отямити людей. 

- Які теми має переосмислити церква? Якою вийде церква з карантину?

- Церква має зайняти активнішу поставу щодо суспільства та виразок суспільства. Церква говорить до суспільства, я б казав – бути ще активнішим. Тут для мене зразком є митрополит Андрей Шептицький. Який виступав дуже активно.  Його звинувачували у тому, що він заходив у політику й таке інше. Але він це робив, бо розумів, що людство йде хибними дорогами.

- Зараз священники обговорюють дуже багато питань, пов’язаних із епідемією: як причащати хворих, якщо нема захисних костюмів, в який “технічно” спосіб причащати. Готова церква до змін, до перегляду релігійних практик?

-  Релігійні практики вироблялися у християнстві не лише у часи здоров’я та благоденства, були періоди, коли церква причащала людей у зачумлених селах. І християни, і духовенство заходили в ці села і допомагали цим людям. І рятували, і проводжали у останню путь. Церква має історичний досвід поведінки у час пандемій. 

Але чи ми відповідально ставимося до цього досвіду? Я бачу від різних людей надмірну переконаність: я вірю в Бога, прошу порятувати від напасті, мені карантини не потрібні, мовляв, рятує віра.

Давайте розрізняти. Чудо можливе, коли є віра. Людська віра є передумовою чуда, але виконавцем чуда є Бог, а не людина. І якщо людина вирішила, що буде чудо, то спокушання Господа – ніби докоряння Йому: ти маєш мене порятувати. Це хибна духовна постава. Так, ми маємо віру в порятунок, але дбаємо про це й самі. Береженого Бог береже.  

- Чи готові українські церкви до чуми 21 століття?

- Мають бути готові. Це все проговорено.

- Зараз з’явилася в мережах ще одна дискусія, архаїчна. У релігійних людей не прийнята кремація. І зараз побачила дискусію, чи є шанс на воскресіння, якщо тіло буде спалене?

- Мені навіть не цікавий такий спосіб думання. Якби Господь виходив з наших людських уявлень, що тіла, які піддані кремації, не можуть бути в час суду спасенні, оживлені, то половина земної кулі ніколи б не стала до Страшного суду. А якщо людина разом з літаком нещасливо загинула в глибинах океану, то що – невже в неї нема шансу на Воскресіння, бо не було поховано тіло? Тому що весь світ кремує людей. Я покладаюся на Бога в цьому плані. 

- Всі кажуть, що світ зміниться після коронавірусу. Чи витримає Європейський проєкт ці потрясіння?

- Турбулентність є велика. Криза полягає у тому, що з’явилася недовіра до європейської бюрократії. У чомусь вона може бути закономірною, виправданою, але важливо розрізняти ставлення до бюрократії та значення європейського проєкту.  Я сподіваюся, що Європа, критикуючи бюрократію, змусивши Брюссель вносити якійсь корективи у теперішні правила, разом з тим зрозуміє: тільки співпраця зможе уберегти її в майбутньому. Формула 21 століття – це тільки співпраця. Формулою 21 століття не може бути національний егоїзм. Бо інакше не буде 21 століття, воно дуже швидко закінчиться... 

- Останнє запитання. Я ставлю його тільки українським дисидентам, бо вірю, що на це налаштована їхня інтуїція. Чи зникла загроза державності? Передчуття небезпеки у вас нема? 

- Відчуття небезпеки у мене з’явилося після виборів 2019 року. І воно було дуже сильне. І не тому, що я підозрюю президента Зеленського у ворожих намірах. А тому, що з нами грає дуже підлу гру путінський режим. І у його голові нема думки про майбутню незалежність України. Там є тільки поглинання. Це публічно та відкрито артикулюють російські митці, режисери: мовляв, українці не здатні про себе подбати, вони потребують старшого брата, щоб він їх взяв до рук та дисциплінував. Цією думкою “багатіє” пів Росії. Тому заспокоюватися не можна. Слід розуміти, з ким ми маємо справу. Тож будьмо обачні. 

Лана Самохвалова, Київ

Фото Юлії Овсяннікової