Замість Жукова — Кубанська Україна, і рішення це — правильне

Замість Жукова — Кубанська Україна, і рішення це — правильне

Аналітика
3195
Ukrinform
Укрінформ “накопав” трохи цікавої інформації про Кубань, яка нині могла бути українською, але більшовики її знищили

Депутати Київради ухвалили рішення перейменувати вулицю Маршала Жукова (до 1974 року ця вулиця мала назву Поліграфічна від розташованого на її початку НДІ поліграфічної промисловості – Авт.) у Деснянському районі на вулицю Кубанської України. “Нову назву обрано для відновлення історичної пам’яті про козаче державне утворення на Кубані”, – повідомляє офіційний портал Києва.

Відповідне громадське обговорення щодо перейменування проходило із 29 травня до 29 липня 2017 року на єдиному веб-порталі територіальної громади міста у спеціальній рубриці Е-МІСТО – “Громадське обговорення проектів нормативно-правових актів”. До голосування долучилися 2079 осіб, із них 60%, тобто 1247 громадян підтримали пропозицію щодо перейменування вулиці на честь Кубанської України. “Ми вважаємо за потрібне нагадати, що сьогоднішня Україна складається з трьох основних груп, в яких знаходяться етнічні українці: Західна Україна, Наддніпрянська Україна, Слобідська Україна. Та існує ще і четверта – Кубанська Україна, яка мала б увійти в етногенез, державогенез нашої сьогоднішньої України, але через більшовицькі війни, через Російську Імперію, яка багнетами знищувала будь-яку державність, Кубанська Україна не увійшла до складу великої України”, – йдеться в заяві, опублікованій на офіційному сайті ГО «Цивільний корпус «Азов» (саме представники цієї організації понад два роки тому подали пропозицію щодо перейменування вулиці Жукова – Ред.).

Судячи з усього, своїм рішенням столичні депутати добряче дали під дих Раші, де Георгій Жуков вважається, іконою “побєди над фашизмом” без урахування того, що про нього стало відомо пізніше і за що він отримав прізвисько «м’ясник».

Маємо й першу реакцію від проросійського видання під назвою “Україна.ру”: “Кияни не зуміли відстояти вулицю Жукова, названу на честь маршала Перемоги. Боротьба за збереження історичної пам'яті, яка тривала два роки, завершилася перемогою прихильників декомунізації і десовєтизації... Нова назва відображає територіальні претензії апологетів УНР і радикальних патріотів, які закликають повернути Україні Кубань як істинно українську територію”.

Втім, ніхто ні до чого не закликає. Але от що, власне, ми, українці, знаємо про Українську Кубань?

 «Переселення запорозьких козаків на Кубань». Художник Геннадій Квашура
«Переселення запорозьких козаків на Кубань». Художник Геннадій Квашура

У відкритих джерелах натрапляємо на статтю “Наша мати — Україна. Як на Кубані революцію зустріли”, опублікованій на сайті онлайн-видання “Ділова столиця”. Автор – кубанський козак, письменник, доктор історичних наук, доцент кафедри українознавства Донецького юридичного інституту Дмитро Білий. Історія української Кубані, як пише історик, веде свій початок від 1792 року, коли почалося переселення українців на Кубань: “Першими були запорожці, які відтворили своє військо, але вже як Військо Чорноморське. Вони змогли адаптувати до нових умов звичну систему організації і утримувати у тяжкій боротьбі з імперською адміністрацією свою автономію. На "вільні кубанські степи" переселялися все ХІХ сторіччя десятки тисяч українців, які досить швидко інтегрувалися до Чорноморського Війська. На початку ХХ сторіччя на Кубані українці складали переважну більшість населення. В 1860 році Чорноморське козацьке військо, яке майже на 100% складалося з українців, об'єднали з Лінійним військом, де українці становили лише 32%, але чорноморці залишалися провідною силою. "Ми козаки і наша мати Кубанська Україна!" – це була провідна думка мешканців Кубані”. До речі, за даними перепису 1897 року, наголошує той же Дмитро Білий у коментарі Радіо Свобода, на території, де проживали чорноморські козаки, було 83-86% українців. Тобто, там був абсолютно український простір.

Утім, повернемося до вже згаданої статті. Далі історик згадує події 1906 року, коли імперська влада вимушена була йти на певні поступки. “Тоді кубанські козаки створили свою Кубанську Раду як відтворення своїх традицій самоврядування. Але імперія тоді встояла і згодом заборонила діяльність Кубанської Ради”. Однак, за його словами, ідея “вільної громади на вільних землях” не вмерла. Після повалення царату в 1917 році нащадки запорожців поставили питання про власні державні утворення як федеративні об'єднання в новій Російській федеративній республіці, або як нова держава “Козакія”. У статті Д. Білого йдеться про те, що “українці Кубані раділи, що і в “Неньці Україні створилася Рада” (Українська НР).

7 жовтня (24 вересня за старим стилем) 1917 року Кубанська Рада зібралася на свою ІІ сесію. На засіданні були присутні делегати від Української Центральної Ради. Вони виступили з привітанням, після якого слово взяв Микола Рябовол.

Ми відшукали його промову, яку передав учасник II сесії Кубанської Ради Василь Іванис у свої книзі “Боротьба Кубані за незалежність” (С. 24-25): “Відповідав їм Рябовол спочатку по-російськи, а потім перейшов на українську мову. Основне у відповіді таке: "Україна прислала нам в гості своїх послів. Вітаю вас, браття!" (Бурхливі оплески, всі встали. Вигуки - "Слава, слава! Ура!"). Представників попрохали на сцену, де засідала президія. "Браття, казаки линейцы, я убежден, что вы не осудите, а поймете вашими сердцами те чувства, какие наполняют мою душу... и не только мою, а души всех казаков черноморцев в настоящий момент. Приветствуем же послов Матери-Украины языком наших отцов, дедов и прадедов! (галас: "Просимо, просимо!"). Далі Рябовол говорить по-українському: "Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду... Царі робили все, щоб вибити з наших голов, з наших душ, пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: "Не діждали б, не діждали б!"). Так не діждали б цього ніколи... хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б... Та минула лиха година... прийшла воля і ми ожили (…) і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всіляких марок, ні спасителі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі".

Що було далі? Утворилася Кубанська Україна, Кубанська Народна Республіка, потім Самостійна Кубанська Народна Республіка (16 лютого 1918-1920) – козаче державне утворення на Кубані, яке проіснувало 1 рік і 9 місяців. За першою конституцією КНР був проголошений її склад із Кубанської області, Чорноморщини (Чорноморської губернії), Ставропольщини (Ставропольської губернії), Терщини (Терської області). 20 січня 1918 року Законодавча рада Самостійної Кубанської народної республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до Української народної республіки.

Коротше. Більшовикам було чого боятися. Через агресію Радянської Росії злука УНР і Кубанської України не відбулася. 17 березня 1920 року Кубанська Республіка припинила існування. Втім, на той момент і в серці України, в Києві, вже господарювали більшовики.

Мирослав Ліскович, за інформацією ЗМІ

На першому фото - мапа України, що була представлена на Паризькій мирній конференції 1919 року (відповідно до умов Брестського мирного договору 1918 року). Червоним виділено Кубань

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-