Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

«Купається собі в калюжі, мов перш купалося в гріхах»

«Купається собі в калюжі, мов перш купалося в гріхах»

Блоги
Укрінформ
Скільки ж відворотного, цинічного, нецензурного бруду кишить в Інтернеті!

Як тільки лізуть межи очі з Інтернету хто зна від кого огидні коментарі всіляких подій, одразу обпікає мозок проречене Т. Шевченком:

                         Мені здається, я не знаю,
                         А люде справді не вмирають,
                         А перелізе ще живе
                         В свиню абощо та й живе,
                         Купається собі в калюжі,
                         Мов перш купалося в гріхах.

Доле праведна! Скільки ж відворотного, цинічного, нецензурного бруду кищить в Інтернеті. Наглі матюки – завиграшки. Куди там тій свині!

Як у двадцять першому столітті нової ери змирятися з тим, що на таке здатні творіння, які, за всевишнім заміром, – вінець природи! Та є ж доволі прикладів благородного служіння навіть не лише своєму родові, а й усьому людству.      

Італійський філософ-пантеїст і поет Джордано Бруно не міг таїти в собі те, що відкрилося його внутрішньому зорові – Всесвіт безкінечний. На вимогу зректися своїх переконань заявив:

– Якщо я не покаюся, втрачу життя. А коли покаюся, втратить людство.

До місця спалення його єдиного із засуджених інквізицією доправляли на убогому повозі із закритим ротом – щоб не міг зронити до юрм на узбіччях жодного слова. Кат звільнив від кляпу лише тоді, коли запалав вогонь – аби натовп почув пекельні волання. Та зовсім не те зірвалося перед останнім подихом з вуст приреченого на заклання.

Якась старенька, вірогідно, грішниця з грішниць, певно, з надією утрапити до раю, назбирала десь ближче до аутодафе сухого галуззя й принесла, щоб докинути до вогнища. Охоплений полум’ям Джордано спромігся на двоє слів:

- О, santa simplicitas!

То були його останні слова: «О, свята простота!»

На місці страти, на площі Квітів у Римі, 1889 р. встановлено пам’ятник безневинному з його дивовижною прозірливістю і саможертовністю.

На осоружному судилищі Джордано Бруно заявив, що готовий долучитися до праведних душ. А скільки саме таких українських загублено після невдачі Івана Мазепи в битві під Полтавою 1709 року: поховано в болотах під час будівництва того міста на Неві, яке тепер Санкт-Петербург, розстріляно на Соловках, потоплено в Білому морі, устелено кістками репресованих дно Біломорсько-Балтійського каналу, замордовано в ХХ ст. у підвалах Києва, зарито в безіменних могилах у Биківні, стерто на порох у мордовських концтаборах, замучено за колючими дротами ГУЛАГу, віддано на поталу вічній мерзлоті на Колимі…

Як після цього нашим сучасникам опускатися до тваринної ницості, якою захлинається не лише Інтернет, а часто й різні телеканали, від яких нерідко смердить, як від стічних канав. Понад усе лютують недавні високопосадовці, відсторонені з тих чи тих причин від звичного для них владарювання. Сіють ненависть, розпалюють ворожнечу, очорнюють, гудять все і вся, глузують, дискредитують державні символи, розкладають, деморалізують не тверді в своїх переконаннях маси, розхитують основи державотворення.

Для тих із них, які ніколи не читали книг Миколи Амосова, указати б, що писав видатний хірург і визнаний у всьому світі мислитель після розпаду колишнього Радянського Союзу: комуністичні гасла не спрацювали, на заміну взято біблійні заповіді; так чи інак, украй необхідно притлумлювати тваринне в підсвідомості кожної людини, ні в якому разі не дати йому вирватися, як джину, із закритої посудини. Як рятуватися від загрози темного в підсвідомості людській, радив раніше знаменитий австрійський лікар - основоположник психоаналізу Зигмунд Фрейд.

А що ж у нас нерідко учиняється? З точністю до навпаки. Невже у Верховній Раді не знаходяться хоча б поверхово обізнані з унікальною працею «батька історії» Геродота. Давньогрецький мудрець, як ніхто інший, ще коли проаналізував різницю між демократією і «охлократією». Застеріг з п’ятого століття до нової ери наступні покоління не піддаватися на безвладдя, вседозволеність, цілковиту розбещеність у суспільних устроях.     

Свідомість українського роду після золотих, як і в еллінів, віків розквіту Трипільської цивілізації, б’ється, як риба об лід, аби утвердитися врешті-решт державно, самоврядно, незалежно в колі народів світу, приречених з волі вищих небесних сил на жорстокі випробування.

Хто тільки не товче воду в ступі: у труні кишень немає, на той світ нічого з собою не взяти. В той же час саме такі глашатаї звихнулися на невситимій ненажерливості. Скидається на те, що, може, й не відаючи про повчання видатного Цезаря, наслідують лиховісне: великий шматок не проковтнути, поділяй і владарюй – на двісті чи що партій та не менше конфесій, упевняючи при  цьому, що Бог – один.

Хоч який уславлений Цезар, а не вистачило йому розуму вберегтися від убивць з найближчого оточення. Коли правда, що на життя всевладного імператора посягав і його позашлюбний син, то видаються зрозумілими останні слова пронизаного зусібіч мечами змовників, згуртованих спільною клятвою: «І ти, Бруте, з ними!»

Благословляй, Доле, на світле майбутнє рідну Україну!  

Вадим Пепа

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-