В імперському мисленні нічого не змінюється

В імперському мисленні нічого не змінюється

Блоги
862
Ukrinform
Апологетам путінської Росії варто б згадати історичну долю розвалу радянської імперії

Один із найбільших гріхів, згідно з повченнями Серафима Саровського, є гординя, «коли хто вважає, що не заслуговує того гріха, у котрий упав».  

 І маєш, врешті-решт, спокутувати цей гріх. І насамперед спокутувати своєю любов’ю до істини. Як про це мовиться у Святому письмі: «і пізнаєте правду, – а правда вас вільними зробить» (Ів. 8:32).

Між тим складається враження, що в Росії мало хто бажає пізнати правду, а ще менше прагнуть свободи. Як показали соціологічні дослідження кінця 2017 р., більшість росіян перейняті зовсім іншим – 64% опитуваних переконані в особливій ролі російського [русского] народу в світовій історії. Нагнітання великодержавного шовінізму принесло свої результати, бо в 1992 році цей показник складав лише 13%. У тому що росіяни такий же народ, як і всі інші, наразі переконані лише 32% респондентів. І це при тому, що ще 25 років тому такої думки дотримувалися 80% жителів Росії. То ж чи усвідомить «наділений особливою місією народ» необхідність покаяння в скоєних гріхах?

Судячи з виступів і заяв офіційних осіб Росії щодо України, переконуєшся, що все тече, але в імперському мисленні нічого не змінюється. З одного боку, в інформаційному полі Росії чуються стенання, що «в російському суспільстві накопичується втома від міжнародної напруженості», що знову «править бал ідеологічний  раж і геополітичний запал», що на повну потужність включилася система упізнання «свій-чужий». Але при цьому всьому панує зомбована телебаченням переконаність, що лише одна Росія й стоїть на сторожі права і утвердження справедливості в усьому світі. І навпаки – лише Україна є тим каменем спотикання, що заважає нормалізації міжнародної обстановки.

Потрібні аргументи?   Їх більш, ніж досить. Наведемо «джентльменський набір» політичних мантрів заступника міністра закордонних справ РФ Григорія Карасіна. Коли до Карасіна ставиться запитання про резолюцію Генасамблеї ООН щодо порушення Росією прав людини в Криму, у його відповіді так і чується чиновницька погорда носія «історичної місії» до профанів: «Україні слід розбиратися не з Кримом, а з ситуацією на південному сході країни. Для нас кримське питання закрите, ми його вирішили для себе назавжди. І, звичайно, ми будемо виступати проти подібних резолюцій».

Що стосується Донбасу, то з боку заступника міністра раз-по-раз повторюються одні і ті ж заяложені настанови: 1) головним завданням миротворців має бути лише забезпечення безпеки спеціальної моніторингової місії ОБСЄ; 2) про перекриття миротворцями кордону між Донбасом і Росією «не може бути й мови»; 3) перед тим, як вирішувати питання про зупинення вогню й відведення озброєнь, виявляється, слід спершу «зрозуміти, чи вважає Київ Донбас частиною України», бо, мовляв, «я в цьому не впевнений».  Перелік подібних «незрозумілостей» можна продовжувати, однак і так очевидно, що процес деокупації Донбасу російськими урядовцями штучно гальмується, а проблема Криму взагалі виводиться за дужки.

І ще одне, – нав’язливо тиражується давно набридла усім теза про якусь заборону в Україні користуватися російською мовою: «вони [жителі Донбасу] не хочуть  жити під диктатом влади, котра позбавляє людей прав розмовляти російською мовою». Тут, як мовиться, слід уже заступнику міністра ставити діагноз, бо подальший діалог на серйозному рівні з високопоставленим урядовцем країни, де відсутня бодай одна повноцінна українська школа, взагалі втрачає будь-який сенс.

Врешті-решт, що взяти з чиновника МЗС? Це його робота – повторювати тези, які узгоджені на вищому рівні з адміністрацією президента РФ. Буде йому дана вказівка – зміниться аргументація, зміниться й сама тональність її донесення. Інша справа - представники академічної науки, які, здавалось би, мають вищу ступінь свободи у викладі своєї точки зору. Тим більше, коли йдеться про таку наукову величину як академік Олексій Арбатов – керівник Центру міжнародної безпеки Інституту світової економіки і міжнародних відносин ім. Є.М.Примакова.  Відомий в наукових колах як прихильник Realpolitik,  він описує ситуацію, що склалася довкола України, у межах цієї ж реальної політики: «При усьому драматизмі гуманітарної сторони кризи і насилля на південному сході України, суть перебігу подій проста: США і Євросоюз тягнуть Україну до себе, а Росія її не відпускає, прагнучи залишити країну (чи хоча б її частини) в орбіті свого впливу».

Виклад, зрозуміла річ, досить плоский і прямолінійний. Арбатов і сам це відчуває, а тому й застерігає, що тут знехтувано соціально-економічним і внутрішньополітичним виміром подій у самій Україні. А там більшість українського суспільства виступає за демократичні реформи й інтеграцію із Заходом. Саме в цьому люди вбачають перспективу виходу із багаторічного соціально-економічного застою й злиднів, подолання корупції, зміни неефективної системи влади.  Однак цьому курсу протистоїть меншість південного сходу України, що складає десь 10-15% усього населення. Цей контингент населення відстоює курс на збереження традиційних відносин з Росією. От з цього протистояння, мовляв, і виник внутрішньополітичний розкол; «Відбувся  Євромайдан і його розстріл, насильне повалення законної влади, відділення Криму й громадянська війна на південному сході».

Виникає законне питання: невже представник академічної науки впритул не бачить факту агресії Росії проти України, а зводить все до тези про «громадянську війну»? Бачить, але в дуже вузькому діапазоні. І то так, щоб виправдати агресивну політику Росії, яка нібито була лише реакцією на несправедливе ігнорування інтересів Росії з боку США: «Хоча Вашингтон нині огульно звинувачує у всіх бідах Москву, вона має лише опосередковане відношення до інтернаціоналізації кризи та кримських подій. У 2012-2013 рр. масовий протестний рух в Росії був сприйнятий її новим правлячим класом як інспірована Заходом спроба «кольорової революції». Судячи з усього, із цього зробили висновок про небезпеку подальшого зближення із США і Євросоюзом. Тому було відмінено курс на «європейський вибір Росії», котрий часто офіційно  проголошувався в 1990-ті рр. і в перший період правління Путіна, починаючи з Петербурзького саміту Росія – ЄС у травні 2003 р. аж до 2007 року… Саме на фоні зазначеної зміни російської орієнтації намір Києва підписати угоду з ЄС було сприйнято в Москві як серйозну загрозу її «євразійським» інтересам».

Виділені мною курсивом мовні звороти доводять, що Україна з свого боку не дала жодного приводу до агресії з боку Росії. В Арбатова йдеться лише про російську «оптику бачення» проблеми – Росією було сприйнято, із цього зробили висновок, було відмінено тощо.   А тим часом, мовляв, Вашингтон і його союзники по НАТО теж винуваті, бо ніяк не відповідали на ці нові уявлення і віяння у російській політиці. І от раптом,  неждано-негадано: «після приєднання до Росії Криму й початку війни на південному сході України їх реакція [Сполучених Штатів] була подвійно жорсткою… Трагедія з малайзійським лайнером у липні 2014 р. надала кризі небувалої емоційної гостроти глобального масштабу, хоча причини катастрофи до цих пір не з’ясовані».

Такі одкровення навіть прикро читати: високий достойник російської науки, академік, заступник голови Комітету по обороні Державної думи (1994-2003 рр.) і раптом заявляє, що «причини катастрофи до цих пір не з’ясовані». Увесь світ ознайомлений з результатами доповіді, опублікованої прокуратурою Нідерландів. У ньому йдеться про те, що Boeing 777 рейсу МН17 був збитий 17 липня 2014 р. в Донецькій області ракетою серії 9М38, яка застосовується у зенітно-ракетному комплексі «Бук». Установка була доправлена з Росії і запущена з території, яку на той час контролювали бойовики «ДНР». Фрагменти ракети серії «Бук» були виявлені як під час розтину тіл членів екіпажу, так і в одному із віконних отворів кабіни літака.  Невже і ці дані не переконують?

А втім, таке «незнання» легко вписується у запропоновану Володимиром Путіним формулу: у Донбасі НАСТАМНЕТ. Дуже прикро, але представнику російської академічної науки О. Арбатову не вистачає сміливості переступити ту «червону рису», яку визначила офіційна пропаганда Кремля.  То хто ж тоді повірить у його прогноз щодо майбутнього України: «Чи то Росія і Захід домовляться про якийсь взаємоприйнятний  майбутній статус України і характер її відносин при збереженні нинішньої територіальної цілісності, або ж країна буде розірвана на частини із щонайтяжчими соціальними й політичними наслідками для Європи і всього світу»?

Як пишеться у Святому письмі – «не копай яму іншому». Тут апологетам путінської Росії було б варто згадати історичну долю розвалу радянської імперії.

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>