Олександра Гільдербрандт, директор берлінського Музею стіни
У музеї Берліна – Василь Стус, Алла Горська та Майдан
26.12.2018 14:40 261

Музей стіни або «Будинок у Чекпойнт Чарлі» з'явився у Берліні через кілька місяців після зведення самої Берлінської стіни і буквально за декілька десятків метрів від прикордонного контрольно-пропускного пункту між радянським і американським секторами. Його заснував 56 років тому Райнер Гільдебрандт, німецький історик і публіцист, учасник антифашистського руху Опору, один із засновників Бойової групи проти нелюдськості.

«Будинок у Чекпойнт Чарлі» – один з найбільш відвідуваних приватних музеїв німецької столиці сьогодні. З 2014 року на його фасаді красується величезний – 15 на 8 метрів – плакат у кольорах національного прапора України, на якому англійською та російською написано: «Мы защищаем свободу и территориальную целостность стран Европы, защищая свободу и территориальную целостность Украины. Владимир Путин, умерьте ваши геополитические амбиции и дайте свободу всей Украине». Не помітити цей крик десятки тисяч туристів, які щодня приходять на місце колишнього переходу між Східним і Західним Берліном, просто не можуть.

Поява плакату була б навряд чи можливою, якби не той факт, що керує музеєм з 2004 року, після смерті Райнера, його вдова, мати сімох дітей Олександра Гільдебрандт, уродженка Києва. Жінка неординарна за багатьма показниками.

Про роботу та особисте з Олександрою поспілкувалася кореспондент Укрінформу.

МУЗЕЙ ЯК ФОРМА БОРОТЬБИ

- Музей відсвяткував кілька місяців тому своє 55-річчя, заснований він був у червні 1963 року...

- У 1962-му. Спочатку музей займав 2 кімнати, чоловік винаймав приміщення в іншому будинку. А з 14 червня 1963 року вже знаходиться у цьому приміщенні.

- Тобто тільки-но звели стіну, 13 серпня 1961 року, і майже одразу з'явився музей. Що рухало Райнером Гільдебрандтом?

- Він хотів щось робити проти цієї стіни, проти несправедливості. І вирішив створити музей. Він дуже поважав ідеї Ганді про ненасильницьку боротьбу проти несправедливості. Вирішив, що так буде боротися проти стіни, буде розповідати правду.

- І як влада Західного Берліна поставилися до ідеї?

- Вони нічим не допомогли, сказали: стіна – дуже серйозна справа, щоб поруч зі стіною влаштовувати виставки проти неї. Райнер все робив власним коштом.

- Але не заважали?

- Але й не заважали.

- А зараз держава вас підтримує? Чи є спонсори?

- Ніхто не допомагає. Ми самі намагаємося впоратися. Зараз фінансова ситуація справді складна. Може, у когось є талант діставати гроші. Ми не вміємо просити, не знаємо, як це робити.

- Тобто існуєте за рахунок зборів від квитків та продажу сувенірів. Музей популярний?

- Дуже популярний. Близько 850 тисяч відвідувачів на рік.

Платять за вхід не всі. Є багато тих, хто просто не може, немає грошей. Ми пускаємо всіх.

- Але музею нічого не загрожує?

- Загрожує. Нам потрібні гроші. Чималі. Але не просто так, нам потрібен фактично кредит. Може в Україні хтось знайдеться, хто такий надасть?

УКРАЇНСЬКА КІМНАТА

- Олександро, плакат, що висить на фасаді, як довго може там бути?

- Він теж під загрозою. Якщо нам не вдасться знайти гроші, може статися так, що мене будуть змушувати його зняти. Поки ніхто не чіпає. Тільки деколи приходять електронною поштою злі повідомлення з обіцянками мстити. Напевно, якісь росіяни. Адже на ньому звернення до Путіна, щоб він забирався з України і залишив її у спокої. Мається на увазі і Крим в тому числі.

- Музей присвячений, звичайно, Берлінській стіні як символу Холодної війни, розповідає про спроби людей бігти у Західний Берлін. Однак не лише цьому. У вас є кімната, присвячена біженцям, і подіям на Близькому Сході, й Українська експозиція, яка з'явилися ще у 1997 році.

- Так, Українська кімната, присвячена Майдану, війні на сході. Але також є стенд з експонатами, пов'язаними з Василем Стусом і Аллою Горською.

Люди цікавляться Україною загалом і подіями сьогоднішнього дня зокрема. У нас буває дуже багато дипломатів, іноземних політиків високого рангу, королівських кровей. Їм цікаво, вони хочуть зрозуміти. Усі знають, що на сході йде війна, але коли бачать експозицію, по-іншому це сприймають. У нас живі експонати: нам привозять фотографії, осколки, снаряди.... Важко повірити деяким, поки самі не побачать. Мені самій було важко повірити, не хотілося.

Крім того, ми влаштовуємо різні зустрічі у нас у музеї, запрошували Руслану, сестру Олега Сенцова Наталю Каплан, Надію Савченко, Тетяну Ричкову і Дмитра Булатова, та інших.

...А взагалі, ми хочемо розповісти про ситуацію не тільки у Німеччині і не тільки у минулому. Показуємо сьогоднішній день, що відбувається в тій же Північній Кореї, з біженцями з Африки, Близького Сходу. Музей – це про історію боротьби за права людини і протистояння тоталітаризму у будь-яких формах – від опору Гітлеру і до Євромайдану.

У нас виставлені в музеї списки людей, які загинули у радянських концтаборах, за часів «комуністичної Німеччини», на території НДР, з 1948 р. і до кінця 1950-х. Там дуже багато людей різних національностей, людей з різних країн, багато українських прізвищ. Мій чоловік розшукував їх. Під кінець 1950-х він віддав списки організації німецького Червоного Хреста. В них - близько 900 тисяч імен. У музеї люди можуть заповнити формуляр, кинути у спеціальну скриньку, ми з Червоним Хрестом допомагаємо їм шукати рідних, могили, документи. Адже дуже багато людей досі не знають, де загинули їхні рідні. Допомагаємо з реабілітацією, реабілітували 15 осіб.

- У 2004 році ви заснували медаль імені доктора Райнера Гільдебрандта, нагороду в галузі захисту прав людини, яка вручається за ненасильницьку боротьбу за права людини. Хто був лауреатом цієї медалі?

- Так, вручаємо практично кожного року між 10 і 14 грудня, на День прав людини. Були нагороджені президент німецького Червоного Хреста, колишній міністр МВС ФРН, загиблий прем'єр Ізраїлю Іцхак Рабін, Йоко Оно (сама приїжджала отримувати), дружина Хосні Мубарака Сюзанне, китайські і кубинські активісти, засуджені в своїх країнах. Цього року – генерал Клей посмертно, приїжджав його онук (Люсіус Клей очолював адміністрацію американської зони окупації післявоєнної Німеччині, вважається засновником берлінського повітряного мосту – ред.).

МУЗЕЙ – ВОСЬМА ДИТИНА

- Олександро, як і коли ви опинилися у Німеччині?

- Давно. Приїхала з виставкою і познайомилися випадково з майбутнім чоловіком (Райнер Гільдербрандт був на 45 років старший від своєї обраниці – ред.). Виставка закінчилася, я повернулася до Києва. Він не хотів мене відпускати, але я все одно поїхала. Телефонував щодня. Потім Райнер приїхав до Москви і попросив мене теж приїхати. Я приїхала. На вулиці мороз, він мене чекав на вокзалі без верхнього одягу, всіх своїх людей заморив холодом, вони теж повинні були з ним чекати. Ми розминулися. І він подумав: куди йде людина, яка приїхала до Москви? У Кремль звичайно. І пішов у Кремль шукати мене. А я поїхала в готель, де він зупинився. Чекала, його не було, хотіла вже їхати назад, а тут він йде, трохи не плаче. Тиждень ми були у Москві, потім я повернулася до Києва, він – до Берліна. Почав знову телефонувати, і витягнув мене в Берлін, більше не відпустив.

- Через кілька років після смерті чоловіка, якого не стало 9 січня 2004 року, ви знову знайшли своє щастя. Про вас нерідко пишуть німецькі газети, причому не лише у контексті вашої роботи. Ще декілька років тому ви в інтерв'ю говорили, що музей – 7-ма ваша дитина. Тепер вже 8-ма?

- Зараз вже восьма.

- Важко справлятися з таким господарством?

- Дуже важко. Дуже. Я навіть не знаю, звідки беруться сили все тягнути. Навантаження неймовірно велике. Усе треба тримати в голові, ніяких щоденників не вистачить, щоб записувати все, що треба робити. Іноді хочеться просто кричати. Але якось справляюся.

- Діти ростуть у музеї?

- Беру, коли потрібно, із собою. А так вдома залишаю: старші ходять у садок, молодша вдома, їй 28 грудня виповниться 10 місяців. У Ганнусі почесний хресний – федеральний президент Франк-Вальтер Штайнмайєр.

- У вас двоє старших дітей від першого шлюбу. Не страшно було знову стати мамою? (Близнюків Максиміліана та Елізабет Олександра народила у 2013 році у віці 54 років, наступного року на світ з'явилася маленька Олександра, потім Леопольд, а на початку цього року – Ганна, мамі тоді виповнилося 59 років – авт.).

- Не страшно. Людина відчуває, що вона може, а що – ні. Жінка може дуже багато чого, якщо захоче. Чоловік, може, і ні. У мене бабуся народила останню свою дитину, мою тітку, коли їй було 60 років.

- Чим займається чоловік?

- Допомагає. У всьому. І з музеєм, і вдома, все робить по господарству.

ТРЕБА ЗУПИНИТИ ВІЙНУ

- На традиційній новорічній ялинці біля колишнього КПП «Чекпойнт Чарлі», за декілька метрів від входу в музей багато українських прапорців. Ваших рук справа?

- Так. Я коли була у Києві, випадково потрапила на захід, де дівчата з фронту розповідали, що пережили там. Про них написали книжку «Дівчата зрізають коси» (Книгу спогадів 25 жінок-військових, які стали на захист України від російської військової агресії на Донбасі, представили у Києві 13 грудня - ред.). Книжка страшна. Просто страшно. І фільм «Кіборги», який нещодавно демонстрували у Берліні...

Треба щось робити, треба зупинити цю війну. Вона безглузда. Люди гинуть безглуздо.

Я дуже хочу запросити цих жінок, показати їм музей, розповісти про Ганді...

Там би, у Донецьку, оркестр поставити, великий, камерний, на вулиці. І грати. День, два, три... Може це зупинить кровопролиття? Така у мене є думка...

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-