Міністри не хочуть працювати за 40-60 тисяч. Зрозуміємо?
Україна, схоже, зробить свій внесок в оновлення політологічного словника. “Міністри Кабінету міністрів” у нас вже були, про “міністрів без портфеля” – чули. Тепер же в активний лексикон українців входить вислів “міністр без подушки”. Точного визначення цього поняття наразі немає, але по суті це – новоспечені урядовці, які або звикли жити “тут і зараз” і не накопичили заощаджень на “чорні дні у владі”, або ті, хто, живучи на широку ногу, не уявляють, як можна витрачати менше 40-50 тисяч гривень на місяць.
Саме тим, що не всі урядовці “мають “фінансову подушку”, тож їм важко утримувати родини” і пояснив цими днями “натяки” низки членів уряду на те, що держава “недооцінює” їхню працю, міністр Кабінету міністрів Дмитро Дубілет. “Зараз деякі міністри і заступники міністрів... просять більшу зарплату... Тому що багато хто з них прийшов із приватного сектора. Вони бачать, що в приватному секторі могли б отримувати в 10, у 20 разів більше, ніж зараз. І їм справді складно підтримувати свої родини. На жаль, не у всіх міністрів є така “фінансова подушка”, як у мене, наприклад, чи в деяких інших колег”, – сказав Дубілет...
Зарплатні пристрасті: чому міністри теж “плачуть”...
Як відомо, першою з-поміж нових урядовців затягнула “зарплатної пісні” міністр освіти й науки Ганна Новосад, яка ще у вересні розповіла, що отримує вдвічі менше, ніж трактористи улітку. Щоправда, задля справедливості зазначимо: Ганна Ігорівна тоді не стільки скаржилася, скільки агітувала молодь здобувати професійно-технічну освіту. Такими були її рефлексії за наслідками розмови із представником великого агробізнесу: "Він каже: у мене тракторист в літній період отримує 70-80 тисяч гривень. Ця зарплата вдвічі більша, ніж моя зарплатня міністра", – констатувала Новосад. Також доволі активно у вересні дискутували щодо необхідності підвищення офіційної зарплатні депутатам. Потім тема заробітків можновладців хоча і з’являлася час-від-часу в інформаційному полі, та перебувала, здебільшого, десь на його “задвірках”. Аж доки її знову не вивів на авансцену міністр юстиції Денис Малюська.
Урядовець зізнався: якщо його зарплата не зросте з приблизно 30 до хоча б 80 тисяч гривень на місяць, “надовго його не вистачить”, доведеться звільнятися. За словами глави Мін’юсту, який раніше працював консультантом Групи Світового банку та головою правління аналітичного центру BRDO, зараз його родина “проїдає” зароблене раніше.
Згодом поскаржився на “скромні” заробітки і міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Тимофій Милованов. Він отримує у середньому трохи більше 31 тисячі гривень за місяць. І не може їздити на таксі. “Всі виплати – зарплати та премії, які я отримав за три місяці роботи в міністерстві, – на фото: 93 122 гривень у цілому, що складає 31 041 гривню на місяць", – написав урядовець у Фейсбук. Натомість, за словами міністра, зарплати мають бути такими, “щоб чесна і висококваліфікована людина погодилася працювати за такі гроші”. Він додав до посту копії витягів зі своєї банківської картки. Згідно із ними, у вересні надходження (аванс і зарплата) склали: 5790 і 6392 гривні, у жовтні – 6400 і 8235, у листопаді – 36 356 та 14 080 гривень, на початку грудня – 13 869. Пізніше міністр заперечив інформацію про те, що йому хотіли нарахувати премію у розмірі 1630% окладу (236 тисяч гривень). І, судячи із оприлюднених урядовцем витягів із банківських документів, такої премії він і справді не отримав.
Ще один пост Милованов присвятив рівню зарплат регіонального керівництва: “Голова облдержадміністрації отримує 15 тисяч гривень. На руки. Суспільству потрібно перестати займатися самообманом. Неможливо очікувати чесних професіоналів у держслужбі за зарплати, які в десятки або сотні разів менші рівня того, що платять на ринку за відповідні навички і досвід”...
Але, виявляється, не лише про свої заробітки дбають наші урядовці. Приміром, той же Тимофій Милованов вирішив додати “зарплатної надії” і звичайним українцям. Тож пообіцяв: у 2022 році середня зарплата у нашій країні досягне 16 047 гривень! Такі показники лягли в основу макроекономічного прогнозу Мінекономіки. Отже, у 2020 році середня зарплатня, як очікується, зросте на 17%, до 12 497 гривень, у 2021 – до 14 187, у 2022 – до 16 047.
Що не кажіть, а радує. Дещо “напружує” хіба що те, що свою зарплату і доходи обласних чиновників Милованов чомусь рахує “чистими”, а “середню” – до сплати податків і зборів...
Реакція соцмереж: “бачили очі, що купували”...
Не складно здогадатися, що більшість коментарів під постами урядовців, а також на сторінках Укрінформу та інших ЗМІ, які поширили відповідну інформацію, негативні. Люди вважають, що можновладці заробляють цілком “пристойно”. Особливо, якщо порівнювати їхні прибутки із зарплатнею “простих смертних”. Дехто з “ідеалістів” навіть вважає, що “міністр, це – як вчитель, це – покликання і поклик душі. Що передбачає тільки соціальний пакет, а не розкіш”. Інші коментатори дивуються: чому ж тоді “бідняки-урядовці” так рвалися до влади, адже розмір зарплатні обов’язково обговорюють при прийомі на роботу. Отже, знали, на що йшли. Тому й закрадаються підозри: розраховували заробляти у інший спосіб. А коли з’ясувалося, що не можна, – почали “плакатися”...
Частково із тим, що “очі міністрів знали, що купували”, певно, й можна погодитися. Але повністю відмахнутися і намагатися “закрити тему”, мабуть, не варто. Бо ситуація і справді неоднозначна. У світі прекрасно розуміють: справжні професіонали “коштують” дорого. А ми ж хочемо, щоб в українському уряді працювали професіонали? Хочемо. Тож повинні усвідомлювати: у тому, що міністр заробляє більше, аніж, приміром, касир супермаркету, немає нічого дивного. Інша справа – наскільки більше. І за рахунок чого (чи кого) можна підвищити зарплатню урядовцям. Зрозуміло, що не за рахунок учителів, лікарів або трактористів, яким свого часу “заздрила” Ганна Новосад.
З іншого боку – чому б не пошукати резерви, привівши до “розумного” рівня заробітки на деяких інших державних посадах, які у рази (чи й у десятки разів) перевищують зарплатню урядовців. Адже нова влада визнає: високий офіційний дохід аж ніяк не гарантує відмови від тих чи інших схем незаконного заробітку. Й у цьому зв’язку пригадується одне з інтерв’ю (на той час іще майбутнього) голови Верховної Ради Дмитра Разумкова:
“За 40 тисяч гривень не купиш “шестисотий” Mercedes, але жити можна цілком гідно. Далі – питання твоїх цінностей. Якщо ти корупціонер, тебе і мільйонні заробітки не зупинять"...
Тож питається: навіщо й город городити? Нащо платити більше? Частина експертів вважає, що варто. Адже, незважаючи не те, що підлий “корупційний ген” глибоко сидить у багатьох наших співвітчизниках, втрачено ще далеко не все. Високі заробітки і зацікавленість у збереженні хорошого робочого місця зменшують кількість потенційних корупціонерів у рази...
Баланс між “соціальною справедливістю” і гідною платнею “за професіоналізм”
“Щоб подолати корупційні схеми та спокуси, нормальним ринковим рівнем заробітної плати для міністра мали б бути щонайменше 400 тисяч гривень, для його першого заступника – 350 тисяч і для звичайного заступника – 300 тисяч гривень”, – вважає експерт у сфері транспорту і зв’язку, експерший заступник міністра інфраструктури Володимир Шульмейстер. Тому він і пропонує внести зміни до закону про держслужбу, завдяки чому вдасться встановити “нормальні” зарплати для людей, котрі працюють на державу.
Такої ж думки і громадський активіст Роман Сініцин. Щоправда, настільки “захмарних” зарплат він не називає. Але нинішній їх рівень вважає недостатнім. “Ефективний чиновник повинен отримувати багато і гідно. Людина рівня міністра – дуже багато. Це рівень CEO великої корпорації. Реформа держуправління і директоратів при міністерствах, де підвищили зарплату до $1-2 тисяч, залучила в окремі міністерства багато “крутих” і мотивованих кадрів. Але (потрібен) прозорий відбір, KPI (ключові показники ефективності роботи. – Ред.), мінімум бюрократії”, – вважає Сініцин.
Проте, із такими підходами згодні далеко не всі. Зокрема, на думку деяких користувачів соцмереж, висновок, що висока зарплата – не панацея від непрофесіоналізму й корупції, можна зробити, аналізуючи зміни, які відбулися останнім часом у вітчизняній судовій системі: “У нас значно підвищили зарплати суддям. Тож заробітки там цілком пристойні. І що, це допомогло зробити нашу судову систему справедливою???? То може – все ж таки не в зарплаті справа????”...
Тобто, ні в експертному середовищі, ні у колі активних політиків, ні у суспільстві загалом єдиної думки щодо того, якою має бути зарплата чиновників, немає. З одного боку, ми прекрасно розуміємо: висока зарплата – один із важливих чинників (хоча й не гарантія) їх “утримання” від корупційних дій і хабарництва. З іншого – в умовах, коли значна частина суспільства перебуває за межею бідності, “захмарні” зарплати покликаних служити народові високопосадовців суспільного консенсусу не додадуть. “Різниця в доходах людей, які працюють щонайменше 40 годин на тиждень, має бути розумною. А головне – повинен бути зв’язок між “віддачею” й результатами роботи високопосадовця та його зарплатнею”, – погоджуються незалежні експерти. І найкраще при цьому – встановлення прямої залежності між статками чиновників та, приміром, середнім чи мінімальним рівнем зарплати в країні. Частково така “прив’язка” вже є. Щоправда, не до мінімальної зарплати, а до прожиткового мінімуму доходів працездатних громадян. Вона передбачена Законами України “Про судоустрій і статус суддів”, “Про державну службу”, "Про прокуратуру” і низкою інших законодавчих актів.
Утім, у багатьох випадках така “прив’язка” цілком умовна: від прожиткового мінімуму залежить тільки оклад, а інші виплати – особливо, премії – “на совісті” самого високопосадовця або “в руках” його керівництва. При цьому суспільство вважає не зовсім справедливими “стартові” умови, за яких деякі посадові оклади – незалежно від кваліфікації людей, котрі обіймають відповідні пости, – перевищують прожитковий мінімум у 30, 50 та більше разів. Для прикладу: “трієчник”-прокурор за будь-яких умов отримуватиме у рази більше, аніж його колишній класний керівник – заслужений учитель України, вчитель вищої категорії і так далі... І аргументи на кшталт: “хто на що вчився” не дуже тішать.
До того ж, пряма залежність посадових окладів деяких (зокрема, “привілейованих”) категорій громадян – це своєрідна “палиця на два кінці”. Бо не лише визначає колосальну різницю у заробітках наших співвітчизників, а й унеможливлює адекватне підвищення самого показника прожиткового мінімуму. Оскільки він є розрахунковим для сотень інших виплат і платежів. Тому влада й не поспішає змінювати цей показник. Адже, по-перше, коштів для пов’язаних із цим підвищень у бюджеті не вистачить. По-друге – це лише збільшить прірву між мінімальними і максимальними доходами українців. Адже, якщо, приміром, змінити прожитковий мінімум на 1000 гривень, зарплати деяких топ-чиновників, менеджерів держпідприємств (здебільшого, збиткових), суддів, працівників спеціалізованих правоохоронних і антикорупційних органів доведеться підвищувати на 20,30, 50 та більше тисяч!
“Спеціальні” зарплати, приміром, отримують судді різних рівнів (оклад від 28 815 до 105 655 гривень + “купа” надбавок – від 15 до 120%), співробітники прокуратури, НАБУ, НАЗК, ДБР. А ще – топ-менеджери державних підприємств і компаній. Скажімо, “захмарній” зарплатні і “стратосферним” преміям голови правління НАК “Нафтогаз України” Андрія Коболєва останніми роками ледь не дисертації присвячували...
І при цьому уже не раз згаданий аргумент: “професіонали коштують дорого” – спрацьовує не завжди. Особливо, коли на “хлібні” посади просто “призначають”. Без відбору. На відміну від кадрових конкурсів у міністерствах, на держпідприємствах, у судових органах чи силових структурах.
З останніх прикладів – призначення до складу Наглядових рад різних держпідприємств. Мова, приміром, про працевлаштування колишнього народного депутата Сергія Лещенка. Як повідомив чинний нардеп від “Слуги народу” Олександр Дубінський, він увійшов до складу Наглядової ради “Укрзалізниці”.
Щоправда, офіційного підтвердження цієї інформації наразі немає. На сайті “Укрзалізниці” містяться біографічні довідки семи “старих” членів Наглядової ради. Водночас в Мінінфраструктури підтвердили, що Лещенко – один із двох переможців конкурсу на заміщення посад представників держави у складі наглядового органу. При цьому, на відміну від публічних кадрових конкурсів у інших відомствах, про перебіг цього відбору практично нічого невідомо. Як і про те, завдяки чому тріумфатором конкурсу став журналіст, котрий до залізничного транспорту до цього жодного стосунку (окрім поїздок у потягах) не мав. Також дивують рекордні терміни проведення кадрового конкурсу: уряд оголосив його лише 27 листопада, а уже 6 грудня підбивали підсумки. Тоді як, зазвичай, від оголошення конкурсу до проведення його першого етапу проходить не менше місяця...
Як би там не було, в разі затвердження на посаді Сергій Лещенко “автоматично” потрапить до переліку найбільш високооплачуваних посадовців. Адже, як випливає зі звіту “Укрзалізниці” за підсумками роботи у першому півріччі, середньомісячна зарплата члена Наглядової ради у січні-липні становила 588 тисяч гривень. У другому півріччі вона, вочевидь, іще більша.
Непоганою зарплатнею (вже зараз вищою, ніж у багатьох міністрів) може похвалитися і ще один колишній нардеп “із журналістів” Мустафа Найєм. Як відомо, нещодавно його призначили заступником генерального директора державного концерну “Укроборонпром” із окладом 43 тисячі гривень. Які надбавки і премії отримує новоспечений посадовець, наразі невідомо. Утім, є надія, що незабаром прибутки експарламентарія суттєво зростуть. За даними поінформованих джерел, Наглядова рада концерну планує затвердити розмір місячної зарплати генерального директора “Укроборонпрому” Айвараса Абромавичуса у понад півтора мільйона гривень. Відповідно, мабуть, зростуть і зарплати його заступників.
Тож “епоха зубожіння” і справді завершується: тих, кому не вистачає “на прожиття” 40-50 тисяч гривень серед наших співвітчизників дедалі більше. Просто у них інші потреби. “Звичайні” українці звикли жити “від зарплати до заплати”, споживати невибагливу їжу, носити недорогий одяг. А ось високопосадовці (не всі, звісно), схоже, уже розучилися. Тож усім давно вже час усвідомити: мами наших можновладців “люблять швидкість” більше, аніж матері вчителів і трактористів, дружини “сильних світу цього” без вік-енду в Парижі почуваються розчавленими, як середньостатистичні українки без ранкової філіжанки кави або чаю, а діти-мажори не можуть уявити, як це – приїздити до школи чи університету на метро, без водія й охорони. І хто з нас, питається, щасливіший?
…А ви тут пишете в соцмережах, що місячної заплати міністра вам би на півроку вистачило, а річної суддівської – ледь не на півжиття...
Олександр Радійчук, Київ
