Чому українцям так необхідний Закон про донорство

У популярному американському серіалі “Картковий будинок” є такий зворушливий епізод: в овальному кабінеті Білого дому президент США збирає разом - батьків загиблого хлопця та п'ятьох людей, для яких їхній син став донором органів. Зі сльозами на очах усі обіймаються, адже завдяки такому рішенню і сучасній медицині сталося диво – один загинув, але п’ятеро різних людей – врятовано... У цей епізод автори серіалу змогли закласти два дуже важливі меседжі. По-перше, такий вчинок — заслуговує на схвалення. А по-друге, про те, що державна політика найпотужнішої держави світу спрямована на підтримку донорства. І можна написати сотні матеріалів з поясненнями відомих науковців про те, чому це важливо, але погодьтеся, такий емоційний епізод у кіно достукається до значно більшої аудиторії.

Що й казати, і США, і світ вже далеко пішли вперед у розвитку трансплантології, і люди там морально готові до цього. А що Україна? На сучасному етапі ми все ж більше зайняті тим, як вижити, як задовольнити свої першочергові потреби. І лише, коли задовольнимо їх, може, задумаємося про вищі речі.

Релігія каже, що донорство — це подвиг

У нас же лише кілька днів тому відбулися зрушення у такому делікатному питанні як донорство органів — Верховна Рада прийняла зміни до законодавства у сфері трансплантації. Спочатку законопроектів було два. Один із них, авторства Олега Мусія, ближчий до європейських норм, і, якщо можна так сказати, більш жорсткий для наший реалій, бо базується на “презумпції згоди”. Тобто це означає, що у випадку раптової смерті людина вважається донором. Інший законопроект, авторства Ольги Богомолець, Оксани Корчинської та Оксани Продан, який підтримали депутати, відрізняється тим, що базується на “презумпції незгоди”. Тобто, людина апріорі не є донором, але за бажання може написати відповідну заяву, погодитися на посмертне донорство, та внести свої дані до реєстру донорів. Також, за бажання, дані про згоду на донорство можна буде занести у паспорт чи водійські права людини.

Депутати проголосували саме за цей законопроект, пояснюючи це тим, що українці ще морально не готові до більш жорстких європейських норм. Можливо, вони мають рацію... Щоправда навіть у такої “полегшеної” версії законопроекту про трансплантацію є чимало критиків. Чого тільки від них не почуєш! Від того, що «чорні трансплантологи» ледве не полюватимуть на тих, хто дав згоду – до релігійних міркувань. Що тут скажеш? Ну, хіба що нагадати про те, що релігія відає спасінням людської душі, а не печінки. Людське тіло має спасати медицина…

Релігійні діячі, до речі, підтримали цей закон, і народна депутатка і співавтор закону Оксана Корчинська пояснює чому: “Я особисто представляла цей законопроект на Раді Церков, де представники усіх конфесій дали своє благословіння. З релігійної точки зору, коли людина свідомо приймає рішення, щоб свої органи лишити на землі, то піднімається на небо душею. Адже можливо, що для віруючих людей, які постануть на суді Божому, таке рішення буде найбільшим подвигом у житті”.

Дотримання прав людини — навіть після смерті

Попередній закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» у нас був прийнятий «нашвидкуруч» 1999 року за часів президента Леоніда Кучми і мав ряд серйозних недоліків, зокрема не описував усю схему підготовки до трансплантації і не передбачав створення єдиної бази обліку. Крім того, за старим законом, донорами для пересадки органів (прижиттєве донорство) могли стати лише родичі реципієнта, а рішення про трансплантацію органів після смерті приймали теж лише близькі родичі. За новим законом, який запрацює з 2019 року, буде дозволено “перехресне донорство” для прижиттєвої пересадки органів, зокрема кісткового мозку, що збільшує шанси на життя. Також, якщо людина напише заяву про згоду чи незгоду стати донором після смерті, її родичі не впливатимуть на це рішення. Крім того, людина, яка замислилася про донорство після смерті, зможе обрати свого повноважного представника, який надаватиме дозвіл на трансплантацію після її смерті.

Оксана Корчинська пояснює, що наша модель закону про трансплантацію, яка подається як базована на “презумпції незгоди”, швидше є комбінованою моделлю: “Презумпція незгоди у нас полягатиме в тому, що якщо людина за життя висловила свою незгоду, написала відповідну заяву, то ніхто із її родичів не має права це рішення оскаржити. У разі, якщо людина не визначила за життя свою позицію або не знала про можливість стати донором, згоду чи незгоду на донорство даватимуть родичі.

Людина може виявити свою активну позицію, самостійно написавши згоду на донорство після смерті. Приміром, уся моя родина напише таку згоду, мені відомо, що таке бажання виявив Антон Геращенко, частина МОЗу та його керівники, але цього мало. Для інформування людей потрібна широка кампанія, до якої б долучилися відомі люди, артисти, політики, Президент з родиною. До іншої моделі — за презумпцією згоди — ми поки що не готові, бо доки у країні йде війна, не вистачає довіри до системи охорони здоров'я, правоохоронних органів, ми не можемо бути впевнені у відсутності зловживань”.

У Білорусі — презумпція згоди, у нас більшість не доживає до операції

До речі, у сусідній з нами Білорусії, куди з останніми надіями на життя їдуть наші громадяни, які потребують трансплантації, навпаки, діє презумпція згоди (але, за словами Оксани Корчинської, у родичів померлих там все одно запитують дозвіл на трансплантацію). Білорусам такі операції роблять безплатно - за рахунок коштів іноземців, які платять десь утричі більше від собівартості операції. Тобто українці за це платять також. А ще операції з трансплантації проводяться в першу чергу громадянам Білорусі, а вже потім — іноземцям. Вартість операцій коливається від $60 тисяч до $200 тисяч, що для багатьох наших людей є сумами просто непідйомними.

Про те, що в Україні це питання перезріло, свідчить те, що під час голосування за законопроект пацієнти організували під стінами парламенту акцію “За трансплантацію”. Голова Національного руху “За трансплантацію” та організатор акції Юрій Андреєв написав: “Наступні кроки - ефективна робота МОЗу над побудовою самої системи трансплантації. Потрібно буде підготувати трансплант-координаторів, знайти і навчити їх, створити єдину інформаційну систему, та захищені реєстри реципієнтів і потенційних донорів. Роботи дійсно багато. І треба встигнути до 1 січня наступного року. Саме в цей день Закон набуває чинності”.

Для повного розуміння проблеми слід згадати ще й про такі цифри: за даними МОЗ, пересадки органів та клітин в Україні щороку потребують близько 5000 людей, але з них понад 3400 помирають, так і не дочекавшись операції. Влітку минулого року соціологічна група Рейтинг провела опитування серед українців. 63% респондентів підтримало право людини на пожертву своїх органів після смерті, щоб врятувати або покращити життя інших людей. Наскільки це опитування може бути точним у такому делікатному питанні — окрема розмова. Але головне, що перші кроки вже зроблено, а люди потроху виявляють свою готовність до того, щоб підходити з іншим розумінням до смерті, яка може стати фундаментом надії на життя.

Звісно, не так багато людей наважаться написати таку згоду на донорство. Адже навіть заповіт в Україні складають усього 20% людей, а що й говорити про можливе донорство у разі передчасної смерті? Про такі речі більшість людей зазвичай стараються не думати, або думають в останню чергу. Утім, це не означає, що з часом, ситуація не зміниться.

Юлія Горбань, Київ