24 березня. Пам’ятні дати
Всесвітній день боротьби з захворюванням на туберкульоз відзначається за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я з 1993 року. Саме 24 березня 1882 року німецький мікробіолог Роберт Кох повідомив про відкриття збудника туберкульозу, за що й був у 1905 році відзначений Нобелівською премією з фізіології та медицини.
Туберкульоз (або ТБ – скорочення від туберкульозна бактерія) – поширене й іноді смертельне хронічне інфекційне захворювання, яке передається повітряно-крапельним шляхом. Найчастіше хвороба вражає легені, також може розвиватися патологічний процес в інших органах і тканинах. Лікування туберкульозу складне й вимагає прийому декількох видів антибіотиків протягом тривалого часу.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, третя частина населення планети інфікована мікобактерією туберкульозу (МБТ). Щорічно на планеті виявляють 8-9 млн осіб, які вперше захворіли на цю підступну хворобу, а помирає від неї близько півтора мільйона людей, абсолютна більшість з яких – мешканці країн, що розвиваються. Мета Дня – підвищити рівень обізнаності населення щодо глобальної епідемії туберкульозу та розповісти про способи її профілактики та лікування.
Одночасно із світовим співтовариством, відзначають день боротьби із захворюванням на туберкульоз і в Україні (Указ Президента від 22 березня 2002 року). Хоча за критеріями ВООЗ епідемію цієї хвороби в Україні подолано, наша країна все ж віднесена до групи країн з високим рівнем захворюваності на туберкульоз.
За даними Центру громадського здоров'я МОЗ, за останні роки в Україні знижуються показники захворюваності. Зокрема, кількість нових випадків та рецидивів ТБ у 2018 році зменшилася на 13,9%, порівняно з 2014 (26321 випадків проти 30568 відповідно). У розрахунку на 100 тис. населення показник захворюваності знизився на 12,5% (з 71,2 людей у 2014 році до 62,3 у 2018).
Разом з тим, з ініціативи ООН, починаючи з 2010 року, щорічно цього дня відзначається Міжнародний день права на встановлення (з’ясування) істини щодо грубих порушень прав людини та гідності жертв. Саме 24 березня 1980 року у Сальвадорі під час церковної служби декількома пострілами з гвинтівки був убитий католицький священик, правозахисник Оскаро Арнульфо Ромеро (1917-1980). Його вбили за те, що він не хотів мовчати і миритися з насильством, тортурами і несправедливістю в країні. Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини і гідності жертв має на меті нагадати світовому співтовариству про мужність людей в усьому світі, які присвятили своє життя захисту і реалізації прав людини, незважаючи на величезний ризик, з яким нерідко пов’язана їхня діяльність. ООН зауважує, що драматичні події останнього часу, ще раз підтверджують гостру необхідність збереження і оприлюднення правдивої інформації про порушення прав людини, скоєних в періоди репресій за тоталітарних режимів і під час збройних конфліктів. Відмовляти жертвам в праві на отримання цих даних рівнозначно відмові їм у праві на правосуддя, гідність і визнання – а також компенсацію – заподіяних їм страждань і понесених втрат. Йдеться не тільки про осіб, які безпосередньо постраждали від спроб приховати порушення прав людини. Права на істину і правосуддя є неодмінною умовою для того, щоб покінчити з безкарністю за грубі порушення прав людини. Якщо зникнення відбулося внаслідок насильницьких дій, сім’ї мають право знати долю і місцезнаходження близьких їм людей. Якщо вони були вбиті, то вбивці мають бути покарані. У будь-якому випадку повага цього права служить попередженням іншим про те, що довго приховувати зловживання не вдасться. Генеральна Асамблея ООН пропонує у своїй резолюції всім державам-членам, організаціям системи Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних організацій та суб’єктам громадянського суспільства, включаючи неурядові організації і приватних осіб, належним чином відзначати цей Міжнародний день.
Ювілеї дня:
150 років від дня народження Олени Львівни Кисілевської (1869-1956), громадської та політичної діячки, письменниці, перекладачки, активістки жіночого руху в Західній Україні. Народилася в сім’ї священика на Тернопільщині. Шкільну освіту здобула в Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Жила деякий час у Львові та в Коломиї (1919–1939), потім емігрувала до Канади. Декілька років поспіль обиралась сенатором польського сейму. Разом з Володимиром Бачинським стала ініціатором видання безплатного додатку до газети «Діло» – «Жіноче діло», де публікувала свої статті з питань жіночої рівноправності. Заснувала і редагувала у Коломиї журнал «Жіноча доля». З ініціативи Кисілевської у Коломиї відзначено 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Прозові твори письменниці (переважно новели і оповідання) присвячені життю селян та інтелігенції. Враження від численних подорожей по Україні (Київ, Канів, Одеса та ін.), Італії, Швейцарії, Африці лягли в основу книг нарисів «Вражіння з дороги», «Під небом півдня», «Подорож до Африки», «Листи до сина». Записувала казки, пісні, народні звичаї.
Цього дня народився Іван Семенович Козловський (1900-1993), видатний український співак (тенор). Був солістом Харківського оперного театру і московського Большого театру. В репертуарі співака – понад 50 оперних партій, величезна кількість пісень, романсів. Так склалися життєві обставини, що Іван Семенович прожив майже все своє життя в Москві. Але це не завадило йому завжди пам’ятати про батьківщину. «Моя душа в Україні», - любив повторювати він. Всі роки, що Козловський жив на чужині, він не поривав зв’язків з Україною. Записував платівки з українським репертуаром, виступав з оркестром українських народних інструментів, неодноразово приїздив до Канева на могилу Шевченка. У своїй рідній Мар’янівці відкрив на власні кошти музичну школу, із захопленням працював з маленькими співаками, виступав з дитячим хором. У його московській квартирі завжди лунала українська мова. Серед репертуару співака були «політично небезпечні» українські твори: «Мені однаково» на слова Шевченка, пісні українських січових стрільців. Все життя Козловський мріяв, щоб народні пісні, календарні, обрядові, які він знав та любив з дитинства – зберігалися та поширювалися. Але в ті часи бувало й так, що платівки, випущені силами співака, на яких були записані колядки та щедрівки, знищувались повним тиражем. У 54 роки співак залишив сцену Большого театру, але своєї концертної діяльності не полишав. У його репертуарі були твори Баха, Бетховена, Шумана, Глінки, Даргомижського, Чайковського, Рахманінова, старовинні російські романси і, звичайно, українські народні пісні, які йому були дорогі й близькі протягом всієї його творчої діяльності. Виступав Іван Семенович із сольними концертами аж до 87-річного віку.
93 роки від дня народження Даріо Фо (1926-2016), італійського драматурга, теоретика сценічної майстерності, живописця, лауреата Нобелівської премії з літератури (1977), однієї з центральних постатей європейського театру останніх десятиліть. Даріо Фо є автором майже 50 п’єс (серед найвідоміших – «Вільна гра», «Випадкова смерть анархіста»), які з успіхом ставляться на театральних майданчиках світу. П’єси Даріо Фо політизовані, але тісно пов’язані з національною театральною традицією комедії дель арте (їм притаманна імпровізація, фарсовість, відмова від психологізму, поєднання реальності і фантастики, гротеск). Драматург дотримувся лівих поглядів, які ніколи не приховував – навпаки – навіть пропагував: у театрі, в пресі, на телебаченні, на радіо. Нобелівську премію він, власне, отримав за те, що «наслідує середньовічних блазнів, відважно критикуючи владу і відстоюючи інтереси пригнічених».
Роковини смерті:
112 років з дня смерті Андрія Миколайовича Маркевича (1830-1907), відомого українського громадського діяча, музикознавця, етнографа, правника. Народився на Полтавщині. Працював юристом у Петербурзі; сенатор. Був помічником президента Імператорського Філантропічного товариства і віце-президентом Російського Музичного товариства. За його ініціативою створено 20 відділень товариства, зокрема в Харкові, Києві, Одесі, та музичні школи при них. У 1858 році познайомився з Тарасом Шевченком у Москві, згодом листувався з поетом. З 1898 очолював Товариство ім. Т. Шевченка у Петербурзі, домігся дозволу на перше повне видання творів поета («Кобзар», вид. В. Доманицький, 1907) у Російській імперії. Видав збірку «Народные украинские напевы, положенные на фортепиано» (1860). Був головою Шевченківського товариства допомоги знедоленим уродженцям Південної Росії, які навчалися в Петербурзі.
