Ужвій. Самовіддана подвижниця - 21.07.2018 09:00 — Новини Укрінформ
Ужвій. Самовіддана подвижниця

Ужвій. Самовіддана подвижниця

721
Ukrinform
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Виключно заради свого шестирічного сина Наталя Ужвій свого часу зважилася на вчинок, за який карталася до смерті – вона підписалася під наклепом на Леся Курбаса. Утім, з усієї трупи театру “Березіль” (67 акторів), взагалі з числа всієї української інтелігенції 5 жовтня 1933 р. на захист режисера-новатора стали тільки три (!) особи… Не всім ходити в незламних героїнях… Продовжуємо проект «Калиновий к@тяг», яким повертаємо увагу до важливих сторінок нашої історії, до яскравих та непересічних постатей, які творили цю історію…

Останні випробовування сконденсувались в онкологію.

Та кожен прожитий день подружжя сприймало наче Божий дар.

Наталя Ужвій, орденоносна красуня

Наталя Ужвій, орденоносна красуня

Перетворившись на сумлінного біографа зірки українського театру та кіно, чоловік, друг, актор Євген Порфирович Пономаренко щодня нотував. Наче розумів що надсилає важливі телеграми для вдячних майбутній поколінь:

- Лютий. Втомлюється швидко. Рухатися їй все важче.

- Березень. Лікарі стали приходити частіше.

- Квітень-травень. Наталці все гірше. П’є лише чай. Почалися нестерпні болі.

- Липень. Її не стало... Вівторок.

Наталія Михайлівна Ужвій померла 22 липня 1986 р. у Києві і була похована на Байковому кладовищі. Зрозумівши, що більше вона точно не вийде на авансцену на поклін, - Євген Порфирович Пономаренко підрахував: дружина зіграла 219 ролей.

І в тій галереї були всі жіночі образи: мати і берегиня, дочка і сестра, дружина і лада, кохана і героїня. Таких тепер не побачиш, як би не перебирав імена.

Драма ступала за нею по життю, завжди - драма.

І можна була навіть не повторювати слідом за Уїльямом Шекспіром пророчі слова, усіх тих, хто за долю вибрав рух до авансцени:

- Увесь світ - театр, а люди в нім - актори. (All the world’s a stage, / And all the men and women merely players.)

Так велося до часу, коли Наталя Ужвій зіграла роль Олени Костюк у військовій драмі “Веселка” (“Райдуга”) режисера Марка Донського, поставленої за повістю Ванди Василевської. Так велося і після прем’єри. Хоча, здається, колишня партизанка прийшла у своє село Нова Лебедівка народити дитину і, здавалось, усі випробування долі, яких вона зазнала, найжахливіші страхіття війни мусять на рідній батьківщині відступити. Немовля вона втратила – вбили гітлерівці, але нікого не зрадила.

Хто дає нам наші ролі? Що мав на увазі Шекспір? - вона не знала.

Може, геній просто обіграв слоган свого театру - “The Globe: Totus mundus agit histrionem” (“Увесь світ виконує роль”). Може, все набагато глибше, бо ще давні греки сприймали театральне дійство на зразок містерії, де сценою блукають… тіні “театру світу”. Свого часу Плотин (204-270) у “Еннеадах” зауважив:

- Драма всесвіту визначена Провидінням. Кожному судилося зіграти в п’єсі власну роль, і це єдина роль, яка йому личить, єдина, яку він обрав би, або, точніше, обирає в глибині душі. У тій абсолютній драмі актор і персонаж - єдине: погано грати значить бути поганим персонажем; гарна роль - це хороша гра… У справжньої драми, яку лише наслідують твори драматургів, роль актора виконує душа. Роль їй дає нам поет всесвіту. Подібно до того, як актори отримують костюми, сліпучі вбрання або лахміття, так і душа наша отримує свою долю не випадково, а дотримуючись плану всесвіту. Якщо душа прилагоджується до власної долі, вона погодить свою гру з будовою драми та із всесвітнім розумом.

батьківська хата у Любомлі, в якій народилась акторка

Батьківська хата у Любомлі, в якій народилась акторка

***

Що мав на увазі сам Шекспір, Наталя Ужвій і прагнула для себе з’ясувати. Ясна річ, те одвічне питання гризло митців та мислителів задовго до народження англійського драматурга. Не випадково режисер театру “Березоля” Лесь Курбас (1887-1937) часто цитував їм першоджерело, сентенцію римського письменника Гая Петронія (Petronius Arbiter; 27-66 рр.), хто, “арбітр витонченості”, мав славу законодавцем смаку при дворі Нерона:

- Mundus universus exercet histrioniam. (Цілий світ вдається до лицедійства.)

Разом із тим, фільм “Веселка” засвідчив: її згорьована душа прилагоджена до власної долі, акторка погодила свою гру з будовою драми та із всесвітнім розумом.

Бездоганна гра української актриси в тій трагічній стрічці забезпечила картині не лише ідеологічний успіх у СРСР, а найширше міжнародне визнання, що підсумував… головний приз Національна рада кінокритиків США (National Board of Review of Motion Pictures) у номінації “кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 р” та кінопремією газети “New York Daily News”. Подейкували, що навіть без перекладу перегляд у Білому домі пронизливої радянської картини справив глибоке враження на тодішнього президента США Франкліна Рузвельта (Franklin Delano Roosevelt; 1882-1945), отож в американському кінопрокаті фільм став сенсацією.

***

Переглянувши дивовижну стрічку “Веселка”, знаменитий режисер Сергій Ейзенштейн (1898-1948) запропонував “першій українській радянській актрисі” знятись у новій картині “Іван Грозний” (1944). Проте Наталя Михайлівна… відмовилася – з огляду на знесиленість після зйомок у військовій драмі "Веселка"; тож одну з центральних жіночих ролей, тітки царя Єфросинії Старицької, створила Серафима Бирман.

Мені здається, справа була не в емоційній втомі. Як професійний спортсмен тренує м’язи, так професійний актор тренує почуття - то суть акторського ремесла. У картину “Веселка” Наталя Ужвій вклала особистий мессидж, як би ми зараз висловилися: вона сподівалася, що в тій ролі її побачать… зниклі брати і чоловік.

Старший Михайло (1904), хто закінчив Київське артилерійське училище, загинув на Львівщині у 1943 р., а заарештований у 1937 р. Назарій (1908), хто працював інженером, був давно знищений розстрільною командою НКВС. Як і її другий чоловік, відомий поет Михайль Семенко (1892-1937) та улюблений режисер Лесь Курбас.

Останній великий мислитель Давнього Риму, Плотин виявився невблаганним:

- У звучанні хору прекрасним є навіть дисонанс. Навіть те, що здається протиприродним, в масштабі всесвіту узгоджується з природою... Наведемо інший приклад: злий кат. Він не порушує порядку добре керованого міста. Місту він потрібен; добре, що він там є; він на своєму місці.

Драма ступала за нею по життю, завжди - драма.

***

стрічка “П.К.П.” (“Пілсудський купив Петрюри”), 1926
Стрічка “П.К.П.” (“Пілсудський купив Петрюри”), 1926

Видатна українська радянська акторка театру і кіно Наталя Михайлівна Ужвій народилася 27 серпня (8 вересня) 1898 р. у с. Вілія (нині - Любомль) Волинської губернії. У затишному містечку, де бурхливо розвивалася торгівля, тоді мешкало трохи більше п’яти тисяч городян.

Із тутешніх пам’яток архітектури набожні городяни шанували… всі три: Церкву Святого Георгія - найстаріший храм міста, збудований у 1280 рр.; костьол Святої Трійці, неміцно пов’язаний з ім’ям короля Владислава II Ягайла; та руїни палацу Браницьких. А ось будинку, де народилась і провела дитячі роки народна артистка СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат двох Сталінських і Державної премій Н.М.Ужвій, більше не знайти. У травні 2015 р. новий власник його зруйнував.

Отож, історичне вітання п’ятому президенту України:

- Петро Олексійовичу, ви й тут відзначилися здобутками. Вдалося “Жити по-новому”. Правда, не всім

Батьки майбутньої зірки української театральної сцені - Михайло Максимович Ужвій (1870-?) та Олена Павлівна Косміна (1871-?) походили з Волинської губернії та, як і їхні прадіди, були хліборобами від щедрої землі. Тож на центральній площі Ринку бували лише у базарний день, бо усе життя кликала робота: від світання до присмерку. Наталочка стала у сім’ї первістком.

За нею у багатодітній українській родині мати сповила брата Євгена (1900), хто навчався в духовній семінарії, а потім пішов на партійну роботу. За ним з’явилися Оксана (1902), Михайло (1904), Микола (1906), Назарій (1908), Афанасій (1910) і Тетяна (1911).

***

Разом із тим, багатодітну хліборобську родину українців, де по лавках сиділо восьмеро дітей, носило світом. Легко написати: історичні перипетії змусили мандрувати Україною та Польщею. Важче зрозуміти – які саме?

Лише два факти. Від осені 1915 р. по серпень 1920 р. повітовий Любомль Волинської губернії побував під владою окупаційних військ - німецьких, австро-угорських, польських. Як наслідок, хирлява економіка занепала настільки, що значна частина населення емігрувала на схід. І населення за п’ять років зменшилось удвічі!

театр “Березіль”, Харьків, 1928

Театр “Березіль”, Харьків, 1928

У пошуках кращої долі голова родини, Михайло Максимович Ужвій ще 1905 р. із сім’єю залишив рідний Любомль. Рушили вони до Польщі, де шукали щастя у робітничому селищі під промовистою назвою Брудно, із якого у IX-X століттях і почалася Варшава. Справа була не в екології, там мешкав їхній дівер, котрий працював на Варшаво-Віденській залізниці. Саме материн брат посприяв, аби у залізничники на Привіслянську залізницю взяли й волинянина.

Як старшій дочці велося? Шлях у житті Наталі Ужвій нагадував світло в кінці тунелю.

Ніхто на бажання дівчинки-підлітка не зважав, а тато сприйняв за подарунок долі факт, що йому пощастило влаштувати дитину в… залізничне училище. Аби вивчившись, старшенька могла заробляти на окраєць хліба. Для менших.

Під стукіт вагонних пар промайнули два роки. І, на щастя, матеріальне становище родини трохи покращилося, тож батьки змогли дозволити собі віддати Наталю до чотирикласного міського училища, що знаходилось на правому березі р.Вісли у Празі: так і нині називається одне з історичних передмість Варшави.

Із Брудно щодня дівчина ходила пішки, здебільшого - босоніж. На навчання. Аби не стоптати черевики, взувалася уже перед училищем. Дорогою вона неодмінно зазирала у місцевий костьол, палко молилося, дослухаючись до розрад величного органу та замріяно вдивляючись у вітрини дорогих магазинів, у яких віддзеркалювали злидні її сім’ї.

- Драма всесвіту визначена Провидінням. Кожному судилося зіграти в п’єсі власну роль, і це єдина роль, яка йому личить, єдина, яку він обрав би, або, точніше, обирає в глибині душі.

***

Наталя Ужвій, Харьків, 1930

Наталя Ужвій, Харьків, 1930

Жилося непереливки, і на сімейній раді 1912 р. батьки уголос перебрали богобоязливих родичів, хто, як щирі християни, не залишать їх із малими дітьми на вулиці. Згадалося, на Рівненщині мешкав шуряк (швайґер), ну, брат батька, а працює він на пошті. Отож, невдовзі Ужвії опинились у містечку Клевань, що стояло на річці Стубла (тепер - Рівненський район Рівненської області). І колишній залізничник Михайло Максимович Ужвій влаштувався служити у… Клеванське лісництво. За лісом слід бачити дерева, якщо прагнеш вижити.

Аби далі здобувати знання, старша дочка замірялася вступити до Клеваньського духовного училища, але 14-річну Наталю Ужвій у бурсачки не прийняли; просто іспитів вона не склала. Довелося йти у… швачки на швейну фабрику, цех якої відкрився у… занедбаному замку Чарторийських ; тепер тут без догляду пасеться отара вівців і блукають шукачі металу. Ось такий наш суверенітет.

Утім, старша дочка Ужвіїв надії на краще не втрачала, принаймні шити та вишивати гарно навчилася. Удень вона терпляче працювала швачкою, а надвечір про неґаразди забувала, бо не лише жадала, але й щодуху мислити позитивно.

Як? Та дуже просто:

- Я мріяла вчителювати. Готувалася до іспитів сама. Вдень - у майстерні, а ночами при свічці перечитувала десятки книжок. Іспиту екстерном дуже боялася

Від юності Наталя занурилась у вир народної традиції, де звичаї, фольклор та мову бережуть, як найвищі чесноти. Слухаючи запальних музик, вона і собі водила танок, виконувала святкові обряди, співала пісень та милувала зачарованого глядача. Відтоді глибоко в дівочій душі закорінилося бажання стати актрисою, адже від долі, виданої батьками та мудрим всесвітом, не втечеш.

Але як, скажіть, люди добрі? Здобуваючи самоосвіту, 1915 р. настирна Наталя екстерном склало іспити на звання сільської вчительки та в 16 років дістала від Клеванського училища для духовних дівчат дозвіл викладати учням початкових і середніх класів. До праці сільська вчителька стала негайно - в довколишній селах Милятин та Вілія, де вона викладала практично всі предмети: географія, арифметика, рідна мова.

Це дозволило не лише ширше пізнати народні звичаї, національний характер, але й глибше пізнати українців різних верств. Згодом у власних спогадах Наталя Михайлівна наголошувала на фаховій спорідненості педагога та актора:

- Актор теж безпосередньо спілкується з людьми. Він покликаний бути вихователем добрих почуттів, громадянськості, правдивості в поглядах і судженнях. Тільки в актора аудиторія незрівнянно більша.

***

Ліміт поневірянь її життя ще не вичерпало - вибухнула I Світова війна. Пустити коріння у Клевані, у тому “жидівському містечку із кількістю єврейського населення в 1300 чоловік”, також Ужвіям не вдалося.

Звідти родина на десять душ помандрувала до… Золотоноші.

Мовляв, чому не спробувати саме там, на Полтавщині?

- Ну, із трьох раз спробуйте вгадати: звідки походила Наталка Полтавка?

Саме в Золотоноші сталася подія, яка остаточно визначила її життєвий шлях.

Випадково дівчина потрапила на виставу аматорського драмгуртка, де побачене пролило світло на всесвіт. Вражена до глибини душі виставою 22-річна Наталка пробралася за лаштунки і вмовила режисера взяти її до любительської трупи.

З огляду на фізичні дані сільської красуні постановник погодився, відтоді вона вдячно ловила кожну увагу чи підказку першого наставника. Із місцевих низин починається шлях на велику сцену. Грала вона, як-то кажуть, запоєм; в аматорському театрі за шість років Наталія Ужвій зіграла 65 ролей! Далі - більше.

Узимку 1921 р. аматорка прибула до Києва, де здійснилась її наступна заповітна мрія: вона вступила на інструкторсько-режисерські курси.

Починалося по-справжньому нове життя, і невдовзі молода мисткиня розлучилася зі своїм першим чоловіком, про якого мені не вдалося знайти, бодай, якісь відомості… За новими більшовицькими порядками відрядження 23-річній селянці підписав інспектор відділу народної освіти повітового виконкому в м.Золотоноші Іван Леонтійович Мойся (1895-1978). Того дня пролунало коротке напучання, і простелилася незвідана дорога.

Їхні шляхи не розійшлися. У 1922 р. молодого партактивіста з Полтавської губернії послали вчитися на робітфак Київського політехнічного інституту, де з наступного року він здобував знання на факультеті інженерів будівництва шляхів, а згодом, як молодий український літератор, Іван Ле, редагував газету “Київський політехнік” та працював кореспондентом у редакції журналу “Комунар”.

Акторка в образі шевченківської Катерини, яку в 1933-1935 рр. змоделював у м.Харкові - для кращого в Україні багатофігурного пам’ятника Кобзареві - скульптор Матвій Манізер
Акторка в образі шевченківської Катерини, яку в 1933-1935 рр. змоделював у м.Харкові - для кращого в Україні багатофігурного пам’ятника Кобзареві - скульптор Матвій Манізер

***

Язик до Києва доведе, пам’ятаєте?

У випадку з творчою долею молодих акторів - це стовідсотково.

У місті колишня сільська вчителька зазнала акторку Ірину Стешенко (1898-1987), котра доводилася онукою самому Михайлові Старицькому. І ровесниця згодом познайомила Наталю з Іваном Олександровичем Мар’яненком (1878-1962), комісаром (директор) Першого театру Української Радянської Республіки імені Т.Г.Шевченка, створеного в Києві на базі Державного драматичного театру, Народного театру, і Національного зразкового театру (всі в Києві).

Він пригадував:

- Одного разу після репетиції актриса Орися Стешенко підвела струнку вродливу дівчину, яка із хвилюванням попросила затриматися на декілька хвилин і вислухати. Зовнішність і поведінка співбесідниці настільки мене зацікавили, що я запропонував їй зробити іспит негайно – просто у фойє театру. Дуже хвилюючись, вона почала читати вірші, монологи... Захопившись, я перейшов до діалогів і як актор-партнер швидко домігся повного контакту з дебютанткою. Вогонь у виразних очах то згасав, то знову спалахував...

На все життя вкарбувався в пам’ять той важливий день, коли вперше Наталя Ужвій побачила справжній театр-Всесвіт. Значно пізніше актриса згадувала так проби:

- Мій київський дебют відбувся не на сцені, а… у фойє нинішнього театру Російської драми. Там сиділи всі, маю на увазі всю тодішню трупу - в пальтах, шапках, запнені хустками. Холод, пам’ятаю, був страшний - у Києві не топили тоді. Не було чим. Тим часом я із тремтінням у голосі грала уривки з п’єс Володимира Винниченка.

Професіоналів дебютантка вразила, що визначило подальшу творчу долю. І акторка потрапила в науку до корифея української сцени Івана Олександровича Мар’яненка, - розгледів і роздмухав вогонь, допоміг таланту розвинутися.

- Першооснова душі не відповідає за страждання, які людина завдає іншим або мучиться сама. Все це відбувається на тваринному рівні, на змішаному акторському початку, тобто в тій царині, де нижчі рівні душі з’єднуються з фізичним тілом.

***

Діяв педагог лагідно, поступово, підвищуючи складність ролей. Бо на той час мав навчатель за плечима чверть століття досвіду театральних сцен Санкт-Петербургу, Москви і Києва. Насправді, розумних і талановитих колег, хто міг підказати, виявилося задосить. Ось, зважте самі. Від 1926 р. художнім керівником трупи Першого театру Української Радянської Республіки імені Т.Г.Шевченка був прямий учень Костянтина Станіславського - Олександр Загаров (1877-1941), у 1921-1923 рр. комісаром служив Олександр Довженко, завлітами - Микола Вороний і Павло Тичина, а художниками - Анатолій Петрицький, Василь Кричевський, Костянтин Єлева.

- Цей перший професійний театр був для мене школою, де я вчилась у майстрів. Літом 1922 року ми жили і готували репертуар в Святошино. Там було чимало зруйнованих дач. Три стіни і дах був - нари і сіно. Подушки возили с собою - все найпотрібніше майно завжди було при нас. Мабуть, немає місця чи містечка, де б ми не побували... У Києві це була наче відпустка, я жила на вул. Столипінській (нині Олеся Гончара. - Ред.), будинок у дворі. Кімната була хороша. На підвіконні - жаровня з вугіллям, я варила собі чечевицю. Хазяйці за кімнату я мила підлогу або щось шила.

Дебютувавши 1922 p., молода акторка Наталя Ужвій підхопила естафету з рук славетної Марії Костянтинівни Заньковецької (1864-1934), котра саме залишила творчу кар’єру. Зустріч із найсліпучішою зіркою української сцени, майже міфологізованою “Наталкою Полтавкою” справила величезне враження на поліську дівчину. На все життя вкарбувалися слова вчительки, хто за плечима мав 40-річний досвід сцени і першою в Україні отримав звання Народної артистки Радянської Республіки:

- Справжнє мистецтво вічно живе. Воно вимагає таланту, праці; будьте йому вірною, воно любить трудівників і подвижників, тож увінчує успіхом лише тих, хто безкорисливо, самовіддано служить народові та власному покликанню.

родина - Наталя Ужвій, чоловік Михайль Семенко та син Михайло-молодший

Родина - Наталя Ужвій, чоловік Михайло Семенко

та син Михайло-молодший

***

Мистецтвознавчий бік справи мене не цікавить. Отож про творчу кар’єру - виключно номінативно. У 1922-1925 рр. Наталя Ужвій навчалась у Драматичній студії при Першому театрі Української Радянської Республіки імені Т.Г.Шевченка у Києві та виступала на його сцені. У 1925-1926 рр. вона служила в першому одеському стаціонарному театрі “Держдрама” - Український музично-драматичний театр імені Жовтневої революції., де режисером став Марко Терещенко (1883-1982). У 1926-1934 рp. тривала золота епоха українського театру, і вона виходила на сцену театру “Березіль”, від 1935 р. - Харківський український драматичний театр імені Т.Г.Шевченка, а з 1936 р. - Київський державний академічний український драматичний театр імені Івана Франка.

Справа була не в нових трупах чи режисерах-новаторах, хто сприяв ограненню різноманітних драматичних талантів; із давніх-давен актор був і залишався невольником у творчих замірах постановника.

Найважливішим у досвіді сцені для Наталі Ужвій були та залишалися партнери за провідними театрами тодішньої України. Бо саме на сцені досвід допомагає засвоювати відкриття, здійснені під час особистих читань ролі та на спільних репетиціях. Безцінною виявилася співпраця з корифеями українського театру, як-то: Гнат Юра, Юрій Шумський, Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Дмитро Мілютенко та ін.

Доволі швидко природні здібності і копітка праця розкрили творчу самобутність, що, наче бутон, відкрила глядачеві всю красу і глибину. Виявилося, Наталя Ужвій - виконавиця широкого діапазону. Їй легко даються романтичні, характерні та драматичні ролі - від виповнених гідністю трагедій до комедійних сатир. Швидка творча зрілість виявилася й у тому, що актрису, в першу чергу, захоплювала класика: українська, російська, європейська. З іншого боку, Наталя Михайлівна залюбки бралася за ролі в самобутніх п’єсах сучасників: Олександра Корнійчука, Олександра Левади, Миколи Зарудного.

Наталя Ужвій у творчому розквіті

Наталя Ужвій у творчому розквіті

У неї був корінь, вона мала мистецький родовід. І її народність ніяк не було даниною моді. Бо наче жива українська селянка, з авансцени вона ступала до глядача, виконуючи роль, чи то знайомої сусідки, чи то улюбленої дочки, чи то коханої дружини. Архетип, близький актрисі і зрозумілий із дитинства, він знайомий з дитинства, просто вгрузав у свідомість театралів. Зрештою, вона - щира поліська селянка, так і не перетворилася на манірну приму. Чи не за тієї причини так щиро лунали в її виконанні журні народні пісні? Чи не тому так глибоко западали в душу її монологи про безрадісне життя простої трудівниці, котра хильнула горя, хоча від народження гідна простого людського щастя?

Не зоряний статус її вів по життю, а щось значно більше.

- Не забути мені харківські 1920-ті роки: гуртожиток у Жатківському провулку. У дворі стояв наш двоповерховий будинок, де існувала коридорна система, напевно колись тут був поганенький готель. Його заселяли молоді письменники, художники і ми - актори театру “Березіль”. Проти кожної кімнати - ящики, так-сяк пристосовані для примуса. Утім, скільки тут відбувалося цікавих зустрічей, у цьому непоказному будинку! Тривала якась пора деструкцій. Усіх виповнювало щире бажання і запал творити нове революційне мистецтво. Неодноразово ми ставали свідками гострих дискусій між Анатолієм Петрицьким і Лесем Курбасом, Олександром Довженком та іншими письменниками, поетами.

З іншого боку, як кожна звичайна українка, непоказово, тихо і щиросердо кохалася Наталя Ужвій на творчості Кобзаря, і не мало значення: вона - Оксана у виставі “Гайдамаки” у постановці Леся Курбаса чи сестра поета, Ярина у першому українському байопіку про народного генія “Тарас Шевченко” (1926) режисера Петра Чардинін. До речі, консультантом останнього проекту виступив видатний академік Української академії наук (1919), віце-президент ВУАН (1922) Сергій Єфремов. Якось природно, що саме з Наталі Ужвій у 1933-1935 рр. скульптор Матвій Манізер (1891-1966) змоделював у м.Харкові шевченківську Катерину - для кращого в Україні багатофігурного пам’ятника Кобзареві. У земній постаті Наталі Ужвій увічнив всезагальну фігуру української Матері.

***

Можна стверджувати, що саме великий Кобзар познайомив її із майбутнім, другим чоловіком. Ним виявився лідер. Бурхливий лідер українських панфутуристів Михайль Семенко (1892-1937). Це сталося 1926 р., коли актриса харківського театру “Березіль” на 1-й кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Одесі знімалась у картині “Тарас Шевченко”.

  • "Як перед нею П’єро мертвопетлював,
  • хто на Одеській кіностудії писав
  • сценарії і працював
  • редактором у ВУФКУ".

Ні, не про неї (не пересмикуватиму факти), але як рельєфно Михайль Семенко написав у вірші “Учениця драматичної школи” (1918, Київ):

  • Експансивна ентузіастка з драматичної школи
  • Весело спостерігаючи, як захльобувався Пан,
  • Мені сказала, вдивляючись в туман:
  • Ніколи.
  • ? Чому ж ніколи -
  • Запитував я себе сам і ворушив струни старі.
  • Байдуже всміхалися ліхтарі.

Старих добрих правил нова кохана (ніякої вільної любові!) наполягала, аби Михайло офіційно припинив перший шлюб, оформлений ще 1917 р. у м.Владивостоці із учителькою-просвітянкою Лідією Іванівною Горенко, коли на далекій чужині українець служив телеграфістом…

Роман двох яскравих особистостей новітньої культури був бурхливим і сліпучим. Не дарма, дехто із сучасних літературознавців (Любов Якимчук) вважає, що вони нагадували собою наступну реінкарнацію “шаленого Пушкіна та грайливої Наталі”: кучерявий поет, за вдачею - шалений холерик, нижчий за дружину майже на голову. Під руку із красунею-дружиною, розкішною жінкою в тілі, якою закохувалися сотні достойників і можновладців, він звідусюди потрапляв під дошкульні стріли.

За рік пара побралася і народила у 1927 р. сина Михайла-молодшого. Лише потім відома актриса дізналася від добрих людей, що Михайль Семенко добряче лупцював першу дружину - за те, що в школі викладачка прищеплювала дітям любов до Тараса Шевченка, не генія - Михайля Семенка; а коли сусіди намагалися заступатися за сердечну, діставалося й їм. З огляду на це перелякану дочку, хвору Яринку (1921) матері доводилося місяцями тримати в дитячому будинку-санаторії, бо коли дитя плакало, панфутурист скаженів.

Усе діялось, як у його знаменитій поезії “Кавалер і дама”:

  • "В повітрі акацією й ще чимсь гострим пахло -
  • На тихій вулиці, між заснулих будинків.
  • Безшумно окрилили ніч таємні тіні - птахи,
  • І постаті зацікавлення з-за воріт і ганків стали
  • навшпиньки.
  • Ліхтар пузатий запутавсь між нерухомим
  • листям
  • І хтось готовив у куті несподівану труну.
  • Інтимно обнявшись
  • кавалер говорив дамі з досвідченим хистом:
  • “Шкода,
  • що я не можу поділити сьогодні вашого сну”.
кадр із фільму “Прометей”, 1936
Кадр із фільму “Прометей”, 1936

***

Хотілося вірити Наталі Ужвій, що її мине доля попередниці.

І від 1929 р. нова родина замешкала на мистецькій відкритій долоні - у квартирі №39 в четвертому під’їзді на першому поверсі знаменитого будинку-кооперативу українських літераторів “Слово” по вулиці Червоних Письменників, 5 (нині - вул. Культури, 9) у столичному Харкові. Там господаря з місяця в місяць споювали затяті друзяки-сусіди: поет і драматург Антін Дикий (1900-1937) та прозаїк і сценарист Олекса Полторацький (1905-1977). Від сп’янілого панфутуриста вони довідувались багато чого такого, що згодом перетворилося на звинувачувальні матеріали його особистої справи.

Знайомі добре знали про крутий норов панфутуриста. Як пізніше пригадувала їхня сусідка Оксана Буревій, дочка поета Костя Буревія (1888-1934),

- Тепер бійки і скандали приймала на себе велика артистка “Березоля”. Усі в “Слові” про це знали, але вгамувати сердитого Семенка ніхто не наважувався. Вдача в нього була лиха: не міг він, та й не хотів себе стримувати.

Насправді, не все було так однозначно. Попервах нова невістка відверто подобалася свекрусі. Зокрема Марія Проскурівна Семенко (1860-1949), мати чоловіка, в листах повідомляла, що невістка у неї інтелігентна, хоч і людина складна. Досить швидко те ставлення змінилося. Зненацька приїхавши до сина в гості, у “Слово”, свекруха, -між іншим, також письменниця з сільською освітою, - стала свідком, як дружина під хмелем добряче товкмачить її доволі сп’янілого сина.

В останні роки шлюбу вони розминулись, як у морі кораблі. По життю Михайль Семенко і Наталя Ужвій, здавалося, пішли різними курсами. Пізно ввечері поверталася після репетицій акторка, де її вдома чекав чоловік, намагаючись втопити у чарці свою безвихідь і передчуття невідворотного арешту. Будемо відвертими, більшість тодішніх українських літераторів з будинку “Слово” самознищувалися в очікуванні репресій чи рятувалися в оковитій.

Можна стверджувати, що панфутуризмові в Україні допомогли себе самому з’їсти. Це вираз но видно на творчій долі Михайля Семенка останнього періоду життя. До чого літератор не вдавався, аби вижити? Він підзаробляв випадковими гонорарами, писав лібрето до опер, вичавлював із себе іронію та сатиру для памфлетів, редагував журнали - усе пусте, усе мертвопетльоване. Далі у тій сім’ї тривати так не могло. І поки не трапилося жахливе, у 1936 р. пара відомих українських митців офіційно і тихо розлучилися.

Була ще й третя правда. Не перший рік у дружини тривав роман із молодшим на 11 років автором театру Євгена Пономаренка (1909-1994). Одна з її героїнь промовляла зі сцени до глядача; виправдовувалася, чи що?

- Ти на мене своєї вини не звертай. Ну, ти знаєш, що моєї вини тут мало. Силою мене віддали за тебе. Доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. А тепер, ну, не стало… моєї сили.

Олександр Рудяченко. Київ.

(далі буде)

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>