5 квітня. Пам’ятні дати

5 квітня. Пам’ятні дати

651
Ukrinform
Цього дня у 1710 році Пилипа Орлика було обрано гетьманом, а також прийнято «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького», документ, що став першою українською конституцію. 

Пилип Орлик, який був одним із найближчих сподвижників Івана Мазепи, після поразки шведсько-українського війська під Полтавою у 1709 році, змушений був емігрувати до молдавських Бендер, яке на ту пору належало Османській імперії. Разом із Орликом в Бендерах знайшли політичний прихисток частина козацької старшини, козаки Гетьманщини і запорожці, які відмовилися служити Москві. На козацькій раді під час обрання Орлика між гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду – «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська». Цей документ пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика. Конституція фактично проголошувала в Україні незалежну республіку, зберігаючи тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства московському царю. Документ складався з 16 статей, у ньому обґрунтовувались права України на суверенітет від Москви і Польщі, основною релігією затверджувалось православне віросповідання, підпорядкованість константинопольському, а не московському патріарху. Конституція відроджувала державні кордони часів розквіту Гетьманщини і регламентувала зовнішні та внутрішні соціально-політичні та економічні відносини гетьмана зі старшиною та рядовим козацтвом, встановлюючи інституцію на кшталт козацького парламенту, до якого залучалися не лише генеральна та полкова старшина, але і січовики. Конституція Пилипа Орлика була великим кроком уперед, визначним висловом української політичної думки XVIIІ століття. Документ існував у двох мовних варіантах: староукраїнському та латинському.

Ювілеї дня:

Цього дня народився В’ячеслав Липинський (1882-1931), український історик, громадсько-політичний діяч, соціолог, публіцист, дипломат, один з найбільш оригінальних українських мислителів. Автор «Листів до братів-хліборобів», праці «Шляхта на Україні». Поет Євген Маланюк називав Липинського «Кантом української думки», а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його «за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…» Втім, Чикаленко тут же додавав: «Але вони обидва… спіткнулися. Один думає збудувати державу мужиками, другий – панами, але ні одна держава не будується на одному класі». Події 1917 року 35-річний офіцер кавалерії Липинський зустрів у Полтаві – він марно намагався сформувати український кавалерійський полк і передати у розпорядження Центральної Ради – соціалісти йому прозоро натякнули, що не потребують його послуг. Натомість він був свідком «української вольниці», коли майже 17 тисяч непідвладних нікому солдатів громили місцеві погреби зі спиртним, п’яні як чіп солдати лежали на вулицях і в канавах, а ті, хто тримався на ногах, займалися погромами і грабежем – обікрали навіть місцевого прокурора і Музей Полтавської битви. До всього по місту їздили броньовики і стріляли по погромниках. Після цього Липинський ще більше утвердився в думці, що «Україна демократична – це фікція!» На Полтавщині В’ячеслав Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж 10 років (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися. За гетьманата йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився. Натомість став послом у Відні (1918-1919). Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції. Помер у санаторії під Віднем від туберкульозу. Йому було лише 49 років. Тіло перевезли на батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі. У 1960-х роках могилу було вщент зруйновано. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…» (З «Листів до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського)

110 років від дня народження Герберта фон Караяна (1908-1989), австрійського диригента, одного з найвидатніших диригентів ХХ століття. Очолював Віденський і Західноберлінський філармонійний оркестри, Віденську державну оперу (1956–1964). Виступав із Лондонським і Паризьким оркестрами, керував Зальцбурзьким музично-театральним фестивалем. Диригував у багатьох театрах світу, поставив декілька фільмів-опер. У 1983 році ЮНЕСКО заснувало міжнародний приз його імені. Його називали Макіавеллі з душею дитини. У побуті він був надзвичайно скромною (до сором’язливості) людиною, але за пультом дивним чином змінювався. Він ставав тираном, деспотом: голосом, жестом він вказував кожному з оркестрантів висоту й емоційне забарвлення звука і не терпів жодних відхилень від того, що вважав за потрібне. Проте музиканти любили з ним працювати. Протягом довгої кар’єри Караяна з ним працювали майже всі зірки опери та видатні музиканти: Марія Каллас, Елізабет Шварцкопф, Лучано Паваротті…  Натан Мільштейн (видатний скрипаль ХХ ст.) згадує: «Караян був великий диригент і великий працівник. І в той же час - талановитий позер. При цьому Караян не зловживав пантомімою, як деякі інші диригенти. На репетиціях він чесно працював з оркестром (я тому свідок), і результати цієї роботи можна почути в його чудових записах. Всесвітня слава Берлінського філармонічного оркестру в наші дні - плід діяльності Караяна». Цікаво, що Караян сприяв появі компакт-дисків і був одним із перших, кому інженери Philips і Sony у 1981 році запропонували оцінити якість звучання CD. Першим диском, що зійшов з конвеєра в Ганновері, був запис «Альпійської симфонії» Штрауса у виконанні оркестру під орудою фон Караяна.

76 років від дня народження Пітера Гріневея (1942), британського кінорежисера, сценариста, художника, письменника, куратора численних виставок. Зняв фільми: «Контракт рисувальника», «Черево архітектора», «Відлік потопельників», «Кухар, злодій, його дружина і її коханець», «Книги Просперо», «Дитя Макона», «Інтимний щоденник», «Валізи Тульса Люпера». Гріневей має славу авангардиста, що спромігся досягти вражаючих успіхів у мейнстрімі (згадати хоча б успіх його «Кухаря…»). Він амбіційний і суперечливий. За фахом художник, а тому вплив образотворчого мистецтва можна побачити в будь-якому з його фільмів. У нього є палкі прихильники і затяті критики, що звинувачують режисера у провокативному еротизмі та в майже навмисній претензійності. Але він і сам не заперечує цього, а навпаки, підкреслює в усіх своїх інтерв’ю, що основними темами, які його цікавлять, є секс, смерть і живопис. Тенденції, притаманні нинішньому кінематографу, Гріневея жодним чином не влаштовують: «Кіно перетворилося на ілюстрацію до книжки, воно є своєрідною казкою для дорослих… І Голлівуд доклав неабияких зусиль до цього. Нинішнє кіно схоже на романи Бальзака, Діккенса, або й на Джейн Остін! Брехт якось сказав, що більшість людей приходить до театру, аби позбутися на деякий час власних мізків, витратити час. Для мене є важливим, передусім, діалог. Діалог із розумним і вимогливим глядачем», – наголосив режисер в одному з інтерв’ю. Гріневей живе нині в Амстердамі, змінивши консервативну (і снобістську на його погляд) Англію на більш привільні Нідерланди. Його другу дружину звуть Саскія, точнісінько так само, як і дружину Рембрандта. Можливо, це просто збіг обставин, адже це жіноче ім’я не таке вже й рідкісне, а можливо й не збіг, а щось більше? Рембрандтом Пітер Гріневей цікавиться давно і серйозно; навіть зняв фільм «Таємниці «Нічної варти»», присвячений славнозвісній картині. У вільний час він полюбляє ходити залами Державного музею Амстердама, надихаючись полотнами того ж таки Рембрандта, Вермеєра, Хальса, Пітера де Хоха. Остання кінострічка Гріневея – «Ейзенштейн у Гуанахуато», в якій ідеться про радянського кінокласика Сергія Ейзенштейна, а вірніше, про його мандрівку по Мексиці в жовтні 1931 року. 


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-