Психологічне забезпечення населення України: чи зможемо визнати наш досвід непозитивним?

Останнім часом кілька разів особисто була свідком некомпетентного обговорення в засобах масової інформації проблеми психологічного забезпечення населення України. На каналі “Київ” психотерапевт із 30-річним стажем роботи фантазував про роль та місце психотерапії в лікуванні психічних розладів, а на громадському телебаченні молодий спеціаліст-психолог, психотерапевт намагалася розповісти про сучасні погляди на посттравматичний стресовий розлад та його лікування.

Відверто кажучи, була вражена – як  зацікавленістю глядачів питаннями психічного здоров’я, враховуючи кількість та якість питань, що ставилися, так і некомпетентністю фахівців – і з досвідом, і молодого, які намагалися показати свої професійні якості. Не витримала, зателефонувала на канал “Київ”, сказала все, що наболіло за час прямого ефіру… Вислухали. Погодилися. Спланували наступні кроки. Будемо сподіватися!

Розумію хаос із психологічним забезпеченням у країні. Він існував раніше, але був непомітним, не привертав до себе увагу. Та і спеціалісти психологи були “не на слуху”. Навіщо психологи взагалі в бідній країні? Але настали інші часи. Сьогодні найактуальнішим є питання психологічної реабілітації різних верств населення (військовослужбовці, переселенці, діти, люди з вадами психічного здоров’я, інші), що привернуло увагу до компетенції даних фахівців та їх відповідальності при проведенні ними відповідних втручань.

Якщо коротко зазирнути в минулу радянську історію, то побачимо там достатню нормативну базу щодо підготовки, визначення компетенцій, атестації та працевлаштування психологів, які отримали диплом педагогічного навчального закладу за фахом “практичний психолог”. Дані фахівці за своїми компетенціями мали працювати в навчальних закладах. Дуже часто такі спеціалісти отримували другий фах – педагог. В незалежній Україні практичні психологи продовжили виконувати свої функціональні обов’язки, працюючи в школах, дитячих садочках та інших навчальних закладах. Жодного відношення такі спеціалісти до системи надання психіатричної допомоги не мали і не мають дотепер. Згідно з наказом Міністерства соціальної політики України від 25 січня 2016 року N 45 «Про затвердження змін до Випуску 80 "Соціальні послуги" Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників», завданням та обов'язком “практичного психолога” є проведення професійної діяльності, спрямованої на забезпечення здорового та безпечного психологічного, соматичного та соціального стану дітей, підлітків, молоді у процесі виховання та навчання.

Коли вводили психологів в штатний розлад закладів охорони здоров’я, то на практичних психологів була зроблена основна ставка і вони почали розширювати свої компетенції новим напрямком – надання психіатричної допомоги людям з вадами психічного здоров’я. Їм знадобилися нові знання, які вони отримували на курсах медичної психології, впроваджених за потреби на кафедрах психіатрії медичних університетів. Маючи потребу для практичної діяльності, протягом багатьох років практичні психологи проходять курси з медичної психології тривалістю від 2 тижнів до місяця. Крім того, вони один раз на 5 років вимушені проходити ще й місячні курси з практичної психології для отримання чи підтвердження атестаційної категорії зі спеціальності “Практичний психолог”.

Крім практичного психолога є психолог, який завершив психологічний факультет і, згідно з вищезазначеним наказом, його завданням та обов'язком  є вивчення впливу психологічних, економічних і організаційних факторів виробництва на трудову діяльність працівників підприємства, установи, організації з метою розроблення заходів для створення сприятливих умов праці й підвищення її ефективності; складання проектів планів і програм соціального розвитку підприємства, визначення психологічних факторів, що  впливають на працівників. Жодного відношення і такі спеціалісти до системи надання психіатричної допомоги не мали – й не мають дотепер. Але і цих фахівців також приймали певний час на роботу в заклади охорони здоров’я. Вони теж за потребою проходили місячні курси підвищення кваліфікації з медичної психології.

На початку нового століття було прийняте рішення про впровадження нової спеціальності в Україні – “лікар-психолог”. Даний спеціаліст отримує освіту в медичному університеті протягом 5 років і склав серйозну професійну конкуренцію психологам і практичним психологам, котрі працювали в медичних закладах. Завданням та обов'язком  лікаря-психолога є діяти згідно з чинним законодавством України про охорону здоров’я та з нормативно-правовими актами, що визначають діяльність органів управління і закладів охорони здоров’я; здійснювати психопрофілактику серед людей груп ризику, психодіагностику та лікування хворих соматичного і психічного профілю спільно з відповідними лікарями-спеціалістами, психологічну реабілітацію із застосуванням спеціальних методик.

Таким чином, в Україні склалася ситуація наявності 3-х, достатньо потужних, але дуже різних за підготовкою та компетенцією фахівців: практичний психолог, психолог та лікар-психолог, які однаково сьогодні претендують і надають допомогу людям з вадами психічного здоров’я. Чи коректна така ситуація? Чи відповідає вона міжнародній практиці? А може все ж таки потребує сьогодні докорінних змін з урахуванням актуальності потреби компетентних та відповідальних спеціалістів? Пришвидшує вирішення даної проблеми необхідність ефективного освоєння кваліфікованими фахівцями щорічних державних коштів, виділених на  психологічну реабілітацію військовослужбовців.

Для відповідності міжнародним стандартам та подальшого удосконалення системи психологічного забезпечення населення України необхідно змінити систему підготовки фахівців, переглянувши всі навчальні програми та кваліфікаційні вимоги за спеціальностями «Психолог», «Практичний психолог» і «Лікар-психолог» для розробки нової навчальної програми та кваліфікаційних вимог до єдиної спеціальності «Психологія» (як бакалавр). Для фахівців, які претендують набути компетенцію за спеціальністю «Клінічна психологія», розробити та впровадити порядок вторинної спеціалізації (в межах або магістерських програм, або курсів вторинної спеціалізації, протягом не менше 1,5-2 роки). Крім того, конче необхідним є проведення клінічними психологами психологічної діагностики та психотерапії за алгоритмами, передбаченими стандартами; розробка нормативів навантаження та розподілу часу при втручанні; розробка та впровадження критеріїв оцінки якості роботи клінічного психолога та відповідальності за проведене психологічне втручання. Я чітко розумію супротив тих, хто підтримував впровадження в Україні спеціальності «Лікар-психолог», тому що необхідним сьогодні є визнати цей наш досвід непозитивним. Така система не є новий велосипед, а існуюча міжнародна практика. В Україні в системі охорони здоров’я працюють менш ніж 200 таких фахівців. При прийнятті рішення необхідно врахувати всі небажані наслідки для фахівців та відпрацювати шляхи їх вирішення.

Намагання врегулювати існуючу систему психологічного забезпечення відповідним чином мало місце в 2015 році й, на жаль, тривало кілька місяців. Міністерство охорони здоров’я виступило ініціатором повернення до минулого стану так тяжко зміненої системи підготовки фахівців-психологів. Хочу акцентувати увагу, що причиною повернення, крім різних, стала неможливість для медичних університетів проводити вторинну спеціалізацію або магістерські програми для психологів (немедичних фахівців) з метою набуття спеціальності «Клінічна психологія». Але ніша ніколи не буває порожньою. Міністерство освіти та науки затвердило та надало дозвіл на впровадження магістерських програм за спеціальністю «Клінічна психологія» вже деяким освітнім закладам. Впевнена, що не є проблемою організувати в медичних університетах України замість факультетів, які проводять підготовку лікарів-психологів, кафедри з підготовки фахівців-немедиків з «Клінічної психології», які мають освіту бакалавра с питань психології.

За специфікою своєї діяльності дуже багато спілкуюся з психологами, практичними психологами і лікарями-психологами. Відверто можу сказати, що проблема не в людях, а в освіті, яку вони отримали і яка надає їм певні компетенції та повноваження. Сьогодні в Україні все більш популярними стають саєнтологи, руйнуючи розуміння понять «психіатрія» і «клінічна психологія», «охорона психічного здоров’я” і “психіатрична допомога”. Держава має врешті-решт визначитися з пріоритетами і зберегти здоров’я людей, зокрема психічне.

Ірина Пінчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства