Світлана Алексієвич: Я пишаюся, що в мені українська кров

Світлана Алексієвич: Я пишаюся, що в мені українська кров

1733
Ukrinform
Книжки письменниці – про суспільну хворобу совковості, яку ніколи не здолати замовчуванням

Уже звично нарікаючи на відсутність українців-нобеліантів, забуваємо і про вчених-вихідців з України, і про Світлану Алексієвич, яка народилася 70 років тому в Станіславі (нині Івано-Франківську). Номінально вона білоруска за батьком, але її мама українка, а сама письменниця не раз заявляла: «Я пишаюся, що в мені українська кров».

Світлана Алексієвич не лише одна з небагатьох жінок-нобеліанток, а й творить у стилі художньо-документальної прози, що теж унікально. Тут поряд з білорускою українського походження хіба що метр російської літератури Олександр Солженіцин з «Архіпелагом ГУЛАГом».

Не дивно, що присудження Світлані Алексієвич Нобелівської премії і в Білорусі, й у Росії зустріли без особливої радості, бо її книжки аж ніяк не вписуються в міфологію пострадянського «руского міра» з його побєдобєсієм і майже офіційними погрозами «повторіть» похід своєї армії до Європи. Уже після першого роману письменниці «У війни не жіноче обличчя», надрукованому за часів Горбачова, на авторку посипалися звинувачення у «пацифізмі, натуралізмі, розвінчуванні героїчного образу радянської жінки».

На відміну від комуністично-путінської героїзації війни, записані чи, точніше, переказані Світланою Алексієвич розповіді учасниць Другої світової показали правду окопного життя, яке не мед навіть для чоловіків, не те що для жінок. Звісно, якщо вони прийшли воювати, а не шукати «папіка» при штабі на відстані щонайменше десятка кілометрів від передової.

За книжку свідчень матерів загиблих афганців «Цинкові хлопчики» Світлану Алексієвич навіть спробували притягти до суду за «клєвєту» (вже після розвалу СРСР). Однак змушені були відмовитися від цього, усвідомивши, що судилище над письменницею обернеться вироком для імперської системи, яка ніколи не цінувала людських життів.

Так само як Достоєвський показав світу не міфічного, а справжнього росіянина, Світлана Алексієвич зобразила типового homo soveticus, виведеного ленінсько-сталінсько-брежнєвськими селекціонерами. Він не зник після розвалу СРСР, а перетворився на совка чи ватника (що кому більше подобається), який, за словами письменниці, є в кожному з нас.

Під час зустрічі з українськими читачами
Під час зустрічі з українськими читачами

Можна обурюватися цьому твердженню, але вже аж дві нібито успішні революції в Україні доводять, що для нової начебто патріотичної влади нездоланним ворогом стає саме совок у власній душі, коли особиста вигода, кумівство і цинічна та нахабна корупція перемагають совість, честь і навіть елементарний здоровий глузд. 

Ще гірша ситуація у Росії, де, за словами Алексієвич, «маленький червоний чоловічок знову побудував табір. Додалося лише православ’я у найбільш мракобісному його варіанті».

Зустріч з письменницею в Київському університеті
Зустріч з письменницею в Київському університеті

Книжки письменниці саме про суспільну хворобу совковості, яку ніколи не здолати замовчуванням. Чи не тому Алексієвич з пієтетом говорить про громадян України, які не погодилися жити за табірно-совковими законами, і вдячно згадує ігуменю одного зі станіславських монастирів. У голодному 1948 році батько-офіцер ніде не міг знайти молока для крихітної доньки і в останній надії звернувся до настоятельниці. «Щоб я тебе тут більше ніколи не бачила. А жінка твоя нехай приходить. Два місяці даватиму півлітра молока щодня», — у цій відповіді, яка врятувала життя майбутньої нобеліантки, і приклад християнського ставлення до ворога, і рецепт порятунку від совковості.

Віктор Шпак
«Урядовий кур’єр»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-