Нещодавно українські науковці презентували дослідження «Культура (субкультури) бідності в Україні», виконане у співпраці Центру близькосхідних досліджень та Аналітичного центру УКУ за підтримки фонду «Відродження». Опитуючи респондентів, вони намагалися отримати відповідь на запитання: яка вона, психологія бідності й куди здатна завести цілу націю? Чи вдалося з’ясувати, як глибоко пішло коріння злиднів і чи існує вихід із безнадії та рутини, Укрінформу розповіли Оксана Міхеєва, доктор історичних наук, професор кафедри соціології Українського католицького університету, та Сергій Данилов, заступник директора Центру близькосхідних досліджень, координатор проєктів Української миротворчої школи в Херсонській області.

ЧОМУ БІДНИЙ — БО ІНФАНТИЛЬНИЙ

- Пані Оксано, у вашому дослідженні культури бідності кидається в око, що причина бідності деяких – у власній нерозсудливості. Чи це так?

О.М.: - Категорія бідних дуже неоднорідна. Наприклад, ми брали інтерв’ю в людей, що живуть у сільськогосподарській місцевості. Там у всіх є можливість підробити на полях. Виїхав, день попрацював, маєш 300-400 грн. Частина з тих, хто так заробляє, після поля ідуть в супермаркет, беруть на ті гроші, наприклад, сухарики, чіпси, кока-колу, пиво – і все, гроші скінчилися. Одна молода мама, що так само заробляє роботою в полі, розповідала: “У мене в холодильнику горілки немає. Зате є молоко, м’ясо. Куплю свіжого, розділю на шматочки – те зварила, інше затушкувала і годую дитину”. Тобто, вона купує продукти, з яких можна приготувати їжу, а не напівфабрикати. І це коштує дешевше. Ще інший респондент говорить: «Не вистачає грошей на м’ясо, то купую ковбасу...». Коли читаєш первинні тексти інтерв’ю, такі речі дуже видають проблему споживання. Важливо розуміти, що саме ми купуємо та як витрачаємо зароблені гроші.

- У дослідженні дуже підкреслюється оцей перекіс між заробітками й споживанням. Витрати переважають задекларовані доходи. Хтось промовчав про частину “тіньових” заробітків, а хтось просто купує дорогі речі, хибно оцінюючи свою кишеню. Як малій дитині: хочеться іграшку – і байдуже, що на неї не заробляєш.

О.М.: - Один із важливих висновків нашого дослідження — суспільству бракує фінансової грамотності. Дуже помітно, що сімейне бюджетування пробуксовує на кожному кроці. Ситуацію з дорогими смартфонами, телевізорами ми дуже швидко “спіймали”, поспілкувавшись з експертами. Соціальні працівники, які бувають в оселях, розповідали: бігають голодні недоглянуті діти, а на стіні плазма висить. В одному інтерв’ю респондента, яка отримує допомогу від держави, вона зізнавалася, що хоче продати плазму, бо та не вміщається в кімнаті, пройти ніяк...

- А навіщо ж було її брати?

О.М.: - От це і є ключове питання!
С.Д.: - Це компенсаторне, статус. Купують, щоб його змінити.

- А звідки це пішло? Бажання жити напоказ краще, ніж сусід, чи принаймні не гірше?

С.Д.: - Чекайте, це притаманно не тільки категорії бідних. Вже були часи, коли людина могла жити в хрущівці, але під будинком у неї стояв великий автомобіль, тому що оцінювали родину тільки по автомобілю. І люди в нього вкладали кошти, що переважали вартість квартири. До речі, так само на Близькому Сході – зовнішні атрибути часто важливіші за інші характеристики чи ознаки, за якими ти себе позиціонуєш у соціумі.

О.М.: - Це якраз і є демонстрація того, що в нашому суспільстві домінують матеріальні цінності, причому, важливою є не реальна їх вартість, а символічна. Хочеш почувати себе людиною – мусиш мати те, що збільшує твою вартість в очах суспільства. Часто це пов’язують з радянськими часами, але, як на мене, ця культура, якою ми її знаємо зараз, значною мірою сформувалася вже в 1990-ті роки. Первинний капіталізм, зайшовши в країну, активно змінював все навколо себе, часто в жорсткій формі. Ринкові способи просування товарів вимагали реклами і в рекламних повідомленнях щастя, реалізованість, статус здебільшого пов’язували з матеріальними речами. І ці поняття закріплювалися в суспільній свідомості та підтримувалися самими людьми.

Хоча й у Радянському Союзі матеріальне було ціннішим за людину, за життя. В умовах вічного дефіциту формується система цінностей, що виникає, коли річ дається дуже важко, через довгі черги й непевність у результаті. Далі воно переросло в “ти не повноцінний, поки у тебе немає плазми, крутої «тачки» під вікном, останньої моделі смартфона”. І люди намагаються це компенсувати.

- Це ж щось дитяче, підліткове!

О.М.: - А ми, українське суспільство, і є в цьому віці зараз.

С.Д.: - Дитяче – ще й у тому, що багато людей залежні від зовнішнього визнання. Що таке фірмові джинси в СРСР або імпортне авто в 90-х? Статус, те, як тебе оцінюють, а не як себе почуваєш. Ми залежні від зовнішньої оцінки соціуму і це саме дитяча залежність.

- А чому ми нещасливі? Бідні й не щасливі. Хоча, якщо естонці приїдуть під Київ, будуть вражені нашою нескромністю. В країнах Балтії, наприклад, немає “лексусів” і “майбахів” на кожному кроці, 3-4-поверхових маєтків з 4-метровими парканами – і там, гадаю, живуть щасливіші від нас.

О.М.: - Це дуже складне питання. У нас в Україні кількісно щастя міряють. Якось ми робили дослідження з нашими українськими емігрантами в Польщі – й мені одразу дуже сильно впало в око, що польське суспільство сильно відрізняється від нас у сенсі сприйняття віку людини. В Америці різниця ще більш разюче помітна. Порівняно з розвиненими країнами у нас дуже вузький коридор реалізації, ейджизм супроводжує вас у будь-якому віці. Поки молодий і повний сил — шмаркач, замолодий, щоб давати поради. На роботу шукають 18-28-річних з досвідом, а 30-річним віком закінчується запит на кадри. Максимум 30-35 років — і все, коридор зачиняється. Реалізуватися пізніше надто складно. Уявіть українську людину 50+, яка пішла перевчатися, стартувати з нуля з новою освітою... Вона не дуже й знайде, де вчитися (бо освіта для людей старшого віку, університет третього віку в нас ще на старті). І не піде в звичайні університети, які хоч і не мають вікових обмежень для вступу, але поодинокі старші люди будуть просто некомфортно відчувати себе в аудиторії з нещодавніми випускниками шкіл.

А, наприклад, у Польщі це скрізь доступно і не сприймається суспільством як щось нестандартне, дивне. По-перше, треба працювати з віковими настановами, бо ейджизм не дає людям нормально розвиватися. По-друге, при всій демонстративності, українці бояться похвалитися справжніми успіхами через відсутність нормально функціонуючої системи захисту особи та її власності. І правильно бояться, бо це впирається в систему права і справедливості. Захист від крадіжок, нападів, рекету не гарантований, а питання захисту часто залежить від фінансової спроможності. 

- Немає поваги до приватної власності передусім.

О.М.: - Абсолютно правильно. І її ніхто реально не захищає, немає системи інституційного захисту власності, на яку ви маєте право.

А ще, як на мене, ми почуваємося нещасливими ще й тому, що в нас у суспільстві вже тривалий час відключена опція "соціальне схвалення". Якщо ти щось робиш добре – то всі вважають, що то так і треба, і не дякують. А якщо, не дай Боже, ти помилився (чи просто щось взагалі робив) – то суспільство накидається на тебе з усією інтенсивністю обговорення чи осуду. А людині потрібні відчуття самореалізації, суспільної оцінки (схвалення), що всі її зусилля, часто чималі, були не марними. От, а ми того всього здебільшого не маємо, і ніякими грошима то не компенсувати. Відповідно, нам треба переключати суспільство з так званої «мови ненависті», знецінювальних коментарів на адекватну оцінку та подяку, працювати з цією риторикою знецінення, яка на корню вбиває мотивацію людей.

ЄВРОПЕЙСЬКІ НАВИЧКИ І НОВИЙ СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ

- Знайомі, що емігрували останнім часом, їхали за кордон саме за відчуттям захищеності життя, майна, прав. Навіть не за грошима, як більшість. До слова: чому заробітчани, попрацювавши в ЄС, не привозять в Україну поняття продуктивності праці? Розуміння, що європейці живуть там краще, бо ефективно працюють, а ми тут гірше, бо з групи респондентів лише один зумів чітко пояснити, чим займається на роботі?

О.М.: - Якщо люди не можуть описати свій функціонал на роботі, це не до них питання, а до роботодавця – щодо організації робочого часу. Під час дослідження єдина людина, яка змогла описати, що вона робить на роботі – перукарка, яка сама планує свою роботу. А найманий працівник є частиною системи. І це означає, що сама система не переймається продуктивністю і це є серйозною проблемою. Але людину таке необтяжливе робоче місце влаштовує, бо залишається простір для персонального життя, для підробітку в тіньовій сфері, який є більш результативним, ніж та погано організована праця. А вона, знаєте, виснажує і через погану організацію, і через низьку зарплату, це глухий кут в усіх відношеннях.

- Можливо, тоді варто скорочувати робочий день, як у Європі, або робити вихідною п’ятницю? Читала: одна японська корпорація зробила п’ятницю додатковим вихідним – і люди стали працювати продуктивніше на 30%. Намагаються зробити всю роботу в ці чотири дні, щоб потім добре відпочити.

С.Д.: - Це залежить не від того, скільки будуть працювати, а від організації процесу. У нас була зараз презентація результатів нашого дослідження в Луганській області, й у кількох локаціях були представники середнього класу. Підприємці, роботодавці. Вони слухали про культуру бідності, з надзвичайним захватом підтримали всі тези, особливо про роботу. І, за їхніми спостереженнями, певні зміни відбуваються, хоч поки що дуже непомітні. Є групи заробітчан, які повертаються додому й організовуються самі. Є будівельні бригади, які складаються винятково з людей, що працювали в Польщі, Німеччині, а тепер прийняли свідоме рішення повернутися в Україну. І тут вони реально заробляють зараз стільки ж, скільки мали там. Тільки живуть з дітьми, з родинами, відчувають себе вдома, у власній країні, не мусять шукати дешеве житло і все своє життя підлаштовувати лише під ідею заробітку.

Тобто, зміни відбуваються. Хоча ми в звіті написали, що трудова етика і культура виробництва не переносяться заробітчанами з Європи додому. Та можемо сказати, що процес потрошку починається. Скільки він буде тривати – час покаже. Роботодавці зараз усі стикаються з проблемою нестачі кадрів. І було б добре зараз починати домовлятися про організацію праці, оптимізацію, відповідні умови, комфортні для працівника і нормальну оплату. Бо тут варто замислитися і над тим, чи не обдурюють працедавці самих себе, коли не дбають про умови праці та оплату роботи людей. В нашому світі у працівника з’явився вибір. І подальші кроки у сфері стосунків між роботодавцями та працівниками будуть вже дуже помітно впливати на зміни в культурі бідності в Україні.

- А що таке середній клас в Україні? На ньому будується демократія, і як я собі уявляю – це люди, не залежні від роботодавця. Які, маючи запас коштів, можуть зупинити роботу, піти на страйк захищати свої права. А у нас, здається, під середнім класом розуміють просто людей, що отримують, умовно, більше 15 000 грн на місяць.

О.М.: - Одним із ключових критеріїв належності до середнього класу, який сформулювали ще за часів просвітництва, є приватна власність. Доки ви не є власником, ви не можете дозволити собі незалежну політичну позицію – і в це все впирається. Власність убезпечує від непередбачуваних фінансових ситуацій, робить вас меншою мірою залежним чи залежною від зовнішніх обставин.

Ви є власником, працюєте на 15 тисяч, якщо робота припинилася – ви все одно маєте дохід. Приватна власність на вас працює, або хоча б виконує функцію «подушки безпеки».

- Раптом що, її можна продати?

- Так, наприклад. Для мене свого часу був великим відкриттям Бостон, який іноді називають містом мільйонерів. Все тому, що в ньому чимало районів з 2-3-поверховими доглянутими будинками, вартість яких із часом дуже росте. Лише один поверх такого будинку в хорошому районі може коштувати понад мільйон. А будували їх на одному місці два-три покоління кожної родини, передаючи в спадок цю власність. Бабця з дідом збудували перший поверх, батьки будують другий і молоде покоління добудовує третій. І володіє триповерховим будинком — кількамільйонним статком.

І я крізь призму Бостона подивилася на свою родину. І по лінії мами, й по лінії тата — репресовані родичі. Жодне з чотирьох поколінь не змогло передати власність у спадок. Кожне покоління моєї родини, як і більшості українців, починало з нуля. Я думала, що буду тим поколінням, яке зможе якусь власність передати, але і я була змушена лишити своє майно та виїхати з Донецька у 2014 р. І я, вже не молода людина, мушу починати з нуля. Тобто, ми живемо в такому історичному просторі, де розбиваються нормальні моделі накопичення родинного майна, яке за нормальних умов спадкується. А одне покоління не може того добробуту згенерувати. Звичайно, зараз існують особливі сценарії: придумав умовний Фейсбук – і став одним із найбагатших людей світу. Але таких одиниці. А йдеться про широкий прошарок людей, які могли б утворити основу демократичної держави. Та в нас цей механізм, на жаль, не працює.

С.Д.: - Дуже важливий фактор навіть у тих же Штатах – далеко не всі мають спадкову власність. Але всі мають достатньо сильну територіальну мобільність. Якщо ми говоримо про бідність і соціальні класи, соціальні прошарки, ми пам’ятаємо про соціальну мобільність, вертикальну мобільність. Не менш важливою для зміни ситуації й для соціальної мобільності є територіальна. Україна зараз почала значно більше їздити – раптово, вибухово. Харківська, Донецька, Луганська область – абсолютна більшість населення до 2014-го року нікуди не виїжджала за межі регіону. Море під боком, далеко їхати не треба... До 2014 року ми могли говорити про якісь 5%, 7% людей, що територіально мобільні.

О.М.: - Трошки більше. В 2012-2013 роках рахували по закордонних паспортах, 12% мали закордонні паспорти. І тут ще ми не рахуємо тих, хто їздив у Росію, бо туди не треба було мати закордонний паспорт для в’їзду.

С.Д.: - Все одно маємо суттєве зростання мобільності. І ця територіальна мобільність також впливає на зміну уявлень людей про себе і про світ, про соціальні ролі. Масова міграція – це удар по регіональним ринкам праці, по працедавцям у провінції на півдні, на сході України (західна більш-менш адаптувалася, бо одна з перших була змушена працювати з процесом та наслідками трудової міграції населення, що виїздило на заробітки за кордон). Але якщо ми переростемо цей процес, то це дуже великий плюс. Він буде пришвидшувати соціальну мобільність маргінальних груп, які займали нижчі прошарки. Тому певні підстави для оптимізму існують.

О.М.: - Зараз я повернуся до песимізму, а потім скажу про оптимізм, який бачу. Ви запитували, чому трудові мігранти не переносять в Україну набутих навичок. Наслідки української міграції вивчали ще в першу, так звану «італійську хвилю». Їх було добре видно по селах західної України, Закарпаття. Коли жінка поверталася й починала на зароблені гроші перебудовувати хату, переносити туалет із двору до хати, ставити ванну. Тобто стандарти європейського суспільства переносилися в далеке українське село. Зміни очевидні. Бо людина хоче собі комфорту, до якого вона звикла за кордоном. Чому мігранти приїздять в Україну й відпочивають від важкої європейської праці? Мені здається, частково поясненням може бути погана організація праці тут. Людина розуміє, наскільки масштабні зусилля потрібні вдома для того, щоб отримати результат, як у Європі. І відчуття такої непосильної масштабності може людину загальмовувати в її бажанні міняти щось на Батьківщині. Тому мігрант чи мігрантка приїздять здебільшого просто відпочити перед наступною поїздкою за кордон.

І зараз я переходжу до змін, які бачу з усіх наших досліджень. Ми вперше це вхопили у 2014 році, коли брали інтерв’ю у наших добровольців. Більшість тих, що активно долучились спочатку до волонтерської діяльності на місцях, організували мітинги, добровольцями пішли на фронт — всі вони говорили про перспективу зміни свого життя після повернення. Хто пішов із бюджетної організації, говорили, що вони ніколи більше не повернуться в структуру, де в них є керівник. Ті, хто пішов із приватного підприємництва, казали, що їм треба йти в політику, бо тільки так вони можуть змінити своє життя. Кожен побачив для себе наступний крок, через який він може зайти до змін. І таких людей побільшало в українському суспільстві. Зміни йдуть. Я бачу їх і в ставленні до приватної власності. Дуже хороший симптом, що зараз майже в усіх містах України є групи соцмереж “загублено-знайдено”. Люди почали шукати способів, як повернути загублене. Фотографують, виставляють. Проявляють емпатію до людини, яка втратила щось цінне.

С.Д.: - Це ніби новий соціальний статус – ти знайшов і даєш. Отримуєш задоволення. Знаєш, що це буде соціально схвалено. Ти отримаєш соціальний капітал, що дуже цінно.

СТОРІЧЧЯ ЗЛИДНІВ ПЕРЕМОЖЕ БЛАБЛАКАР

- У той же час — звідки в нас досі стільки людей, що сповідують радянські принципи “бідно, зате чесно”, “бідненько, але чистенько”? І думка, що багатим можна стати, тільки якщо щось накрав? Ці погляди взагалі притаманні тільки старшим чи й молодь їх сповідує?

С.Д.: - Що стосується “накрав багато в 90-х” – це не залежить від віку, це загальне ставлення до багатства. З ним треба працювати, оскільки саме протиставлення, оця дихотомія бідні-багаті й консервує бідність. Бо багатство в очах культури бідності не є легітимним, не є соціально схваленим, а раз так — не варто до нього йти, мінятися. Бо нічого не отримаєш у соціальному своєму статусі.

О.М.: - Але ці припущення треба ще перевірити, бо поведінку молоді та її настанови дуже змінили соціальні мережі, інтернет загалом. Для них самі моделі бідності та багатства вже виглядають по-іншому. На противагу матеріальним цінностям сьогодні все більше пропагуються такі цінності як саморозвиток, вільний час, подорожі, освіта. Бідність сильно обмежує, і треба шукати, чим суспільство може це компенсувати молодій людині. Освіта дедалі більше стає платною, отже, ми повинні придумати якусь систему компенсації, яка б вирівнювала доступ до освіти для обдарованих дітей. Інакше бідність стає консервуючою, заземлює людину. Навіть щоб поїхати трудовим мігрантом, повинні бути гроші на квиток і хоча б на перший місяць життя. І це означає, що категорія людей, яка не має цього стартового пакету, взагалі заземлена.

- Але погодьтеся, якщо є мета назбирати на цей стартовий пакет, це вже добре. Бо більшість людей мети взагалі не має. Ви їх запитуєте: що ви будете робити, отримавши раптом тисячу гривень, дві тисячі? Вони відповідають — куплю це, куплю щось більше, а інших цілей не існує. Рости над собою, вчитися.

О.М.: - У нашій вибірці всі люди – з вищою освітою. Може, кілька її не мають. І це говорить про те, що вони живуть в умовах і в регіоні, де вища освіта не є ресурсом, вона нічого їм не дає. Там просто структурно не передбачені місця для людини з таким типом вищої освіти.

Було помітно, що це різні люди. Бідні не є однорідною категорією – і це ключовий висновок. Відповідно, спроби нашої держави створити універсальну політику щодо бідних абсолютно провальні: вона не працює на всіх однаково саме тому, що ця група дуже сегментована. Самі респонденти конструювали ці групи. Ми працювали з групою людей, які мали якусь допомогу від держави, тобто офіційно рахуються нею як бідні. І от вони самі з середини цієї групи людей, залежних від соціальної допомоги, дали градацію — є бідні-бідні, бідні-середні, бідні-хитрі, бідні-чесні. Казали: ми розуміємо, що ми бідні, нам вистачає лиш на їжу, але бачимо, що навколо живуть ще гірше. І цим ніби виправдовують своє сьогодення.

- Цікаво, який же робимо висновок з цього дослідження? Як вирватися із замкненого кола, культури бідності?

О.М.: - Немає єдиного висновку. Це маленьке пілотне дослідження, яке дозволило нам зробити припущення про те, як певні явища впливають на наше життя. Було важливо попрацювати з моделями повсякденної поведінки, яка не дає людині вирватися поза межі замкненого кола. Зараз думаємо, яким чином можемо подивитися на людей, що потребують соціальної допомоги й запропонувати оптимальні підходи в державній політиці стосовно них. Як можна їм ефективно допомогти подолати той обмежений горизонт бачення і реалізуватися.

- Тобто, це не якийсь ген, код бідності, не карма бідності? Не щось таке, що ніколи не викоріниться, бо українці з цим народилися?

О.М.: - Ні, все змінюється. Зміни, які ми вже бачимо, говорять про те, що людина міняється. Жоден результат дослідження не треба сприймати як остаточний діагноз. Він потрібен, щоб ми відсторонено глянули на себе, замислились і почали змінювати те, що з нами відбувається. Але повинна бути збалансована система дій, які йдуть від держави і від людини. Перевстановлення нового соціального контракту громадянина і держави.

С.Д.: - Повинні помінятися образи кожної з груп. Потрібна легітимність заможності, позитивна соціальна санкція до цієї групи. Щоб іншим хотілося докладати зусиль, щоб до неї потрапити. Не можна дивитися на соціальну структуру, розглядаючи тільки бідних, треба дивитися на всю соціальну драбину. Дуже підтримую слова про новий соціальний контракт — це саме про те, як позиціонуємо себе. Можливо, треба активізувати куркульську пам’ять. Куркулями були люди з рівною спиною, вони собою пишалися. Ми, їхні нащадки, лишилися – і нас не так мало.

- Комуністичні репресії, розкуркулення, Голодомор. Чи може бути так, що у нас на рівні генетики лишилися страхи? Можливо, це теж пояснення нашої бідності?

О.М.: - Зараз психологи дійсно вивчають, як Голодомор вплинув на свідомість українця. Причому на друге, третє покоління нащадків тих людей. Страх передається через моделі сімейної поведінки. Мій батько пережив 6-річним хлопчиком голод 1932-33 року на Херсонщині й уже дорослим постійно боявся, що в домі закінчаться продукти. У нас завжди був запас такий, що можна три місяці прожити. Практики домашньої поведінки старше покоління закріпило потім у своїх дітях, діти транслюють його й далі.

С.Д.: - Потім вони закріпилися дефіцитом 1980-х. Необхідність робити запаси легітимізувалася.

О.М.: - У нас вся пам’ять про 20 сторіччя — це необхідність робити запаси і бути незалежним від держави, від поставок. Зараз уся надія на молодь — у неї вже формується інше ставлення до власного житла, наприклад. Навіщо його мати, якщо можна орендувати, що набагато раціональніше, якщо у вас у перспективі мобільність, що веде вас за роботою? Для чого купувати авто, якщо можна викликати таксі чи “блаблакар”. Одяг перестав бути частиною презентації себе, статусу, головне — щоб функціонально, зручно.

Та головне для нас – мати бачення майбутнього. А ми його не створюємо. Бідність заганяє нас у практики виживання, коли людина проживає кожен день однаково, як одне тривале та не дуже приємне сьогодення, без минулого та майбутнього. Якщо у вас завжди “день бабака” – то з нього буває важко вирватися.  Але можливо – якщо ми всі разом спробуємо побачити своє життя в перспективі майбутнього. Образ майбутнього – це наша відповідь на те, чого ми хочемо, до чого прагнемо й, відповідно, готові докласти зусиль.

Тетяна Негода, Марина Сингаївська
Фото – Геннадій Мінченко