Чим пишався і дякував за це Богові фронтовик Олесь Гончар

Чим пишався і дякував за це Богові фронтовик Олесь Гончар

Блоги
1715
Ukrinform
На тлі післявоєнної літератури, яка насамперед славила партію і Сталіна, окремішність «Прапороносців» особливо впадала в очі

На відміну від обвішаних нагородами штабників, у більшості фронтовиків, які повернулись із Другої світової війни, єдиною нагородою була фактично ювілейна медаль «За перемогу над Німеччиною». У кращому разі з нею сусідила одинока медаль «За відвагу» чи якийсь орден. Причина цього не в боягузтві солдатів, а в елементарній неможливості вціліти, коли щодня доводилося ходити у криваві атаки, а не віддавати накази про них іншим.

Олесь Гончар ще у травні 1993 року написав, що «Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України». Це потрібно знати, щоб належно оцінити аж три солдатські «Відваги» і ордени Слави та Червоної зірки на грудях мінометника-сержанта Олеся Гончара. Нині вже доступні архіви, які свідчать, що мужнього солдата представляли до нагородження орденами, замість яких колишнього військовополоненого відзначали медалями. Тільки переможної весни 1945 року вже членові ВКП(б) Олесеві Гончару нарешті вручили солдатську «Славу» замість вказаного в поданні на нагородження вищого за статусом ордена.

Отож ні мужності, ні елементарного талану майбутньому авторові «Прапороносців» ніколи не бракувало, адже в мінометній батареї, яка стояла відразу за спинами піхоти, не раз траплялися ситуації, коли тільки диво рятувало життя талановитого хлопця. Уже після війни студентові Олесеві Гончару, чий нарис «Модри Камень» став об’єктом нещадної критики, вистачило стійкості і сміливості, щоб із трибуни, де мали прозвучати слова покаяння, відбрити запопадливого оратора-професора. Мовляв, щиро дякую за переказ газетних рецензій на мій твір, бо в нашому університеті преси ніде не побачиш. Тим більше української.

Сатисфакцією для літератора-початківця стало присудження йому в 1948 році Сталінської премії ІІІ ступеня за дві перші частини роману «Прапороносці». Нині вистачає недоброзичливців, які характеризують цей твір як кон’юнктурний і антагоністичний окопній правді. При цьому ігнорують, що на тлі післявоєнної літератури, яка насамперед славила партію і Сталіна, окремішність «Прапороносців» особливо впадала в очі.

Роман Олеся Гончара — класичний зразок романтичного реалізму, який з легкої руки Олександра Довженка насамперед став візитівкою українського поетичного кіно. Отож навіть класики літератури окопної правди, які почали творити у часи хрущовської відлиги, напрочуд високо цінували роман «Прапороносці».

Зрозуміло, що, на відміну від суворої воєнної прози, в Олеся Гончара фронтовики постають радше такими, якими вони хотіли бути, ніж такими, якими були. Та нині дивуєшся, як пильна радянська цензура пропустила крамолу, що спонукала читача до малоприємних для тоталітарної влади узагальнень і висновків.

Згадаймо, як замполіт майор Воронцов ставить за приклад закоханій у лейтенанта Брянцева Шурі Ясногорській лебедину вірність, а після загибелі її обранця не менш переконливо торочить, що люди вищі від обмежених своїми тваринними інстинктами птахів. У підсумку постає типовий образ комісара, який може обґрунтувати і виправдати будь-що, починаючи від репресій «ворогів народу» і завершуючи кардинальною зміною «курсу партії».

Саме переляканий війною і принижений життям їздовий Хома Хаєцький, а не офіцери чи навіть замполіт Воронцов, стає ініціатором «соціалістичних перемін» у зайнятих Червоною армією угорських селах. Мимоволі спадає на думку, що йдеться про узагальнений образ недолугого селянина-комнезамівця, який колись розкуркулював своїх працьовитих односельців-хліборобів, а нині не менш щиро і безжально взявся за більшовицькі перетворення чи у то визволеній від нацизму, чи то вже окупованій Сталіним Європі.

Усупереч офіційній версії, що відразу по завершенні боїв на зайнятих Червоною армією територіях починали подавати допомогу цивільному населенню ворожих країн, у «Прапороносцях» молоді будапештки змушені пропонувати себе на потіху солдатам за шмат хліба для родин, які голодували. Не міфічні військові коменданти, а українські хлопці-офіцери з бойових підрозділів брали ініціативу на себе, ділячись продуктами із жителями визволеного Будапешта.

Нині багато хто дорікає Олесеві Гончару за написану ним 4 липня 1995 року нетолерантну фразу в щоденнику: «Дякую Богові, що дав мені народитись українцем». Однак продиктована вона аж ніяк не почуттям расової чи етнічної зверхності, а усвідомленням того, що, на відміну від росіян, поляків, угорців, румунів, наш народ нікого із сусідів не завойовував. Саме цим пишався і дякував за це Богові фронтовик Олесь Гончар.

Віктор Шпак, «Урядовий кур’єр»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>