Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Розділи 6 і 7
Попередні публікації: Пролог і розділ 1, розділи 2 і 3, розділи 4 і 5
Розділ 6. Покаяння як звільнення, або Кому перед ким каятися?
Кажете, Кравчук, Кучма, Ющенко, Порошенко уже покаялися і за Волинь, і за Голокост, за українців, тобто за всіх. Президенти каялися, це правда. Але так не буває. Покаяння — це індивідуальне, особисте. З особистого покаяння, звісно, не кожного, але принаймні більшості складається покаяння нації, а не навпаки.
Блог-пост 12.02.2017
Тут йтиметься не про нинішню війну. Але про зброю — значить і про неї. Не традиційну зброю, а про те, що називається нав’язаним стереотипом, те, що оббріхує, забирає сили й нищить репутацію. «Сдєлано на Лубянке» — її конструювали, вдосконалювали, нарощували протягом всього ХХ століття. Відтак, зброю цю направлено проти України давно, і шкодить вона й досі дуже сильно. Ярлики наклеєні ледве не намертво, віддирати їх дуже важко: багато хто в Європі і не лише в ній якщо не переконані відкрито, то на рівні підсвідомості українці для них — це народ-колабораціоніст, антисеміт, ксенофоб, патологічний зарізяка. А у нас — щойно почують, прочитають лише натяк на таке — одразу страшенно ображаються, починають доводити, що це все брехня, що це є спланована й підступна операція ЧК-ГПУ-КГБ-ФСБ… І це чиста правда, але тут як в школі, коли клас вже обере собі жертву, то чим більше вона виправдовується, тим більше з неї знущаються. Тут не виправдовуватися треба і вдавати, що ми не чуємо. А що ж тоді?
Кравчук з Кучмою за всіх не покаються
Не так давно ми з колегами дуже прикро помилилися, не те слово. Шукали, чим проілюструвати текст про сталінські репресії — і ГУГЛ видав фото з відповідним підписом: «нквдисти розстрілюють сім’ю». Фото страшне. Біля ями стоять молода жінка з хлопчиком років 3-х. У них, буквально з п’ятьох метрів, ціляться з гвинтівок троє дядьків у сірих шинелях з білими нарукавними пов’язками. Жінка єдина стоїть обличчям до камери, у неї такі очі, що здається: вона ще жива, але вже вмерла. Вона притримує хлопчика, у підстрижену потилицю якого направлені гвинтівки. Страшне фото, абсолютне пекло, душу перевертає і відриває серце.
Наступного дня ми отримали листа, де нас безапеляційно, з усім набором звинувачень у фашизмі та антисемітизмі фактично зрівняли із землею. Це, виявляється, було відоме фото — розстріл поліцаями єврейської сім’ї в Житомирі. Ми помилилися, повірили підпису на якомусь недолугому сайті. А всього то й треба було, що насторожитися: нквдисти так не страчували, і форма у них була інша. Молодий і недосвідчений журналіст, який шукав ілюстрацію, не перевірив, точніше, беззастережно повірив ГУГЛу. Ми прибрали, звісно, одразу це фото з сайту, та я не можу заспокоїтися й досі, хоча вже кілька місяців минуло. Як перегорнути цю сторінку, зі справедливим у таких випадках, але недоречним «черговим» виправданням: журналістики без помилок не буває? А якщо ТАКА помилка? Хто ті дядьки-поліцаї з пов’язками на рукаві? Звісно, вони могли бути ким завгодно — кримінальними елементами, яких мобілізували в поліцаї прямо з тюрми, полоненими червоноармійцями. Але ж і простими українцями теж вони могли бути. Чи пережили ці нелюди війну, як вони були покарані — судом, життям, долею? Що має відчувати умовна людина, коли цілиться у таку от підстрижену потиличку? А чи залишилося в них, цих убивць, потомство? Чи знають їхні нащадки, ЩО на руках і совісті їхніх предків?
Це я до чого веду? Покаятися треба. Кожному, хто побачив це фото, чи знає про Бабин яр, або про Волинську різанину. Без жодних попередніх умов, без криків — а у нас постійно чуєш таке: «а вони наших дітей Голодомором убивали», «а Пілсудський пацифікацію проводив». Бо, по-перше, не лише тільки «вони», а всі, в тому числі українці з діда-прадіда відповідальні за Голодомор. А по-друге, це що, причина, щоб стріляти в дитячу потиличку? І тому я повторюю: Кравчук, Кучма, Ющенко, Порошенко уже покаялись і за Волинь, і за Голокост — за всіх українців? Президенти каялися, це правда. Але так не буває. Покаяння — це індивідуальне, особисте. З особистого покаяння, звісно, не кожного, але, принаймні, більшості складається покаяння нації, а не навпаки.
Володимир Кулик не згодний з таким формулюванням, проте, по суті, і він «за»: «Ні, я не думаю, що кожен має каятися. От скажімо, глава інституту національної пам’яті В’ятрович, уся діяльність якого полягає в тому, щоб донести: ніби ми й визнаємо провину, а все ж таки не так однозначно. Ніякої неоднозначності немає в тому, що поляків знищували за те, що вони поляки і займають території, які українці вважали своїми. Намір був очистити землі від «чужорідного елементу». Так само, коли на початку війни деякі частини українських націоналістів сприяли німцям у здійсненні Голокосту. Це аж ніяк не можна виправдовувати! Але це не значить, що я персонально повинен каятися — адже я тих злочинів не робив. Однак я мушу визнати їхню злочинність і не робити жодних спроб їх виправдати, і це має бути абсолютно однозначно і на рівні президента, і на рівні шкільного підручника».
Я теж не казав про автоматичне покаяння від кожного. Це не можливо. Але річ у тім, що протидія стереотипу потребує системності і розголосу. Стереотип вдасться перемогти, якщо замінити його іншим стереотипом - позитивним. Як це зробити?
Право на власних негідників
Народ є частиною людства, цивілізації не лише тому, що має національні особливості, додає людству своїх національних рис — мову, культуру, національний характер, — народ ще має нести і спільні з людством ознаки, принаймні, якщо бачить себе серед цивілізованих націй. Мораль і Культура. Усвідомлення і прийняття різниці між злом і добром, між загальноприйнятим і неприйнятним. Про це поговоримо.
«Культура починається з відчуття провини. Початок культури — це Каїн. Каїна не стратили, йому випало жити з відчуттям провини. З цього моменту починається світова культура. Я і досі на запитання, скільки ще Німеччині каятися, відповідаю: рівно стільки, скільки Німеччина захоче належати до культури людства. У той момент, коли німець перестане бути людиною культури, він перестане відчувати провину».
Це сказав Аба Ковнер, один з героїв опору у Вільнюському єврейському гетто. Після війни він довго ще був одержимий жагою помсти, навіть намагався отруїти (через кухню) полонених есесівців у таборі. Спроба була невдалою, ніхто не загинув. І невідомо, чи каявся колись за цей вчинок Аба Ковнер, чи дякував Богові, що його спроба убити беззбройних провалилася. Він потім виступав свідком на процесі Адольфа Ейхмана (безпосередній координатор «остаточного вирішення єврейського питання» через 15 років по закінченні Другої світової війни був засуджений ізраїльським судом до страти). І ми можемо лише уявити, що розумів на той час цей чоловік: смерть не знімає ТАКОЇ вини, тільки покаяння.
Українцям треба навчитися з достоїнством визнавати наявність своїх власних негідників, убивць, нелюдів. Треба спокійно, не приховуючи того, що вони робили, називати їх по іменам. Зло в їхній особі має бути персоналізованим і названим. І не має жодного значення, хто перший визнає провини предків — поляки чи українці, — тут не йдеться про пріоритет, і це не базар, де зважують чуже й своє сумління. Але коли це стане для нас нормою, тоді можна й треба казати: дозвольте українцям теж мати своїх негідників, нелюдів. Вони — окремо, а народ — окремо.
Колись про цей дуже простий «привілей» просили євреї. І зрозуміло чому. Наприклад, за системно антисемітської радянської влади, мало не кожне повідомлення про злочин, скоєний євреєм, педалювали, підкреслювали. Літні кияни, мабуть, пам’ятають заголовки в газеті «Вечірній Київ» на кшталт: «На лаві підсудних – злочинна група у складі П. Сидорова, Абрама Пінхусовича Зільберштейна і В. Іваненка». Тепер — це доля українців. Багато хто з відомих нам сусідів хочуть навісити на українця ярлик дикуна, нелюда. Якісь негідники у Львові погромили табір ромів, одна людина загинула. Можна скільки завгодно стверджувати, що це провокація і відомо чия. Але тут-таки пригадується цей єврейський досвід. В українців теж є право мати своїх негідників!
Але для цього — треба спочатку від них відмежуватися. Спокійним визнанням — це єдине у що повірять. Нашим ворогам, тим, хто хоче зробити з українця генетичного нациста-убивцю, явно не вистачає фактів, і вони залюбки видумують розіп’ятих «мальчиков в трусиках». І це тим більше спонукає: слід відокремитися від того, що було, слід приєднатися до сім’ї світових народів, для яких неприпустиме таке, як гвинтівка, направлена в дитячу потиличку, — це за межею людського.
Зрештою, нам і тут треба відмежуватися від росіян, які вічно, на все мають право й ніколи не визнають свої провини. Це не про росіян написав Достоєвський «про слезинку ребенка». Точніше, він це написав саме для них, але видно, що… не дійшло. Так ми ж не вони.
Український антисемітизм є, але він нічим не відрізняється від англійського чи французького
Єврейська тема, український антисемітизм… Недавно читав у ФБ дуже емоційний пост про те, що це, мовляв, суцільна вигадка, нема ніякого антисемітизму в Україні. Як це немає? Є український антисемітизм, але так само, як є антисемітизм польський, французький, англійський. І український, маючи свою специфіку, мало чим від них відрізняється.
ХХ століття було століттям системного антисемітизму. І людству треба було перехворіти на всі жахи нацизму, щоб зрозуміти, до чого може призвести зоологічне юдофобство, і звернути з цього катастрофічного шляху. Але до того він був поширеною практикою в багатьох. Скільки людських життів можна було б врятувати, якби європейські демократії у переддень Другої світової не відмовилися прийняти у себе єврейських біженців з нацистської Німеччини? А ви можете собі уявити серію єврейських погромів, яка прокотилася … Великою Британію у 1947 році? Але це історичний факт: закінчувався Британський мандат на управління Палестиною, євреї вимагали дозволити безперешкодну репатріацію тих, хто вижив у Голокості, а Британія чинила цьому спротив, ситуація була напружена, і Туманний Альбіон розряджав її у відомий з давніх часів спосіб — розділяв і намагався володарювати… Дійшло до загиблих з обох сторін. Єврейські озброєні загони розгорнули проти британців реальну війну — з мінами й засідками, а ті, у відповідь, стратили не одного єврея із загонів Хагани. А британський люмпен відреагував на це стандартно: масовими погромами помешкань і бізнесу своїх єврейських співгромадян. Власті нічого цьому не протиставили — не змогли й не схотіли.
Зауважте, це у 1947 році було, ледве не одразу після Бабиного яру та печей Освенцима…
Чому вважати Бандеру терористом поляки право мають, але не мають — диктувати нам, як до Бандери ставитись
А як бути з тим, що ті ж поляки вважають за можливе диктувати нам, кого українці мають право називати своїми національними героями, а кого ні. З Бандерою-героєм, мовляв, Україна в Європу не увійде. Цілком виправдане наше обурення у відповідь на таке. Та перед тим, як обурюватися, слід визнати факт, що поляки мають своє право вважати Степана Бандеру тим, ким вони його вважають. Для них він терорист, який організував убивство польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у червні 1934 року. ОУН засудила Перацького до страти за жорстоку «пацифікацію» українців, а Варшавський суд засудив до страти (потім її замінили на довічне ув’язнення) лідера ОУН Бандеру. Майже квити. І у всіх своя правда, але в тому лише часі, в середині 30-х років. Як не погодитись знову з Ігорем Дмитровичем Кобриним: «Не можна давати оцінку з точки зору сьогоднішнього дня. А треба просто зрозуміти мотиви людини з огляду на той час».
Тепер не про правду треба говорити, а про визнання. Ми знаємо, що у нас чимало є людей, які ніколи не визнають і не зміняться. Є вони і в поляків. Що з тим робити? Бачу єдиний шлях: тих, хто відчуває про що тут йдеться, має бути набагато більше за тих, хто не може виборсатися з минулого. Тема покаяння і визнання — визнання і покаяння має стати, всупереч їм, постійною в суспільному дискурсі. Здорову, а значить — левову частку українського суспільства має бути видно неозброєним оком, вона повинна тотально переважати. Тоді й сказане нашими президентами почують у світі.
І не треба «наїжджати» на поляків з їхнім законом, який нам не подобається. Полякам ми маємо просто сказати: ми засуджуємо Волинську різню, ми приносимо своє каяття. Зі своїми різунами — розбирайтеся самі, це ваша справа, а ми своїх — засуджуємо. Але ми вшановуємо УПА не за Волинь, а за те, що вони єдині кинули виклик імперіям, боролися за українську незалежність без жодних шансів на перемогу, проти всього світу, коли ви всі вже лежали під Сталіним, і ця безнадійна їхня боротьба зцементувала фундамент майбутньої незалежної України. Тому УПА — наші герої і це вже до вас не має жодного відношення.
І наостанок. Коли я згадую тут про покаяння, це не означає, що кожному треба йти до священика й сповідатися, чи виголошувати заяви і писати відкриті листи. Йдеться про не публічне, про те, що порядна людина має пережити в собі, проговорити пошепки, а може, й просто промовчати. Але щоб фото це було, ніби перед очима: мама й дитина стоять над ямою і в стрижену потиличку направлене дуло гвинтівки.
Розділ 7. Ти розмовлятимеш українською, наволоч?!
Серіалів я не дивлюся від слова «ніколи». Аж днями упіймав себе на тому, що вечеряючи, став підвисати на серіалі «Школа», який в цей час дивиться моя теща. Ні, нічого особливого — сценарій типовий, видатної режисури і геніальної акторської гри теж не зафіксовано. Просто цей серіал — на 100% україномовний! Українською (не суржиком!) без жодних домішок російської тут говорять всі персонажі — учні, вчителі, батьки, всі, з ким вони взаємодіють за сценарієм, випадкові перехожі… Не демонструють і нікому нічого не доводять, а просто живуть саме в такому середовищі. І це так дивно й незвично для нашого ТБ, що відірватися неможливо! А з іншого боку подивитися — правда ганьба? Та якщо у нас таке кіно (телебачення, публічна сфера) почало з’являтися 20–25 років тому, то ми вже забули б, що таке «мовна проблема»!
Блог-пост 25.01.2018
- Так, всі говоримо українською! Хто не почув — злякався. Хто не злякався — до нього йде дядько мовний поліцай!
Може, хтось так собі уявляє царствіє мови солов’їної на вкраїнській землі? Я теж іноді вірю в казки, але в цю — ні, не вірю. Краще підійти до цього прагматично. Поступ державної мови в Україні — це, передусім, бюрократичні правила, які після прийняття не обговорюються, а виконуються, поєднані з неписаними суспільними нормами. Мовляв, так прийнято у пристойному товаристві.
Навесні я гуляв з онуком на дитячому майданчику неподалік від Солом’янської площі в Києві. Там були десятки дітей, переважно з молодими батьками. Багато хто з цих мам і тат народилися уже в незалежній Україні, після 1991-го. Ті з них, хто на кілька років старші, так само навіть «перестройки» вже не пам’ятають. Так от: я там не почув жодного українського слова. Всі ці молоді люди виросли в незалежній Україні російськомовними. І відтворяться у цій якості і в своїх малих дітях?
Скоріше за все — так. Що може змінити цю сумну констатацію? Слід спочатку відповісти: Україна може бути двомовною? Велика мудрість є в тому, щоби не поспішати з відповіддю на подібні запитання. У нас немає в кого запозичити досвід виходу з такої ситуації. Ми не можемо повторити цих і наслідувати тих, бо надто своя, ексклюзивна ситуація склалася в Україні. У нас не буде, не може бути, як в Швейцарії, де потужні-країни сусіди просто мають свої чіткі мовні анклави, які не перетинаються між собою, а «швейцарської мови» не існує. Приблизно те саме бачимо у канадській провінції Квебек, де говорять французькою, а англійську мову, якою говорить решта Канади, хіба що вивчають у школах на правах іноземної. Ми не можемо запозичити досвіду Бельгії, де фламандська й французька спільноти так само живуть «паралельно» аж до того, що мають по два профільні міністерства — культури та освіти… Підкреслюю — не два департаменти в межах одного відомства, а дві паралельні державні структури, кожна з яких обслуговує «свою» частину громадян Бельгії. У США є райони, де сотні тисяч, а може й мільйони людей з американськими паспортами не знають англійської, а все життя спілкуються іспанською чи китайською. Але це люди, які фактично погодилися на обмеження своїх громадянських прав, бо не знаючи англійської, вони відрізають себе від купи кар’єрних можливостей не лише в сфері державної служби, а й у приватному бізнесі.
Чи може хоча б якимось з цих шляхів піти Україна! Риторичне запитання. В тому то й річ, що в готовому вигляді рецепту вирішення мовного питання в Україні не існує. Цей досвід нам доведеться створювати самим, з нуля.
Що з себе уявляє «мовний рай» по-українському
Уже кілька років поспіль я влітку буваю в Шаяні. Це село в Хустському районі Закарпаття з дуже смачною і цілющою мінеральною водою. Допомагає, до речі, та я не про те. У Шаяні якось одразу відчуваєш, що українська мова тут основна, хоча й не єдина. Тут українською говорять діти, дорослі, старі, продавці і покупці, відпочивальники і медики в санаторії, навіть безхатьки на автобусній зупинці. І звучить все це дуже природно, мов, так і треба. Навіть русизми, вкраплення відвертого суржику, те, що в Києві різало б слух, тут сприймається не так, а якось легше. Закарпатець каже «відпуск» замість «відпустка» і «зонтик» замість парасолі — і нічого. «Ну, це ж у нас так говорять!» — ніби посміхаючись, кажуть жителі Шаяна і сусіднього Велятина.
Інші мови в Шаяні також можна почути. Тут мешкає багато румунів — до кордону з Румунією від західної околиці Шаяна менше кілометру. Румуни між собою говорять по-своєму, але легко переходять на українську: а як же? Румунську курортники не зрозуміють, а треба ж обслужити клієнта. Російська, звісно, тут теж звучить, проте на такому тлі (присягаюся!) це сприймається зовсім по-іншому: ну, говорять так люди, то — їхня справа…
А як би цю закарпатську мовну ідилію поширити на решту України, нехай поступово? Адже на «екстенсивному» напрямку вирішення проблеми ресурс уже вичерпано. Майже всі, хто після усвідомлення справжнього українського шляху, прийняв рішення перейти на українську мову, уже зробили це. А решту, хто й досі не перейшов, навряд чи примусиш. Треба інтенсифікувати процес і перше, що для цього слід зробити — це припинити істерику.
А як вам «мова ворога»?
Так званий «мовоср@ч» давно уже є ознакою суспільного простору саме України. Це набридло настільки, що одне тільки заведення дискусій на цю тему в цивілізовані рамки уже само собою було б сприйняте, як перемога. Пригадуєте скандал, коли телеведучий Остап Дроздов попросив геть з прямого ефіру запрошеного туди експерта Юрія Романенка за те, що той відмовився говорити українською? Те, що не примирені опоненти ніби помінялися прізвищами, символізує укоріненість цієї нашої мовної печалі… Що й не кажи, важко було б віднайти настільки карикатурну пару спікерів-суперників, ніж Дроздов і Романенко. Попри всю діаметральність своїх позицій вони — як брати-близнюки — обидва демонструють і безапеляційність суджень, і безвідповідальність в доборі аргументів, і нездатність не те що аналізувати, а й взагалі визнавати за опонентом право мати свої мотиви, погляди та інтереси. Відтак, «мовоср@чній» полеміці, яку вони спровокували тоді і, схоже, спровокують ще не раз, притаманні ті ж самі риси: вона істерична та контрпродуктивна. І це не так вже й погано, тому що обидві радикальні групи, які стоять за Дроздовим-Романенком, — умовні «Фаріон-бригада» і «секта свидетелей какой разницы» — таким чином отримують чудову можливість «стравити пару».
А може, краще щоб вони мовчали? Ми говоримо про це з Володимиром Куликом.
С.Т.: Оці заяви про «мову ворога», що їх доводиться чути російськомовним, в тому числі і щиро україноцентричним людям… Це на користь чи на шкоду?
В.К.: Безумовно, частково на шкоду. Але й на користь теж, тому що воно не дозволяє цим людям відчувати, ніби все нормально, так і треба. Людям, які вирішили, що незалежно від війни й від дискримінації україномовних, вони житимуть далі, як їм зручно, треба час від часу нагадувати, що це ненормальна й неприйнятна ситуація
От і давайте без істерики.
Скажу, щоб краще запам’ятовувалося, неправильним анапестом і в риму: Шановні україномовні! Хоч би як багатьом з нас (у тому числі і автору цього видання), нехай на підсвідомому рівні, імпонував демарш Остапа Дроздова, треба визнати, що це шлях в нікуди. Ми не нагнемо, не примусимо російськомовних перейти на українську лише тому, що нам того хочеться. Це неможливо в принципі, навіть якщо не враховувати всі супутні до таких спроб негативи: загальноукраїнське напруження, потирання лапок кремлівськими і негативну реакцію Заходу — від реальних демократів до корисних ідіотів.
Відповім і тим, хто за «какую разницу». Те, що вас відривають від звичного й рідного для вас російського соціокультурного середовища (не лише від російської мови) — то, звісно, трагедія. Особиста ваша трагедія. І ви, люди, які її переживають, цілком заслуговуєте на співчуття і допомогу. Але для країни, яку ви вважаєте своєю батьківщиною, для української поліетнічної нації — це ніяка не трагедія, а навпаки, єдиний шанс, чи шлях приєднатися до європейської цивілізації, забезпечити розвиток українського мовного й культурного середовища. І вам доведеться це прийняти. Ну, така вже випала вам доля, і нести її треба з гідністю. Мине час, і ми спільно з вами знайдемо достойне місце для російського в українському домі. І вас запрошують узяти участь у цих пошуках.
Що саме робити? Так багато було щодо цього сказано, що й не знаю з чого почати. Ну, хоча б з того, що славу Богу не пройшло. Згадаю, наприклад, норму законопроекту про державну мову, де, «мовні інспектори», наглядачі мали контролювати втілення норм закону у повсякденне життя. Це була б трагікомедія! Ми трохи посміялися з неї на початку розділу, але можна було б і поплакати. Уже бачу, як тим інспекторам давали би хабарі, щоби мовні стражі, як це у нас зазвичай буває, не все бачили й не все чули. На щастя, цю норму прибрали ще до голосування за новий мовний Закон у першому читанні. Втім, проблема ж залишилась – що ж робити з нею?
…Відповідай українською, якщо нею до тебе звернулися! Це, звісно, був би прийнятний інструмент взаємодії українського та російського мовних середовищ в Україні. Але це — з категорії правил хорошого тону та етикету. До них всі у нас ставляться дуже добре, але однаково, коли сідають за стіл, то абсолютна більшість наших співвітчизників якось одразу забувають, що вихована людина сидить прямо і допомагає собі ножем, а вони (о жах!) виделку беруть у праву руку, або взагалі жеруть руками!
- Як ти бачиш цей майбутній мовний устрій України? — запитую в Ольги Мусафірової.
О.М.: Мовний устрій? Гарне визначення! Я колись читала таку мудру штуку про те, яка мова лідирує в світі. Це та мова, якою пишуть інструкції до всього — від пральних машин до космічних ракет. Якщо Україна, як той Мюнхаузен, витягне себе з болота, і почнеться справжній розвиток, то вся решта складеться сама собою, не треба гнати батогом, тому що батогом завжди ти домагаєшся зворотного результату. Якщо Україна починає розвиватися модерново, то українська мова також стає затребуваною.
Навіщо вона потрібна, мовна політика
Коли Україна зазнає невдач на тому чи іншому напрямку, в тій чи іншій галузі, щоразу це сприймається, як несподіванка і, звісно, велика несправедливість. Коли ж починаєш аналізувати, а що, власне, зроблено, щоб було якось інакше, виявляється, що ніяка це не випадковість, а залізобетонна закономірність. До успіху треба йти, і не навпростець, а чітко визначеною дорогою. Ще її, цю дорогу, можна назвати програмою, комплексом заходів, а якщо йдеться про масштаби держави і з глобальних питань — державною політикою. У нас її немає і не лише в мовній сфері…
Не так давно в Мережі поширилась новина: мера латвійської столиці Риги Ніла Ушакова оштрафували за те, що на своїй сторінці в соцмережі він написав пост недержавною, російською мовою. Якщо вам потрібен приклад державної політики у мовній сфері — то це він і є. Ти - мер, державний службовець? Значить, тобі заборонено у публічній сфері використовувати недержавну мову. І це, зауважте, в Ризі — місті, де ще 30 років тому не менше половини жителів були дуже принципово російськомовними, власне, через це, мабуть, не в останню чергу саме через це, толковий молодий менеджер, етнічний росіянин Ніл Ушаков і став мером столиці Латвії.
Ви скажете, в Україні таке не можливо: іде війна, самі знаєте з ким і за що, не треба давати зайвих приводів ворожій пропаганді та провокувати зайву суспільну напругу. Але ж ми — про мовну політику, яка й не вимагає всього і одразу, натомість прораховує перспективу. В такій державі, як Україна, без неї просто неможливо. Ви думаєте Латвії було легко? Офіційну Ригу жорстко критикували, й не лише в «зацікавленій» Росії, але у політкоректній Європі теж — і за статус негромадян для більшості російськомовних, і за іспити на знання державної мови та історії Латвії. Але вони терпіли, наполягали, проводили — і досягли свого: латвійській мові більше не загрожує витіснення з ужитку — ні на «конторському» рівні, ні у побуті. І, до речі, в російських школах, яких там вистачає, латиську вивчають по-справжньому, щоб учні могли реально користуватися нею, бо без цього в Латвії кар’єри не зробиш. Щодо української мови, в зв’язку з цим, риторичних питань ставити не будемо.
Хочете знати, що таке брак чи хибність державної політики в мовній сфері? Володимир Кулик навів дуже точний і промовистий приклад: Ірландія. Ірландська мова нині, майже через 100 років після здобуття незалежності (1922 рік), так і залишилася на маргінесі, її майже витіснила англійська, мова імперії, окупанта, а також — міжнаціонального спілкування у всьому світі. Так, ірландська мова вже ціле століття державна, її вивчають в усіх школах, але ірландці теж мають те, що мають – суцільно все англомовне – вивіски, меню, пресу, телебачення, попсу... А чому? Бо не закріплено інше відповідним законом, інструкцією, процедурою. Особливо це стосується приватного бізнесу — все як зручно, а не так, щоб сприяти відродження національної ознаки № 1.
А от наш простий приклад, скільки разів ви з таким стикалися: учителі в українських школах, які урок ведуть українською, під час перерви, при дітях, переходять на російську, навіть не подумавши, наскільки це руйнує світогляд і самоідентифікацію їхніх учнів. Бо у них відкладається навіки: українська — це урок, нудна «обязаловка», а життя — це російська; російська – це природно, а українська – штучно, надумано. Я цього не вигадую, я це особисто не один раз бачив і чув. Наприклад, не так давно у Павлівському сквері в Києві, куди дві молоді «училки» з сусідньої школи вивели першачків на урок природознавства: про листочки й пташок — українською, все, що стосується управління дітьми — «пойди туда», «не делай того», — російською. А ви хіба такого не зустрічали?
Відсутність державної політики у мовній сфері — це ще й відсутність жодної масової україномовної газети на розкладках у столиці, місті-герої Києві. Це шизофренічне мовне роздвоєння на рекламних щитах обабіч українських доріг. Це — «Грузинская закусочная «Михо» — чия вивіска муляла очі ще минулим літом у підземному переході на станції метро «Театральна», у п’яти хвилинах ходу від Київської мерії. «Михо» звідти прибрали (може, це грузинське ім’я в Україні уже не надто популярне…), так там уже в листопаді 2018-го з’явився «Суши-бар» і там на стіні висить красиве таке «Суші-меню» – російською… Ви думаєте, що це свідомо роблять якісь затяті недоброзичливці української України? Ні, це просто люди, які такого не помічають, не відчувають жодної проблеми в тому, що вони порушують природні права своїх україномовних співгромадян. А треба зробити так, щоб помітили й відчули.
На запитання, мовляв, навіщо нам все це, тим більше зараз, відповімо теж запитанням: а який тоді сенс в існуванні української держави, якщо вона реально не займається захистом і розвитком своє мови?
З розмови з Володимиром Куликом.
В.К.: Людям, які вирішили, що незалежно від війни й від дискримінації україномовних, вони житимуть далі, як їм зручно, треба час від часу нагадувати, що це ненормальна й неприйнятна ситуація. Недавно в аптеці молоденька провізорка у розмові зі мною посилалася на 10 статтю Конституції, щоб пояснити, чому вона розмовляє російською, а не українською.
С.Т.: Бачиш, дівчинка, значить, готувалася до такого випадку.
В.К.: Але вона сприйняла згадане там право на вільний розвиток російської мови, як своє право ігнорувати мою українську, мій вибір як клієнта, мою мову, її статус як державної. Людей, які дозволяють собі задля своїх зручностей топтати мої права, варто часом тикати фейсом куди треба, показувати, що ми з цим миритися не будемо.
«Тарапуньки і Штепселі». Це не колись, це зараз
А ще відсутність здорового глузду в мовній сфері — це безкінечні «Тарапуньки і Штепселі», які говорять кожний своєю мовою, на наших телеекранах і в радіоефірах — і ведучі програм, і співрозмовники.
- Какая разница? — ніби запитують вони в нас кожним своїм словом — Ведь все понимают!
- А така різниця, — треба відповісти їм, — що люди, які не можуть, хоча б із поваги до співрозмовника, перейти на його мову, володіючи нею, — де-факто демонструють і пропагують неповагу до обох мов.
Мої співрозмовники щодо питання «Тарапуньок і Штепселів» демонструють повну згоду.
Ігор Кобрин: Це повний ідіотизм. Таке собі загравання — і вашим, і нашим — від відсутності взагалі якоїсь визначеної позиції щодо української мови в Україні. Ми вважаємо, що таку програму на «україно-російській» мові дивитимуться росіяни й російськомовні українці? Та їм абсолютно наплювати на такі речі! Всім, і їм теж, важливо, про що мова, а не те, якою мовою.
Володимир Кулик: Це такий собі сигнал, що обидві мови легітимні, обидві наші, ніяка то не «мова агресора». Ведучі так говорять, значить, це інституційно проектується, що так ми бачимо майбутнє України. Є ілюзія, що так можна забезпечити рівність. Це не можна законодавчо заборонити, але в законі можна прописати, що такі програми не зараховуються до квоти української мови.
Зробити канали 100% україномовними і 100% російськомовними? Чому ні, якщо законодавчо, залежно від регіону, запровадити пропорцію відповідних ліцензій? Забезпечити в ефірі лише українську, тобто дублювати й титрувати, якщо хтось говорить іншою мовою? Це важко у нас і дорого — скажуть менеджери ТБ і радіо. Так, це важко і, мабуть, дорого, але якщо таке передбачено державною політикою, це не обговорюється. Робіть, що хочете, не запрошуйте тих, хто не володіє державною мовою на належному рівні, чи принципово не хоче нею говорити, обмежте їхню присутність лише тими, без кого не можна обійтися, — але виконуйте.
І буде повнота часу, або Коли нам щастя?
І сказав я собі так. Є таке філософське поняття — «повнота часу». Як я його розумію? Все, що відбувається у природі і з нами, стає можливим, після одночасного забезпечення кількох умов. Їх формування і накопичення може йти непомітно для нас, ніби за лаштунками, а коли цей момент настає, — все й відбувається, ніби само собою. Скажімо, ви виходите квітневим ранком з під’їзду свого багатоповерхового мурашника, та із завмиранням серця бачите, що за сміттєвими баками, на тлі страшного бетонного паркану розквітло чистим білим цвітом деревце-абрикос. От вчора ще там стирчало з дірки в асфальті щось криве, чорне й незугарне, а сьогодні… Але для того, щоб так сталося, непомітно для вас ішли, без перебільшення, космічні процеси. Переміщувалися в просторі планети, проникали одне в одне гравітаційні поля, Земля летіла по своїй орбіті навколо Сонця, збільшувалася довжина світлового дня, на полюсах планети змінювалися напрямки руху повітряних мас, починаючи з півдня, зростала середньодобова температура повітря… І сьогодні вранці, все це космічне й глобальне злилося тут, у вашому дворі, у цій от кострубатій морельці, і вона — розквітла… Повнота часу.
…Так і з мовою буде. Не кажу, що вся Україна «від Сяну до Дону» говоритиме лише українською, цього не буде, але державна мова однозначно займе у суспільстві відповідні позиції. І поступово виявиться, що коли для тебе говорити українською складно, або принципово не хочеться — то справа, звісно, твоя, але про кар’єру забудь, про роботу хорошу теж, адже навіщо твоєму роботодавцеві щоразу вибачатися через тебе перед роздратованими клієнтами й платити штрафи. І це — не лише про державну службу.
То що, у нас буде як у Латвії? Хотілося б, але не факт, що буде саме так. Головне, що буде, коли для цього складеться повнота часу. Тільки мені, нам, усім небайдужим, слід не забувати про свої повсякденні участь і труд у процесі. Хтось відбирає, створює і чесно запроваджує розумні закони та правила, хтось напише українською роман, який отримає Нобеля, хтось зніме вітчизняний фільм, що візьме Оскара, а хтось, як от ви і я, не відступатиме від правила хорошого тону № 1: звернулися до тебе українською — відповідай українською.
(Далі буде)
Сергій Тихий
Автор працює в Укрінформі. Листування з ним – або за адресою stykhy@gmail.com, або у Facebook
Попередні публікації:
Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Пролог і розділ 1
Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Розділи 2 і 3
Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Розділи 4 і 5
