Газетні сторінки не горять

Газетні сторінки не горять

Блоги
2652
Ukrinform
Погортайте підшивки загальноукраїнської газети зі столітньою історією – й ви в цьому переконаєтеся

Слідом за сторіччям Укрінформу наступила така ж дата в біографії газети «Демократична Україна». Різні часи, епохи, історичні вітри відбились навіть у змінах її назви. У червні 1918-го вона почала виходити російською мовою під назвою «Коммунист» – як орган ЦК КП(б)У і Харківського губкому. У червні 1926 р. на хвилі українізації видання стало українським. З лютого 1943 р. газета «Комуніст» стала «Радянською Україною». Тоді ж, у роки війни, виходив і засилався через партизанів на окуповані гітлерівцями території спеціальний випуск «За Радянську Україну». А після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. газета була перейменована на «Демократичну Україну».

Пригадую, як мені, вчорашньому студенту факультету журналістики Київського університету, якого взяли у промисловий відділ «Радянської України», було доручено підготувати для редакційного музею розділ, присвячений довоєнному періоду в історії газети. І я, сумлінно гортаючи її сторінки у газетному відділі Академічної бібліотеки, немовби читав живу, драматичну українську історію тих літ. Номер за номером, подія за подією, день за днем. Тоді я зайвий раз переконався, що жодне інше інформаційне джерело, ґрунтовне  дослідження,публіцистичний чи художній твір не здатні віддзеркалити повсякдення, висвітити різні грані життя, як газета. Тим більше така, як загальноукраїнська щоденна газета. Приведу кілька характерних епізодів із столітньої історії «Комуніста» – «Радянки» – «ДемУкраїни», у тому числі й тих, які пов’язані з РАТАУ-Укрінформом.

Як був закритий «Новый мир» і розстріляний секретар ЦК

У квітні 1924 року газета «Коммунист» надрукувала незвичний для себе матеріал: спростування на публікацію іншої газети. В даному разі йшлося про газету «Новый мир», яку заснувало і видавало РАТАУ. Чим було викликане спростування? Виявляється, «Новый мир» допустив немислиме для комуністичних вождів і їхнього режиму – поширив повідомлення буржуазної преси про повернення націоналізованих підприємств їхнім колишнім власникам. Отже, йшлося про підрив самих устоїв соціалістичної філософії і «пролетарської» диктатури. Зрозуміло, що в ті часи це була «інформаційна бомба». Тому публікація в «Новом мире» стала предметом невідкладного розгляду 24 квітня на засіданні Політбюро ЦК КП(б) У. Ось текст прийнятого на ньому рішення:

«Об опубликовании в газете РАТАУ «Новый мир» сенсационного сообщения буржуазной прессы о согласии Советской делегации на возвращение национализированных предприятий прежним владельцам».

Политбюро решило:
1. Передать газету «Новый 
мир» в ведение ЦК Промгол, причем редактора назначать ЦК партии.
2. 
Поручить Секретариату выяснить, как возникло издание этой газеты.
3. 
Поручить Секретариату предложить «Коммунисту» поместить опровержение сенсационного сообщения буржуазной прессы».

Звісно, центральний орган КП (б)У газета «Коммунист» без затримок дав спростування надрукованого в газеті РАТАУ «Новый мир» сенсаційного повідомлення про нібито денаціоналізацію промислових підприємств. В агентства забрали його видання, давши всім ще раз зрозуміти, що партія не терпітиме відхилень у трактовців в пресі її політики.

Про те, у яких умовах доводилося працювати тоді журналістам, свідчить й інше рішення Політбюро ЦК КП (б)У, датоване 28 квітня 1936 року:

«За допущенное политически неправильное исправление информации РАТАУ о собрании партийной организации Киевского государственного университета в газете от 28 апреля 1936 года – 1. Заведующего отделом партийной жизни газеты «Коммунист» т. Нетребу с работы в редакции снять. 2. Заместителю редактора «Коммуниста» т.Володарскому и директору РАТАУ т. Доброму указать на допущенную ими серьезную политическую ошибку. 3. Поместить во всех газетах 29 апреля полный текст информации РАТАУ о партсобрании в Госуниверситете».

Ось так тоді каралися невинні, з нинішньої точки зору, скорочення або виправлення офіційних матеріалів РАТАУ. Причому це кваліфікувалося як політичний злочин з відповідними наслідками для тих, хто його допустив. І зняття з роботи й догани ще були не найстрашнішими покараннями. Чимало співробітників редакції «Комуніста» пережили жорстокі репресії, а дехто так і не повернувся із сталінських душогубок. Людина ввечері або вночі підписувала черговий номер, а дома його вже чекали «доблесні чекісти» з воронком.

Трагічна доля спіткала, зокрема, Миколу Попова, секретаря ЦК КП(б)У, який одночасно виконував і обов’язки редактора газети «Комуніст». Він був відомим істориком партії, радянським діячем, займав у партії високі пости. В Україну прибув разом з Павлом Постишевим і самовіддано його підтримував у всьому, зокрема, у протистоянні з Миколою Скрипником і Миколою Хвильовим. Але в червні 1937-го був заарештований органами НКВС як «один з керівників націонал-фашистської організації України». Організація була придумана чекістами або, як зараз кажуть, фейкова. Але хто тоді в такі тонкощі вникав. У лютому 1938-го Миколу Попова розстріляли.

Все починалося з «Фотокора»

Пам’ятається мені, коли у 1976 році вийшов роман Павла Загребельного «Розгін», Яків Давидзон почував себе іменинником і приймав вітання. Ще б пак! Потрапити у художній твір живого класика української літератури і бути легко впізнаваним – хіба не підстава для гордості? Причім з епізоду, в якому увічнений Яків Борисович, починалася зав’язка роману:

«– Анестезія, ти що? – клацаючи всіма своїми шістьма апаратами, перелякано зашепотів їй бог репортажу Яша Лебензон. – Чому не знімаєш? Це ж Карналь!
«Анестезією» прозвав її сам Яша, але вона не ображалася на нього. Лебензонові все прощалося, бо ж він «бог».
– Карналь? – спитала вона байдуже. – А хто це? І що він мені?
– Бог кібернетики!
– Для тебе всі боги, раз ти сам затесався до них.

Лебензонові вже сто, а може тисяча років, він фотографував Наполеона, Олександра Македонського і льотчика Уточкіна, міністрів, президентів, маршалів, генералісимусів, але й досі не втрачав здатності захоплюватися, мов дитина.

– Кажу тобі: бог кібернетики! Щоб я так жив!
– А хто ж тоді Глушков?
– Глушков – верховний бог.
– Рядові боги мене не цікавлять. Я атеїстка-монотеїстка. Вже коли вішатись, то на високім дереві.
– Ти здуріла!»

Не будемо далі цитувати роман, а ще раз відзначимо: у Павла Загребельного, який добре знав Якова Давидзона, були всі підстави представити його в романі як «бога репортажу». Звичайно ж, Якову Борисовичу не вдалося зафіксувати своїми апаратами Македонського, Наполеона і навіть Уточкіна. Зате, починаючи із середини тридцятих і до середини дев’яностих, коли він уже в похилому віці змушений був переїхати до рідні у Сполучені Штати, жодна помітна постать, жодна визначна подія в історії України не залишилась без фоторепортерської уваги Давидзона.

Його трудовий шлях починався на Київській меблевій фабриці, на яку він поступив за путівкою біржі праці. Якось юнака вразив знімок сусіда по верстату, надрукований у київській вечірці. Мабуть, відчувши Яшин потяг до фоторепортерства, дружина подарувала йому на день народження апарат «Фотокор». Невдовзі, а точніше 1 грудня 1937 року, Яків знімає виборчу дільницю на заводі «Ленінська кузня». Знімок опублікувала київська вечірня газета, і це остаточно визначило подальшу долю Якова Давидзона. Після позаштатного співробітництва з «Вечірнім Києвом» він стає фотокором республіканської газети «Колгоспник України», а невдовзі переводиться до Фотохроніки РАТАУ.

Ось як згадував Яків Борисович цей перехід: «Нове владно кликало до себе. І чим далі, тим частіше приходила думка: занурившись у сільську тему, я упускаю багато важливого з життя індустріальних гігантів, великих міст, де відбуваються воістину грандіозні переміни. Це почуття незабаром привело мене на роботу у Фотохроніку РАТАУ. Тут я повинен був стати фоторепортером найширшого профілю, універсалом. Навряд чи є в Україні більш-менш велике підприємство, де б не довелося побувати з фотоапаратом».

Але навіть в унікальній біографії Якова Давидзона був особливий період, коли сповна проявилися його не лише високі якості репортера, а й такі риси, як хоробрість, мужність, патріотизм. Йдеться про роки війни.

З першого її дня він пішов на фронт. Був фотокореспондентом газети Південно-Західного фронту «За Радянську Україну». Не раз бував на передовій, знімав солдат і командирів, які відзначилися в боях з фашистськими загарбниками.

Яків Давидзон у партизанському загоні
Яків Давидзон у партизанському загоні

Одного разу його ледве не розстріляли за наказом командуючого фронтом. Трапилось це 23 лютого 1942 року, в День Радянської Армії. Давидзон був викликаний на вручення нагород групі найдоблесніших льотчиків фронту. Нагороди вручав командуючий Південно-Західним фронтом генерал-лейтенант Ф. Я. Костенко і член Військової Ради, бригадний комісар О. І. Кириченко. Після того, як завдання було виконано, Давидзон дізнався, що Костенко і Кириченко збираються їхати на аеродром зустрічати гостей – С.К. Тимошенка, І.Х. Баграмяна та інших високопоставлених воєначальників. Він теж вирішив поїхати на аеродром, щоб зняти цю зустріч. Звернувся до командуючого фронтом, але той категорично відмовив. Спробував знайти підтримку в члена Військової Ради, однак і той заперечив.

«Як бути? Коли представники командування сіли в машину, я скористався супроводжуючою «емкою» і відправився слідом за ними, – згадував потім цю ситуацію Яків Борисович. – І як тільки літак, на якому прибули високі гості, пішов на посадку, я вийшов з укриття і приготувався до зйомок. Мене відразу помітили. Командуючий, звертаючись до Кириченка, сказав:

– Що треба зробити з тим, хто у воєнний час не виконує наказ командуючого? – І, не дочекавшись відповіді, наказав мені:  
– Передайте своєму редактору, полковому комісару Бажану, що за порушення статуту і невиконання наказу командуючого старшого політрука Давидзона розстріляти…

Важко передати мій стан. Пам’ятаю тільки, що повторно звернувся з проханням дозволити зйомку, хай навіть після цього мене розстріляють.

Правда, за попередні хвилини я все-таки встиг зробити кілька знімків і тепер негайно відбув до редакції доповісти Миколі Платоновичу Бажану про наказ командуючого. Черговому по редакції здав пістолет і ремінь, до кімнатки, де я обробляв плівки, був поставлений часовий. Тим часом мені стало відомо, що увечері на честь свята у командуючого фронтом має відбутися прийом. Я доклав все уміння, щоб швидко проявити плівки.

Надрукував у кількох екземплярах знімки, і коли М.П. Бажан, бригадний комісар О.Є. Корнійчук і В.Л. Василевська – члени редколегії нашої фронтової газети «За Радянську Україну» – відправились на прийом, попросив їх передати знімки командуючому. Це було, мабуть, єдине, що я міг зробити на своє виправдання. Вранці наступного дня редактор, як завжди, проводив літучку. Був запрошений і я. Колеги дивилися на мене із співчуттям, немовби прощалися зі мною. Після обговорення номера редактор сказав:

– Хочу поінформувати вас про вчорашній надзвичайний випадок з нашим фотокореспондентом Давидзоном. За проявлену оперативність і за відданість високому журналістському обов’язку командуючий фронтом відмінив попередній наказ».

Особлива сторінка у біографії Якова Давидзона як військового фотокореспондента – його участь у рейдах по ворожих тилах партизанських з’єднань О.Ф. Федорова, М.М. Попудренка, С.А. Ковпака. Давидзон увійшов у вітчизняну історію як фотолітописець подвигу партизан. Кожна його плівка і кожен кадр – це унікальні документи партизанської боротьби.

Зокрема, історія фото, зробленого у партизанському з’єднанні Миколи Попудренка, яке діяло на Чернігівщині й куди був закинутий Яків Давидзон.

Ситуація була складною, настав момент, коли німці повністю оточили партизан у Злинківських лісах. Незважаючи на відчайдушний опір, ворог все щільніше і щільніше стискував кільце. Закінчилася вода, продовольство. Обмаль залишилось боєприпасів. Вирішили прориватися з боєм, попередньо знищивши все, що могло потрапити в руки ворога…

«А в мене у речовому мішку відзнята плівка, результат моєї роботи, нерідко важкої і небезпечної, – ділився з нами спогадами про цю ситуацію Яків Борисович. – Попудренко сказав: «Яша, треба спалити відзняту плівку». Я відповів, що якщо її запалити, фашисти зразу нас засічуть – по диму і специфічному запаху. Але командир «засік» мою хитрість, і наказ його був невмолимий: «Якщо через годину плівка не буде знищена – власноручно розстріляю!» Комісар загону, як йому й належить, діяв переконанням: «Зрозумій, Яша, якщо трапиться що-небудь, можуть загинути сотні невинних людей: фашисти проявлять плівку, взнають партизан в обличчя і знищать їхніх жінок, дітей». І я виконав наказ, щоправда, не спалив плівку, а засвітив. Що я пережив, засвічуючи сотні унікальних кадрів, словами не передати. А під вечір, годині приблизно о шостій, я один раз клацнув – зняв Миколу Микитовича Попудренка, коли він цього не бачив. Тільки один раз і клацнув. Через чотири години, коли ми пішли на прорив, Герой Радянського Союзу Микола Попудренко поліг смертю хоробрих. Ми з важкими боями вирвалися з того страшного кільця. І я виніс із собою той єдиний кадр, останній кадр з життя легендарного партизанського командира…»

Після війни Яків Давидзон перейшов із РАТАУ в редакцію газети «Радянська Україна» і майже піввіку пропрацював у її колективі фотокореспондентом. Але ніколи не забував, що перший професійний гарт і репортерський досвід здобув у Фотохроніці Радіо-телеграфного агентства України. Часто розповідав про ті роки нам, його колегам по «Радянці», пишався тим, що має серед фотокорів агентства багато добрих друзів. Залишається додати, що Яків Борисович Давидзон нагороджений багатьма бойовими і трудовими орденами і медалями, лауреат Шевченківської премії.

А ще він – єдина в Україні двічі заслужена людина: Заслужений працівник культури Української РСР і Заслужений журналіст України.

Вірші треба читати не тільки по горизонталі…

Здавалося, п’ятдесяті – шістдесяті мали би бути більш-менш спокійні в долі газети і її колективу. Тим більше, що починався цей період з успішного продовження кар’єри Лукою Паламарчуком. Після дев’ятилітнього редакторства він був призначений міністром закордонних справ УРСР, а згодом – Послом СРСР у Марокко (за всю історію Союзу українців лічені рази призначали послами).

Але от настав для «Радянки» багато в чому роковий 1965-ий. За трагічних обставин ( падіння зі сходів у радянському консульстві в Нью-Йорку) загинув колишній редактор газети Іван Педанюк. І того ж року зазнає партійної екзекуції його наступник на редакторському посту Юрій Заруба. Його службову кар’єру перекреслив зовні безневинний, навіть глибоко патріотичний з погляду радянської пропаганди вірш якогось Петра Собківа з Торонто «Дума канадського українця», який починався словами: «Нема в Канаді соловейка, Ані зозуля не кує. Минають роки, а серденько Від болю крається моє…» Але з акровірша цього поетичного послання з-за океану випливав зовсім інший – антирадянський зміст. Юрія Зарубу зняли з роботи, колектив відчутно перетрясли, обновили. Відповідальним редактором (саме так тоді називалась посада очільника газети) призначили Андрія Рябокляча.

Андрій Карпович належав до газетярів-аналітиків, до інтелігентів у журналістиці й житті. Газетярській і частково викладацькій справі він присвятив усе своє трудове і творче життя. «Радянська Україна» при ньому ожила, наповнилася цікавим змістом. У ній розкрилися і здобули загальноукраїнське визнання такі талановиті, яскраві особистості, як Валерій Мінченко, Вітольд Прощаков, Галина Ковтун, Євген Ямпольський, Ганна Строєва, Анатолій Москаленко, Андрій Мельничук, Олександр Побігай, Станіслав Прокопчук, Леонід Даєн, Ярема Гоян, Любов Янюк, Дмитро Донськой, Євген Красновський, Ніна Черниченко, Броніслав Адамович… Власне, тут можна було б назвати весь журналістський склад редакції, бо кожен був талантом, а в колективному гурті, сказати б, сузір’ї талантів, відбувалося взаємозбагачення один одного.

Але й Андрієві Рябоклячу випали свої нелегкі випробування. Вони були пов’язані головним чином із зміною у політичному керівництві республіки. Його вважали «людиною Петра Шелеста». А коли у 1972-ому Шелеста відправили у «московське заслання», на посаду енного заступника Голови Ради Міністрів СРСР, нові люди в ЦК КПУ дивилися на Рябокляча косо, чіплялися до дрібниць в його роботі (а в будь-якій газеті таких дрібниць не бракує). Закінчилося це все засіданням наприкінці 1974 року Політбюро ЦК КПУ і розгромною постановою «Про роботу газети «Радянська Україна», у якій тільки перший абзац був більш-менш позитивний (малою втіхою для нас, співробітників очолюваного Олександром Побігаєм промвідділу було те, що більшість позитиву складали рубрики і напрямки роботи нашого підрозділу). Запрошений на це засідання Євген Ямпольський як секретар парторганізації редакції назвав його судилищем. За словами Євгена Борисовича, воно було розраховане на Москву. «Чорнуху»-постанову про свій центральний орган розтиражували в пресі (факт сам по собі безпрецедентний для компартійної практики). Нехай, мовляв, усі знають, яка нова влада принципова і вимоглива, насамперед до газети, яка видається національною мовою. Працевлаштували опального редактора для годиться, перекресливши його значний практичний досвід і теоретичні знання. Тяжка хвороба, що невдовзі почала прогресувати, і передчасна смерть Андрія Рябокляча пов’язані саме з фіналом його редакторської діяльності.

На крутих поворотах історії

Промовистим було й призначення в «Радянку» нового редактора. До нас із четвертого поверху комбінату друку на третій «спустився» редактор російськомовної «Правды Украины» Володимир Сіробаба. Він мав більший авторитет у новому ЦК. До того ж Володимир Якович очолював Спілку журналістів України. Слід віддати йому належне: він не став «розмахувати шаблею» і шерстити колектив, а взявся разом з ним за внесення коректив у роботу редакції та змін у творче обличчя газети. І йому, завдяки мудрій тактиці й неабиякому редакторському досвід й хисту, багато чого вдалося досягти.

Володимир Сіробаба
Володимир Сіробаба

Про шаблю я згадав не випадково. Володимир Сіробаба належав до звитяжного покоління фронтовиків, пройшов дорогами війни спочатку як піхотинець, а потім проїхав на коні у складі козачого корпусу – від Дінця у 1941-ому до Дунаю і Альп в Австрії у 1945-ому, був удостоєний багатьох бойових нагород. Про «свою війну» він у нашому колективі майже не розповідав, а якщо колись і згадував, то з певним відтінком самоіронії.

Володимиру Сіробабі випало очолювати «Радянку» майже тринадцять років – більше, ніж будь-якому іншому редакторові цього провідного в Україні видання. Він би, мабуть, і далі продовжував її очолювати, але настали нові часи з новими вимогами до журналістики. Володимир Якович бачив ці виклики і намагався на них відреагувати. Про це свідчить, зокрема,  його гострокритичний виступ на одному з республіканських партійно-господарських активів у Палаці культури «Україна». Він різко виступив проти одноманітної, заскорузлої, мертвотної інформації, що наводнювала тоді українську пресу. Цей виступ, вважає тогочасний відповідальний секретар редакції і душа її колективу Андрій Мельничук, дорого обійшовся ораторові. Невідомо, як розпинали В.Сіробабу в ЦК за цей випад проти влади, але після цього він «присмирнів», що позначилося й на газеті. На сторінках «Радянки» поменшало гострих, критичних публікацій, хоч їх життя вимагало все більше й більше…

На рубіж вісімдесятих – дев’яностих років припали кардинальні геополітичні зміни. Розпався Радянський Союз. Україна стала незалежною державою, а «Радянка» – «Демократичною Україною». Зникло всевладне в республіці ЦК КПУ, а Верховна Рада  і Кабмін заснували свої друковані органи – відповідно «Голос України» і «Урядовий кур’єр». Очоливши другу із них, я неодноразово із щирою вдячністю згадував журналістські уроки, отримані в «Радянській Україні», і той вишкіл, який там пощастило пройти.

…А «ДемУкраїна» вирушила  в самостійне плавання. З усіма штормами, бурями, підступними рифами, які на неї чекали. Довелося мобілізувати  новим керівникам газети, людям з великим журналістським і життєвим досвідом  – спочатку Володимирові Стадниченку, згодом Олександрові Побігаю, а в останні майже два десятиліття Віталію Адаменку – неабияку енергію, творчий запал, талант і хист, щоб провести редакційний корабель через усі випробування і втримати газету на плаву.

   *   *   *

Віталій Адаменко
Віталій Адаменко
Газету вітає голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко
Газету вітає голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко
Лідія Рута приймає вітання
Лідія Рута приймає вітання

15 червня 2018-го. Саме в день виходу першого номера газети нинішній головний редактор «Демократичної України», президент Гільдії головних редакторів України Віталій Адаменко зібрав колектив і друзів видання на відзначення сторіччя з нагоди цієї події. І було представлення спеціального випуску газети до цієї славної дати, і віншування журналістки з унікальною біографією – Лідії Рути, яка прийшла в «Радянку» ще у 1959 році й відтоді незмінно була і залишається в її творчому колективі, і звучали сердечні вітання з нагоди сторічного ювілею видання. Сто років і 24175 номерів! Є відомий вислів, що рукописи не горять. Звісно, не в буквальному розумінні. Але так само можна сказати, що й газетні сторінки не горять. Погортайте підшивки «Комуніста» – «Радянської України» – «Демократичної України» і ви в цьому переконаєтеся: перед вами, як у дивовижному фільмі, постануть кадри нелегкої, суперечливої, драматичної, але «неспалимої» історії не тільки газети, а й України.

Михайло Сорока, кореспондент, завідуючий відділом газети «Радянська Україна» у 1972–1984 роках

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-