Вибори. І знову — нехай гірше, аби інше

Читав Олега Покальчука. Довго думав. 

Намагався оте все дуже інтелектуальне, емоційно напружене та розумне ( це без всякої іронії) адаптувати до свого приземленого нашим життям сприйняття. Мабуть, не зрозумівши всього, виділив те, що зрозумів точно і що має найбільше значення особисто для мене – Україна, українці на повному ходу наближаються до тієї миті, коли їм знову буде сказано: обирайте з того, що є, за правилами, які вам не подобаються, але інших нема. Всі на вибори! І підуть, нікуди не подінуться…

З появою свіжого президентського рейтингу відмітив для себе певний зсув у свідомості принаймні у тих, кого бачу у Фейсбук. Не те щоб піднялася хвиля нових прихильників Тимошенко, скоріше відчувається якась заспокійлива приреченість. Юля? Ну, нехай буде Юля... Вона ж ще не рулила – то нехай. І вона, до того ж, остання в того Кучминого «політичного виводку». Не Медведчук же після неї попре в президенти! Отож після Тимошенко вже точно «і буде нам щастя».

А де ж, куди поділилися переконані «юлефоби»? Вони – є таке відчуття –втомилися і втрачають здатність до внутрішнього спротиву. А де ж наші затяті інтелектуали-«порохофіли»? Вони теж втомилися чекати, поки на них звернуть увагу, як на людей, homo sapiens, що потребують хоча би інколи адекватних пояснень, а не дешевого ПіАру для ідіотів. Вони й досі чекають, а до них щоразу виходить, скажімо, представник Президента у ВР Ірина Луценко і каже, що суддів до Антикорупційного суду треба призначати згідно з існуючим українським Законом і Конституцією. Ніби в тих же наших законах і Конституції не написано, що красти не можна…

Отак Україна і підійшла знову до вічного свого гіркого фаталізму: НЕХАЙ ГІРШЕ, АБИ ІНШЕ.

Ну то й що – кажу я сам собі, нащо ці «відкриття» на рівному місці? Робити з тим що? Не знаю, що робити, чесно. Може те, що роблять по всій Україні тисячі й тисячі впертих, так і не об’єднаних навколо чогось більш конкретного, ніж «мрія про Україну», але які – волонтерять, допомагають, витаскують, переконують, пишуть, протискають і відстоюють локальні зміни… Не зважаючи ні на що.

А потім приходить те, що в філософії називається «повнотою часу», коли те, чому треба було статися – виходить, ніби само собою, бо інакше уже не можна. Весна – починається, вишні – розквітають, корупціонери зникають невідомо куди, мов таргани, а воріженьки наші – тануть, мов роса на сонці…

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства