Оксана Кісь, історик, автор дослідження про українок – політв`язнів ГУЛАГу
У таборах роль священика брали на себе жінки - на волі у жодній церкві не мали б шансу
27.05.2018 09:00 4474

Попри те, що репресії проти українців за їхні національні, політичні та релігійні переконання є однією із найбільш трагічних сторінок новітньої української історії, вітчизняна історична наука досі не запропонувала жодного грунтовного дослідження повсякденного життя українських політв`язнів ГУЛАГу. Цілковито невивченим залишається невільницький досвід українських жінок, тисячам з яких довелось відбути багато років у радянських таборах та в`язницях.

Оксана Кісь – автор першого історико-антропологічного дослідження повсякденного життя українок – політв`язнів ГУЛАГу. У її книзі «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» – понад сотня спогадів тих, кому пощастило вийти з-за колючого дроту. Зрештою, пощастило – не зовсім точне слово. Вистояли і вижили ті, хто мав незламну волю, хто чинив спротив гнобителям, хоча б дрібний і непомітний, але спротив. А головне, ті, хто зберіг моральні і християнські цінності. Про це – наша розмова із доктором історичних наук Оксаною Кісь.

- Пані Оксано, ви взялися за надзвичайно важку тему: жінки ГУЛАГу й їхні подальші долі. Чому саме на неї припав ваш вибір?

- Загалом мене цікавила жіноча стратегія виживання у незвичайних обставинах. І перша тема, до якої я звернулася раніше, була тема Голодомору. Виживання, пристосування, спротив, як жінки давали собі раду...

На вражених голодом теренах залишилися переважно жінки і діти, бо чоловіків або репресували, або вони втікали, ховаючись від арештів. Тому мене цікавило, як жінки рятували себе і свої родини, що з ними відбувалося. Далі вирішила подивитись на інші аспекти: на жінок у націоналістичному підпіллі, в ОУН, УПА. Бо це теж війна, протистояння, і досить логічно від цієї теми я перейшла до ГУЛАГу, бо багато підпільниць були заарештовані, засуджені на дуже довгі терміни і відбули їх у таборах та в`язницях. І в їхні спогади, крім підпілля, включений досить розлогий сюжет про табори.

Ці жінки пишуть про себе не тільки як жертви – це розповіді людей, які перемогли

Я вирішила звернути на це увагу, бо це така екстремальна ситуація, коли українки вирвані із свого природного соціально-культурного середовища, опинились у дуже чужому і навіть ворожому оточенні. У мене була ілюзія, що оскільки для українців тема політичних репресій є дуже болісною, і годі знайти в Україні родину, яка б так чи інакше не постраждала від політичних переслідувань, мабуть, про це вже написано. Але з прикрим подивом виявила, що не написано. Що спогади є: опубліковані, неопубліковані. Архівні, у формі інтерв`ю, але якось дослідники не завдали собі труду проаналізувати, як люди виживали у тих обставинах, у нелюдських умовах.

І коли я це зрозуміла, то вирішила, що  мушу це зробити. Хоча емоційно дуже важко у ці спогади занурюватись. Особливо, коли ти із цими жінками поділяєш і ту саму націю, і ту саму стать. Але, з іншого боку, ці жінки пишуть про себе, і про свій досвід не тільки як жертви, хоч фактично вони зазнали нелюдських страждань, принижень, перейшли через страшні терпіння. Їхні розповіді про пережите – це розповіді людей, які перемогли. Розповіді людей, яким вдалось вижити і самим фактом свого виживання подолати режим, який був націлений на їхнє знищення. І розповідаючи про пережите, вони роблять це з гордістю і гідністю. Саме цей відтінок їхніх спогадів допоміг мені писати книгу в такому ключі – про силу духу жінок, про їхню солідарність і про їхню гідність.

- У вас в родині, чи серед знайомих не було репресованих?

- В моїй родині не було, а в мого чоловіка дідусь був репресований. Це був освічений чоловік, він знав кілька мов і під час німецької окупації був змушений утримувати родину, працюючи на пошті. І коли повернулися радянські війська, його було засуджено як колаборанта і вислано до табору в Караганді, де він перебував 18 років. Звідти повернувся і фізично, і психічно скаліченим. Як розповідала свекруха, яка тоді була дівчинкою-підлітком, перше, що він зробив, це понавішував замки на всі шафки, де зберігалися продукти. Очевидно, що людина дуже терпіла від голоду. Хоч дружина, яка виживала сама із трьома дітьми, посилала йому посилки із харчами, завдяки яким він вижив. Але переступивши поріг рідної хати, він упав: сили залишили.

Українки в таборах почували певну місію – засвідчити про злочин тоталітарного режиму

Тобто, це єдиний сюжет і не те, що спонукало мене зацікавитися жіночим невільництвом. Колись давно я мала інтерв`ю в межах зовсім іншого історичного проекту: з колишньою остарбайтеркою, яка була на примусових роботах у Німеччині. Після цього в СРСР її звинуватили у колаборантстві й заслали в радянські табори. Вона дуже коротко про це розповідала: кілька епізодів страждань, хвороб, смерті, про те, в яких умовах жили, але говорила з дуже дивною інтонацією: «Вони хотіли нас убивати, а ми жили. Ми були дуже хитрі, ми виживали, варили трави, лікували наші рани і хвороби»...

Коли ми маємо справу зі спогадами, повинні розуміти, що це свідчення людей, які вижили, подолали режим. Ті, хто загинув, уже нічого не може розповісти, тому в спогадах є дуже багато сюжетів про інших жінок. Мені здається, що це своєрідний спосіб солідарності, коли жінки, розповідаючи про тих хто вже не може про себе розповісти, таким чином доносять до нас і їхні історії.

У моїй книжці використані спогади 120 жінок. Не всі вони українки, є єврейки, росіянки родом з України, деякі – іноземки, які були в таборах поруч з українками. Але більшість із них – мешканці Західної України, звинувачені у зв`язках із націоналістичним підпіллям. Вони почували певну місію – засвідчити про злочин тоталітарного режиму, про те, що вони пережили в таборах. Тому це специфічна група, яка не презентує всіх жінок України.

- Що вас найбільше вразило у цих спогадах?

- Мене вражали різні речі. Було багато одкровень. Найбільше мене вразило те, що пов`язано із християнською вірою і релігійними практиками. Очевидно, що в таборах, у в`язницях відразу після ув`язнення під час допитів, слідства жінки дуже страждали, над ними знущалися і фізично, і сексуально, і психологічно. Тому жінки віруючі зверталися за підтримкою духовною, за силою до Бога, до Матері Божої. Персональна молитва, інтимне спілкування з Богом було поширеною практикою. Багато жінок пишуть про різні одкровення, про явлення Богоматері в снах. Для них це була значуща частина життя. Вони молилися і гуртом: на вервичці, за здоров`я одна одної, коли хворіли, коли вели на допити, коли були великі терпіння... Але для більшості жінок із Західної України щонедільна служба Божа була невід`ємною частиною їх життя. І потреба в ній спонукала їх влаштовувати імпровізовані Богослужіння у жіночих таборах, де не було священиків, де було заборонено будь-які відправи. Вони служили Літургії, відновлювали Службу Божу по пам`яті, самі виконували ролі священика, дяка, хору... Таємно, бо за це карали. Спіймані на гарячому, вони могли опинитися в карцері, бараках посиленого режиму, а це майже вирок.

І попри все вони намагались це робити. Часом роль священика виконувала монахиня, в інших спогадах – донька священика, ще в інших – дівчина, яка була лідером підпілля і відчувала моральний обов`язок підтримати  своїх подруг. Ці жінки в таборах, позбавлені всіх прав, всіх можливостей, всіх ресурсів, абсолютно безправні люди на межі життя і смерті, виснажені, хворі, голодні тим не менше отримали унікальний досвід емансипації, випробували себе в тій ділянці, коли в нормальних умовах не могли б здійснити цю місію. Ні тоді, ні тепер, ані в греко-католицькій церкві, ані в православній в звичайних обставинах вони не мали шансів на це. Лише там.

- Як розцінює це церква?

- Я припускаю, що церква суворо до цього ставиться. Але що важливо: віруючі люди, вони ж свідомі були, що порушують церковний канон, але духовно-християнська потреба перевищила церковне табу. І жінки, які виконували ролі священиків, і ті, хто були присутніми на таких службах, пишуть про це з таким піднесенням, з такою гордістю про те, який вплив це мало на присутніх там жінок, як це піднімало їхній моральний дух, якою це було для них важливою нагодою трохи збадьоритися в тих гнітючих обставинах... Крім  того, вони використовували це як нагоду поговорити про батьківщину, про рідних, згуртуватися довкола своєї культури, своїх традицій.  Вони повертались до того, що є справжнє, значуще,  і таким чином зберігали своє людське єство.

- Дітей, народжених у таборах, теж жінки-священики хрестили?

Жінок у таборах допускали лише до годування малюків: якщо молока не ставало – не було й побачення

- З хрещенням дітей було складніше, хоча діти у таборах були, жінки потрапляли у неволю і вагітними, і з дітьми на руках. Але дітей утримували окремо від жінок – у яслях за межами таборів. Вони вважались «вільними громадянами» Радянського Союзу. Жінок допускали лише до годування малюків, поки було молоко.  Якщо молока не ставало, то на тому закінчувалися й побачення. Я чула, що дітей хрестили на пізніших етапах ГУЛАГу уже після смерті Сталіна, були деякі пом`якшення режиму, лібералізація правил. Траплялися випадки, що можна було комусь доручити, передоручити і дитинку охрестити таємно чи напівтаємно. Зі шлюбами було складніше, хоча є кілька задокументованих випадків укладення шлюбів під час повстань, зокрема, норильського, коли в`язні на якийсь час встановили свою владу в таборах. Тоді священики обвінчали кілька пар. 

- Я знаю багатьох людей, які попри пережиті неймовірні страждання у таборах і тюрмах дожили до глибокої старості. І зараз є ще чимало свідків тих подій. Як ви думаєте, що дало їм довголіття: незламний дух, тривале голодування, до якого наші сучасники вдаються як до лікувальної процедури, чи ще щось?

- Читала я, що у людей, які пережили суворий голод, щось відбувається в організмі, збільшується тривалість життя. Наскільки це правда – не можу судити. Мабуть, про це потрібно запитувати фізіологів. Але це відомий феномен. Інша річ, що після тривалого перебування в таборах у багатьох із них дуже підірване здоров`я. Жінки набули таких хронічних захворювань, каліцтв, які залишилися з ними на все життя. Але мене вражає інше: людям, які перейшли через таке жахіття, вдалося відновитися психологічно і залишитися людьми у повному сенсі слова. Створити родини, мати друзів, не озлобитись і адаптуватись у суспільство, яке вчинило над ними таку жорстоку наругу.

- Наскільки дослідження російських вчених правдиві і наскільки відрізняються від вашого?

Українки вважали своє перебування у таборах продовженням боротьби

- Російські дослідниці (їх є кілька, які дуже глибоко аналізують тему ГУЛАГу, зокрема, і жінок-невільниць), вони зосереджуються на темах, як на мене, які лежать на поверхні. В чому жіноча особливість – материнство, сексуальне насильство. Ці теми у них досить докладно пропрацьовано і російські публікації можна помітити. Сама особливість жінок-росіянок полягає в тому, що більшість із них не були в опозиції до радянського режиму. Це були радянські жінки: дружини «зрадників батьківщини», часом – навіть партійні активістки, віддані комуністки, які в таборах почувались дещо розгубленими і вважали, що це сталась помилка. У них було менше чинників, які могли спонукати до спротиву проти того, що з ними відбувалось. Українки, які мали політичні, націоналістичні погляди, які почували, що Радянський Союз – це є ворог, вважали своє перебування в таборах продовженням боротьби. І це давало їм мотивацію жити, бо загинути, значить, здатися. Політичні погляди, які мали українки, польки, жінки із прибалтійських країн, яких також було чимало, це був власне той чинник, який сприяв виживанню, оскільки спонукав жінок протидіяти руйнівному впливові режиму.

В російських спогадах, і самі російські письменниці це зазначають: протистояння радянському режиму, його критики у їхніх співвітчизниць фактично не було. Вони розпачають з приводу того, що відбувається, але вони не опонують.

- Ви заторкнули тему, яка тривалий час була під «сором`язливим» табу: тему табірного насилля, зокрема, сексуального. Що спонукало вас це зробити?

- Російські дослідниці зазначають, що навіть при величезній кількості спогадів, ця тема зринає вкрай рідко. І практично є лише одне, дуже натуралістичне жорстоке у своїй правдивості одкровення – відома публікація Єлени Глінки, яка називається «Колимський трамвай». Про групове згвалтування в`язнями-кримінальниками жінок у трюмі корабля, яким їх етапом везли до таборів по Єнісею. Дуже криваве – боляче читати, але це єдине свідчення. Самі жінки про це практично мовчать, хоча об`єктивно, як вважають дослідники ГУЛАГу, жодна жінка не була убезпечена від згвалтування. І вірогідно, дуже багато жінок справді зазнали сексуальної наруги не тільки у формі роздягання, оголення при обшуках, а й у формі згвалтувань.

Інша справа, що в українській, європейській культурі загалом є тенденція стигматизувати жертв насильства. Як правило, жінок-жертв згвалтування звинувачують, що вони неправильно повелися: спровокували, дозволили... І оця загроза, осуд і сором, який жінки почувають за те, що з ними відбулося, їх додатково травмує і спонукає мовчати. Вони не говорять про це  тому, що бояться, що їх засудять, що їх не почують, не зрозуміють, а зроблять винними за те, що сталося. В спогадах якщо і йдеться про це, то якимись натяками. Мовляв, я чула, це сталося з моєю подругою, але ніколи це не свідчення про особисте.

Наприклад, в одному із спогадів йдеться про те, що в`язні-кримінальники увірвалися до бараку. Адміністрація і охоронці потурали цим речам і часом невільницями розплачувалися із кримінальниками за певні послуги. І ось колишня невільниця розповідає, що кримінальники гвалтували всіх жінок, жорстоко били їх при цьому, але кільком із них, включно з автором цих спогадів, вдалося заховатися в кутку і уникнути наруги. Вірогідно, їм не вдалося цього уникнути. Але жінка не готова це визнати, розповісти, поділитися.

Про це не прийнято говорити, але якщо така велика кількість жінок зазнала таких травм, ми мусимо подумати, як це позначилось на їхньому житті, як це позначилось на їхній подальшій поведінці, на їхньому ставленні до власних дітей. Бо колективні травми не зникають, якщо вони не проговорені, не пропрацьовані, не вивільнені. Вони можуть передаватись поколіннями, подібно як травма Голодомору, Голокосту...

Про Голокост почали говорити раніше і це може бути для нас моделлю, як нам потрібно працювати з нашими національними травмами. Це дуже болючий досвід, від якого можна було б відвернутись, адже ті люди вже майже відійшли, а ми цього не знали, то може краще і не знати....

Люди, які пережили трагедію таборів та Голодомору, мало говорили про це рідним, аби убезпечити їх

Неправда, не знати – не означає звільнитися. Тому що ці речі могли залишатися у поведінкових практиках, які працювали в родинах.  І якщо ми це не витягнемо із себе, воно продовжуватиме отруювати наше життя. Воно буде таким яким є – безпорадним у багатьох відношеннях, пасивним, корумпованим...

Я щиро вірю, зараз почалися грунтовні дослідження, якими займаються соціальні психологи. Вони досліджують,  як проявляє себе міжпоколіннєва травма Голодомору, як вона позначається не лише на наших харчових звичках і традиціях, але й на соціальних взаємодіях, питаннях довіри.

Зокрема, фетишистське ставлення до хліба притаманне лише в Україні. І ще одне: люди, які пережили трагедію таборів, трагедію репресій та Голодомору, дуже мало про це говорили навіть рідним для того щоб убезпечити їх. Багато з них так і померли, а нащадки не знали, що із ними відбувалось, що вони пережили. Але разом із тим набуті в родині цінності, якісь поведінкові речі, якісь практики вони несуть далі. І якщо ми не спробуємо зазирнути в те першоджерело, то навряд чи зможемо розібратись, чому молодь така, чому ми самі ніяк не можемо виборсатись із радянського менталітету.

Тому я дуже хочу вірити, що моя книжка допоможе у цьому діалогу.  Я свідомо включала у неї багато цитат із спогадів жінок, бо іншого способу із цими спогадами познайомитись немає. Багато із них недоступні фізично. Або дуже малий наклад публікацій, або це архівні матеріали. Я дуже хотіла, щоб їхні голоси звучали, щоб ці жінки проговорили свій біль. І знаєте, вже після того, як книжка вийшла, мені почали писати зовсім незнайомі люди. Пишуть, у мене там були бабуся і дідусь, вони нічого не розповідали і вже померли. І в мене таке відчуття, ніби я поговорила із ними...

І я раптом зрозуміла, що це може і так працювати. А з другого боку мені б дуже хотілося, щоб ми почали слухати людей, які перейшли крізь такі жахіття.  Власне, не для годиться, не тому, що зараз такий проект. Бо  колись Ющенко підняв тему Голодомору, всі побігли записувати спогади, опублікували їх і все. Треба зрозуміти, що відбулося із тим поколінням людей і що це означає для нас в результаті.

- Якою була реакція на книгу, чи не звучало на вашу адресу якихось погроз?

- Якось Бог милував. Поки що відгуки, які я чула, були вдячними. Більше того, коли книжка вже вийшла, до мене почали зголошуватись різні люди з тим, що у них також є спогади родичів. Часом, навіть опубліковані, але мізерним накладом, брошуркою, так би мовити, для родинного вжитку, як сімейні пам`ятки, які роздавали лише родичам і друзям. Я про них не знала і була б так і не дізналась, якби вони не почули про мою книжку і не зрозуміли, що це має цінність не тільки як родинна історія, але як історичний документ і що цей спогад важливий, щоб зрозуміти складніші речі. Якщо мова піде про перевидання книжки (вже є такі ідеї), то я включу туди ширше коло спогадів, які вже зринули після того.

- Ви презентуєте свою книгу у різних регіонах. Чи є різниця у сприйнятті цієї страшної правди?

- Загалом сприймають добре. Інша справа, що в кожному місті різна аудиторія,  інший склад присутніх, інша реакція, інші запитання. Часами це дуже непрогнозовано.

Скажімо, в Одесі,  де «жінки-політв`язні» - не найактуальніша тема, в обласній універсальній бібліотеці, де відбувалась презентація, крім цілком  очікуваних мною студентів, фахових істориків, викладачів, дослідників, було чимало людей середнього і старшого віку, які є активістами громадських правозахисних організацій. І їхні запитання дуже відрізнялися від того, про що зазвичай питають студенти. Їх цікавили питання, пов`язані з реабілітацією цих жінок, досвід реінтеграції після звільнення. Тобто зрозуміло, що самі запитання були зумовлені професійними чи громадськими інтересами.

Але крім всього іншого, в Одесі я дуже гостро відчула, що для людей, які зібралися в залі, було дуже важливо, що це українська мова,   українська книжка, українська тема. В Одесі – де українське питання є чутливішим, ніж у Тернополі чи в Луцьку. В Харкові, в університеті було більше студентів, молодих дослідників, яких більше цікавили методики аналізу, робота з джерелами, тобто технічний бік справи.

- А самі люди, їх долі зачіпають?

- Дуже. Після завершення зустрічі, коли слухачі підходили за книгами, автографами, одна із них сказала, що проплакала всю мою лекцію.  Я сама, коли працювала із цими матеріалами, не могла відсторонитися, думала, що це тільки у мене проблема із дистанціюванням, емоційною заангажованістю, але прочитала про єврейок-дослідниць, які вивчали жіночий досвід Голокосту і також ототожнювали себе із жертвами, і зрозуміла: вибору нема. Це безальтернативно – ти співпереживаєш.

Єдине, що  я намагалася – не ятрити рани. Не маніпулювати їхнім болем, їхніми стражданнями.  Звичайно, я пишу про те,  що вони терпіли і як терпіли, але своїм завданням я бачила показати їхні зусилля, прийоми, практики, завдяки яким вони намагалися залишатися людьми, жінками, християнками, націоналістками, українками, як вони намагалися зачепитися за будь-яку нагоду підтримувати свою соціальну ідентичність, підтримувати свої погляди, переконання, триматись за ті цінності, які давали їм шанс зберігати свою особистість, не зруйнуватися у таборах.

Тому з одного боку ця книжка про страждання, а з іншого – про зусилля, які ці жінки докладали, щоб за всяку ціну вижити і вижити з гідністю.

- Ще одна дражлива тема: зрадництво. Чи було воно серед тих, кому ви присвятили свою книгу?

- Я припускаю, що було і не могло не бути. В таких жорстоких умовах далеко не в усіх людей проявляються найкращі якості. В критичних обставинах люди поводяться по-різному. Багато дослідників пишуть, і в спогадах, переважно чоловічих, є про вовчі закони. Але, що характерно – в українських спогадах немає згадок про те, що хтось поводився не так – зраджував, стукачив, намагався вижити за рахунок інших. Мені було прикро, що немає такої інформації. Це дало б можливість показати різні сторони. Але потім зрозуміла, чому жінки говорять про позитивні практики й ігнорують негатив. Вони так активно пишуть про солідарність, взаємодопомогу, підтримку,  про різні форми жіночої співпраці, бо саме це сприяло виживанню!

Як пояснити, що багато жінок, пройшовши пекло таборів і вийшовши на волю, залишались у містах і селах неподалік своєї каторги?

- Деякі жінки в спогадах пояснюють це. На  кілька років вони мусили залишатись на примусовому поселенні. Але чимало залишились і на довший час. Насамперед, тому, що їм не дуже було куди повертатись. Їхні родини були вивезені на Сибір, знищені по таборах.

Друге – повертатися з чим? Намагалися заробити собі якийсь стартовий капітал, щоб почуватися впевненіше. Але часто рік звільнення був роком одруження і наступний – народження дитини. Ці жінки намагалися надолужити втрачене, тому не стільки думали про повернення на батьківщину, а про те, щоб встигнути прожити нормальне людське життя, створити свій куточок і, обростаючи родиною, осідали там.

Крім того, вони не були там одинокі: створювали там громаду, діаспору, тобто середовище людей, які поділяли спільний досвід. Для них це була спільнота. За табірні ворота вони виходили ні з чим і могли покладатись лише на своїх посестер, які виходили раніше і вже могли поділитись із ними куточком, копійчиною чи бодай шматком хліба. Таке невільницьке побратимство працювало не тільки в таборах, але й поза ними і для багатьох ті, з ким вони були в неволі, були найближчими і найріднішими людьми. Адже родина не бачила,  через що вони пройшли.

- Яким буде нове дослідження?

- Я ще не можу з цього приводу нічого сказати, бо щойно захистила докторську, але це також означає, що треба думати про перспективи іншого дослідження, я ще не вирішила якого. Думаю, що цю книжку доведеться перевидати, адже несправедливо, що до неї не увійшли спогади, які тепер виринули на поверхню. Деякі з них – з унікальними сюжетами, є ідея про переклад на англійську мову.

Нінель Кисілевська, Львів

Фото Альони Николаєвич 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-